Жінка-УКРАЇНКА

Морська історія

Я бачу, як на пристані
 Хтось сумно походжає,
 І навіть чую з відстані: 
 Голосить і ридає...

 Вже корабель давно відплив, лишивши тільки хвилі,
 Що скуштувавши сірих злив, холодні й полохливі.

 А той нещасний все не йде додому,
 Немов лишилось в морі ще щось дивне, невідоме,
 Що в буревіях долю ревно повідає,
 Що на таких, як він тихесенько чекає...

 Він то на обрій гляне, то прилине до води,
 Таке колись кохане згубилося в тобі...

 А вітер навісніє щоразу жахливіше,
 Солоним духом віє: „Змести б тебе скоріше!”
 Хіба ти ще не втямив? Тепер вже сам-один.
 Погралась доля з вами, не скинувши причин.

 Тепер вже все далеке, забуте і мале,
 І молодий лелека знов в море упаде...
 Ти так тримався тіней, що руки геть заклякли,
 На сонці подих згинув і очі раптом зблякли.

 Тепер навкруг негода, а ти не йдеш додому,
 Твоя надія стала тобі геть невідома.
 Негода не на морі, а в серці і душі,
 Самотній ти у горі, яке зросло в тобі.

 Я знов прийду до пристані,
 Знов чую хтось ридає,
 То дух його розхристаний
 В тумані походжає...

06.10.2008

Скільки ще світів

Скільки марних мрій на світі,
Скільки справжніх,
Скільки душ теплом сповиті,
Та не завжди.

Скільки сподівань даремних,
Скільки болю,
Скільки поглядів нечемних
Над тобою.

Скільки днів без сподівання,
Скільки дощових років,
Уночі німе чекання
В чорториях снів.

Скільки слів вже похололих,
Скільки спроб невдалих,
Скільки мучеників кволих
У безодню впали.

Скільки справжніх почуттів
І брехливих,
Скільки друзів вірних
І зрадливих.

Скільки білої свободи,
Скільки чорних ланцюгів,
Скільки дикої незгоди
І запеклих ворогів.

Скільки спогадів забутих
І коханих…
Скільки слів ще не почутих
Й днів, що не настануть.

Скільки щастя, скільки горя,
Чорно-білих кольорів… 
Скільки теплих хвиль у моря,
Скільки ще світів…

Хто ми?

Хоч засніжить, задощить
В цьому світі,
І похмурі й теплі дні – 
Все лиш миті.

Серед них і кожен з нас
Лише днина,
Хто – година, хто – хвилина,
Хто – причина.

Хто – потік, хто – море синє,
Хто – заграва,
Хто – думки в неспиннім плині,
Хто – забава.

Хто – тополя, хто – осика,
Хто – верба,
Хто – недоля, хто – каліка, 
Хто – журба.

Хто – латаття, хто – листок,
Чорнобривець,
Хто – сум’яття, хто – місток,
Чарівливець.

Хто – дощі, хто – буревії,
Хто – зима,
Хто – німі, хто – не події,
А кого нема.

Хто – водиця, хто – туман, 
Хто – вогні,
Хто – сестриця, хто – обман,
Хто – не ті.

Хто – ножі, хто – дикі рани,
Хто – червона кров,
Хто – чужі, хто – урагани,
Хто – свята любов.

Хто – сьогодні, хто – майбутнє,
Хто – ніколи,
Сподівання незабутнє
Раптом похололо. 

Хто – бажання, хто – сльоза,
Хто – чекання,
Хто – світання, хто – гроза,
Хто – кохання.

Хтось без тебе, хтось без мене,
Хтось рахує час,
Чи стоятиме цей світ,
Як не буде нас?

Відображення

Не дивись на моє відображення,
Це облуда утоми страшної,
Затуманене зморене враження,
Що дрімає в своїм супокої…

Під запоною чорного мороку
Дише тихе зітхання моє,
В грудях серце задимлене, зморене,
Як і ранок, що ледве іде…

Руки міццю оману плекають
Про несхильність, гартований дух,
Та лиш кволість мою затуляють,
Замінивши зупинений рух.

Пил і сонце – супутники долі,
Що здіймають прибиті сліди,
Ночі наші завжди захололі,
Що світанки не вміють знайти…

Не дивуйся несправжності враження,
Обладункам туману і сну,
Це несправжнє моє відображення,
Завтра знову інакшим засну…