Жінка-УКРАЇНКА

Миготіла свіча на моєму вікні,
Листопадовий вечір в журбі опустився.
Душі вмерлих людей щось казали мені,
Спокій мирних осель темнотою налився.

Чув я з тихих кутків, як доносились ледь
Із тривог материнських пісні колискові, –
Чатувала ворожо непрохана смерть,
Покладавши на крила болючі окови.

І знущався над ними зловіщий режим,
Поглинаючи все у жорстокому році.
Ніби грали для них темним смутком важким
Журні твори свої вічні Верді та Моцарт.

А поля сиротіли, як звістка німа,
Над селянським життям проліта порожнеча.
В чорній хустці постала скорбота сама
І поклала хрести на знесилені плечі.

Ви у хату мою крізь роки увійдіть,
Поговоримо тихо при свічці вечірній.
Пам’ятаю усіх із часів лихоліть
І складаю молитву безсмертну та вірну.

Знов свіча миготить на моєму вікні,
Знов на серце ляга незагоєна рана –
То покривджені душі явились мені
І мовчанням пішли у самотні тумани.

Юрій Тітов