Жінка-УКРАЇНКА

(за віршами Іванни Стеф’юк)

З творчістю Іванни Стеф’юк я знайома  багато років (хоча час, як відомо, відносний). І впродовж цих років я переконалася у тому, що кожна нова поезія чи оповідання не залишають мене байдужою. Цей автор не приїсться і не набридне. А це все тому, що коли читаєш вірші, зовсім не потрібно слідкувати за римою, логікою чи змістом. За всіма цими літературними категоріями не дивишся тому, що авторка сама створює образ, інколи – предметний, до якого, здавалося б,  можна доторкнутися, а частіше духовний – відчуття, які закодовано поміж слів, вони постають у картинці, яка ще довго зберігається у пам’яті.

Читаючи вірші Іванни, інколи  розумію, що падаю у прірву, просто довіряюся рядочкам, а вони шаленим вихором мене підхоплюють і несуть за собою. І це падіння не є чимось поганим, навпаки − воно дарує відчуття польоту, і часто завершується приземленням у м’які пір’їни. 

Кожен вірш − це новий світ і нова історія, коли його читаєш, починаєш забувати, що це чужі емоції, чужа свідомість та й історія теж не твоя. Ти просто поринаєш у рядки й слова, залишаєш себе поза віршем, а у ньому проживаєш і щастя і горе як своє особисте. 

Не так давно я помітила одну особливість віршів Іванки. Читаючи її поезії, серед усіх барв, розмаїтті образів та відчуттів чітко чути ритм, ні не літературний і навіть не музичний (хоч і він присутній), це інший ритм, це пульсація, ніби вірш має своє серце, ніби кожен рядочок − то вена, яка пульсує, яка несе у собі всі емоції та історію, так,  ніби вірш живий і саме його серце до нас промовляє.

От тут, мабуть, і захована загадка письменницького таланту. Справжній літератор не пише, він оживляє кожне слово і рядочок, вдихає у них життя. І, перш ніж перейти до трошки детальнішого опису і демонстрації прикладів усьому сказаному вище, дозвольте сказати ще й таке. Як банально би це не звучало, творчість Іванни самобутня, вона бере свій початок від наших предків і живе зараз разом з нами, авторка вплітає у неї нові історії,  почуття та настрої часу. Але от ця основа − це сама українська душа, те, що робить нас нацією. І не думайте − це не пусті слова чи дань тренду «українське в моді», це правда, Іванна − це та людина, яка несе Україну в серці та в своїй душі впродовж усього життя і про це обов’язково потрібно сказати.

Знаєш, де поле чистіє початками -
страху нема.
ставить на вікна морозні печатки 
перша зима -
перша і справжня, а поле біліє 
снігом і сном.
я починаюся - воском тепліє
і молоком -
снігом посипало - то розродилася
чиясь дочка
а немовля лиш на світ подивилося 
як з образка...
і посміхнулося. сонце золотить
наш оборіг
мама до себе потрохи приходить,
падає сніг…

У вірші «Знаєш, а поле біліє початками» змішано так багато образів та картин, філософського розуміння, от, до прикладу,  осмислення білого кольору. Це вірш про початок, білий колір − це початок. У вірші ми бачимо народження нового життя, перша зима – оновлення природи,  а немовля – початок людського життя. Все пов’язано, події перетікають одна в одну, зима стає основою для оновлення світу, і цей перехід життя природи до життя людини  яскраво демонструє, що ми без природи не могли б жити.

У вірші яскравий образ не тільки зими, а й мами, свідомо чи підсвідомо авторка нам на самому початку подає образ матері – «поле чистіє початками». «Поле» − це земля, а земля − це мати, бо вона дає початок усьому живому, «початки» − це та дитина, з якою ми зустрінемось у кінці віршу.

Як би можна було  характеризувати вірш як людину, то я б сказала, що цей вірш теплий, та з нотками зимової свіжості, спокійний, але надихає на нове, світлий і залишає за собою відчуття добра. 

Один малесенький вірш, а характеризувати його можна так  довго. І образи яскраві для мене, для когось − непомітні, хтось виділить зовсім інші речі, для когось головною стане інша строфа. А це свідчить про те, що і самі  образи, і вірш загалом −  вони неоднозначні, до них можна підходити з різних сторін і по-іншому  їх трактувати. 

У кульбаби гірке серце
і біла кров
кульбаба носить терпкі думки
і пускає їх жилавими листками -
моцується

кульбаба на вигляд яскрава і кострубата:
вкорінене сонце
і легко в неї ніби все, 
звіється парашутиками і відлетить

кульбабі всередині гірко
тримає свій сік у собі
лиш засміється сонцем суцвіття
і знов закриється наніч
і як не піде на мед -
солодити комусь життя,
то всивіє і розсмикається кошлатими жмутками,
які чогось парашутиками називають,
і стоїть
голісінька
тримається листям за душу

«У кульбаби гірке серце» − це вірш-загадка, який потрібно не лиш відчути, а й розгадати ті образи, які Іванна нам подає. Це вірш, який потрібно дочитати до кінця, до найостаннішої крапки, і от наприкінці зміст та образи нам відкриються. 
Здається, кожному з нас відома квітка кульбаби, ми всі вплітали її у віночки та дитиною здмухували ці маленькі білі парашутики. А в цьому вірші кульбабі дали нове життя, по-новому подивилися на ці парашутики, що ми колись самі й здмухували. Кульбаба тут − спершу дівчина з своїми думками та переживаннями, і «серце гірке» в неї через нездійсненність того основного, що кожній з нас хочеться, цій дівчині не було кому подарувати любов, або її любов зрадили. Далі ми бачимо, що мова вже йде про жінку і найголовніше тут те, що автор легко і без замудрених образів розкриває долю жінки «піде на мед солодити комусь життя» - ці слова про те, що стаючи для когось відрадою жінки поліпшують життя комусь і забувають про себе та свої бажання, про своє щастя. І відразу у цьому вірші є інша жіноча доля «всивіє і розсмикається» «стоїть голісінька тримається листям за душу». Ці рядки про самотність та біль душі. Про те, що часом ти залишаєшся сам на сам з собою та своєю душею. Про те, що відкривши свій внутрішній світ іншим, ти оголюєш душу, і ці парашутики, що відлетіли – це ознака незахищеності, вразливості. 

Тут не треба човна,
а заплава мовчить і про весла.
як надійде чужинець - то хвилею підуть тріски.
тільки сам і сповна -
і вода затискає чересла,
та приймає. і студінь пішла від руки до руки.
приходи без човна,
ця вода пустить дихати світом.
комишами сухими відійде затаєний звір... 
нап'ємося вина,
попливемо собі проти вітру,
за собою - за думкою. знаєш, то не перекір.
приходи без човна -
ця вода справді вміє впускати,
але стань не чужий, але просто відчуй і прийди...
... в воду - він і вона -
і позаду каміння плескате.
тільки тиша. і двоє. і добре їм серед води.

Не можу оминути увагою ще один вірш, називається він «Тут не треба човна». 

Це вірш-таєна, у ньому скрито безліч таємниць.
Це вірш-марево, бо про головне автор мовчить.
Це вірш-інтим, бо чиясь у ньому оголена душа.
Це вірш, що захоплює у обійми свої та дива.

Автор у цій поезії не просто привідкриває двері чужої душі, тут розкрито таємниці чужого кохання. Нам дозволено доторкнутися до чогось крихкого, ніжного. Настрій віршу обережний, ніби кроки людина, яка боїться злякати пташку, а ще коли читаєш цей вірш, то здається, ніби чуєш тихий шепіт людини, яка переповідає комусь свою таємницю. І ти ніби бачиш ті сутінки і те озеро, та не видаєш себе, щоб не злякати, не порушити ту атмосферу чарівності, близькості між двома. 

Знаєте, це не той вірш, який необхідно розібрати за рядочками, образами чи метафорами, головне у ньому − настрій, головне − то пропустити кожне слово крізь своє серце. 

…Це всього лиш краплина у морі поезій автора. Тут про багато віршів не згадано багато не сказано, але мабуть і слова зайві: просто кожен, хто відчув, що ці вірші − про нього і для нього, нехай знайде і інші творіння Іванни та прочитає їх для себе, і відкриє свої таємниці творчості Іванни Стеф’юк. 

А для тих, хто у цих рядках чекав якось критики, можу сказати, що поезія – це душа автора, а душу ми не критикуємо.

Галина Антонюк