Жінка-УКРАЇНКА

Ця авторка перебуває у постійному коловороті молодої поезії Чернівців, але знаходить час, аби побути з собою і роздивитися своє життя зблизька. Пише вірші українською та англійською мовами і багато про що мовчить в тексті, хоча то читається – видно, що пише вона і серцем. Ірина Манжос – поетка, перекладач, учасниця арт-об’єднання «Поверх буденності» при міському Будинку естетики і .. і гармонійна людина, яка, певно, на це життя дивиться через якісь кращі за рожеві окуляри – бо не бачить марних ілюзій, але й не бачить непотрібностей: у її світі затишок. В інтернет-мережі відома під літературним псевдо Айва – щось у тому є, її вірші правда надають смаку думкам. Ірина Манжос – читаймо, думаймо – у похмурі дні хочеться затишку, в тому числі і в поезії.

****

Можна на світі усе пізнати.
Можна в житті усе зрозуміти.
Якими б не були координати,
Чиїми б не були орбіти.
Відчуваєш світу всю магічність.
І тихо так у ньому, ніжно так.
Бо комусь ти є точно
вічність.
Бо комусь ти є точно
знак.

****

Розривати обійми, немов відпускати назавжди,
Лишаючи серце своє на пустому шосе,
Не беручи ні валізи, ні пам'ять, ні жменьку правди, -
Бо це не врятує, бо в холод зникає усе.

Відпускати тебе і казати «добраніч»,
Берегти і палити у своїй душі вогонь,
У думках обіймати й бажати снів на ніч,
І тепла, що народжується між долонь.

Заплітати медом і чаєм в нас синє небо,
Дарувати тобі нескінченні свої світи,
Бо «ми» – єдине, чого справді треба,
Бо тихо так в мені проростаєш ти.

***

Промовчати ще тисячу років, промовчати з тобою
В очікуванні першого снігу з порожніх небес.
Я хочу, щоб більше не йшов, триматись за тебе рукою,
Щоб більше не жити без тебе, щоб просто не бути без.

Прокричати ще тисячу слів, замовкнути лиш на мить,
Злітати, триматися, поки ми із тобою одне,
Поїти коханням, яке так соло́дко п’янить,
І до останнього подиху
просто 
любити 
тебе.

***

І ні, нічого не сталось, нічого не сталось окрім
Подушок і гарячого чаю у горняті твоїм золотім,
Дверей, що зачинялись перед носом, 
Людей, що знову і знову йшли,
Книжок, що лежали на підлозі стосом,
І квітів, що до осені не зійшли.
Прокидаюсь о сьомій, засинаю о третій,
Кава закінчилась, вірші, як опік на шкірі.
І придумав же хтось на цій величезній планеті
Всю свою душу віддавати вірі.
Вірі в людей, що постійно йдуть,
У місто, що до кісток промерзло,
У життя, де постійно шукаємо суть,
У почуття, що давно вже щезли.
Я триматимусь, знаю, це чогось вартує,
Та чого … не вигадала ще, щоправда.
Але пам’ятаєш я казала, що час лікує?
Забудь це назавжди, бо то не правда.

****

Люди один одному пишуть, оголяючи душу,
Прямо, відкрито про особисте, про диво.
Сонце з безодні морської виходить на сушу,
Люди один одному пишуть – і це сміливо.