Пряшівський театр імені Духновича вступив у новий сезон із українською прем'єрою

Театр імені Олександра Духновича (до 1989 року – Український національний театр) у Пряшеві – один з найдавніших українських професіональних театрів за межами України і єдиний у Європі. У п’ятницю 17 жовтня 395-ою прем’єрою він вступив у 69-ий сезон.

Від 1990 року театр щороку ставить 4-5 п’єс русинською мовою. В останні три роки на вимогу української громади – по одній виставі українською літературною мовою. Новою прем’єрою театру була п’єса сучасної київської письменниці Наталії Уварової «Шахрайки» з 2007 року, поставлена гостюючим режисером Яною Трущинською-Сивою, яка у грудні минулого року на сцені того ж театру поставила п’єсу Олександра Денисенка „Самотність” (про останні роки життя Т. Шевченка у Санкт-Петербурзі), а позаминулого року – „Тіні забутих предків” (на мотиви одно йменної повісті М. Коцюбинського). Обі – з немалим успіхом.

«Шахрайки» – це своєрідна пародія на події в Україні після проголошення її незалежності, коли певна частина громадськості (зокрема молодь) подалася на дешеве наслідування Заходу, зокрема здобування грошей „всякою ціною”, поступаючись традиційними моральними та етичними критеріями.

Дія п’єси відбувається у приватній міській квартирі Марії Петрівни, яка одну кімнату здає у найом двом подругам з протилежними характерами: скромній та сором’язливій 22-річній Олі та модній, дещо нахабній 24-річній красуні Юлі (Жульці). Обі живуть у постійній фінансовій скруті, а тут у першої на роботі виникло манко, яке потрібно негайно покрити, а другу щойно звільнили з роботи з-за екстравагантної поведінки. В цій важкій фінансовій ситуації Юля вичитала в інтернеті оголошення про те, що багата американська бездітна мільйонерка хоче подарувати свій маєток кращій лесбійській парі в Україні. Дівчата вирішили скористатися можливістю легкого придбання грошей і зіграти роль лесбіянок. Тут же вони вислали мільйонерці листа, в якому запевнили її, що вони шалено кохають одна одну.

Щоб переконатись в правдивості їх тверджень американка пенсійного віку Софія МакДі разом із своїм охоронцем і водієм (теж українським емігрантом) Андрієм (Ендрю) приїхала з Америки і поселилася в їх кімнаті. Представила себе колишню громадянкою України, дочкою офіцера Радянської армії, що служив у Східній Німеччині, звідки понад сорок років тому разом з сім’єю емігрував до СДА. Там Софія вийшла заміж за мільйонера, повдовіла і на старості літ вирішила приїхати в Україну, щоб пригадати молодість і віддати своє майно „найщасливішій лесбійській парі”.

Дівчата, аби здобути гроші, грають перед американкою роль лесбіянок, хоч в Юлі є коханець Іван (Джонік), а Оля щойно закохалася в Андрія. Ситуацію ускладнила мати Олі Любов Іванівна провінціальна лікарка, яка приїхала відвідати дочку в місто. Дівчата її переконали, що вони в ролях лесбіянок знімаються для телевізійної реаліті-шоу.

Врешті-решт все закінчується гепі-ендом. Виявилось, що Любов Іванівна є дочкою Софії МакДі. Юля всіх шокує офіційною посвідкою гінеколога, що вона є вагітною. Батьком виявляється її коханець Іван. Отже щаслива Софія дарує свій маєток новознайденим кровним спадкоємцям. Андрій освідчується в кохані з Олею. Як у справжній казці все закінчується весіллям, в даному випадку аж двома весіллями.

Режисер вистави Яна Трущинська-Сива зуміла дати п’єсі потрібну динаміку. Глядач ще не встиг опам’ятатися від одної несподіваної сцени, а тут же на нього сиплеться нова, ще несподіваніша.

У виставі є кілька еротичних сцен, та всі вони є на грані пристойності (з точки зору сучасного молодого покоління). Вульгарності у вистави немає.

Артисти виконали свої ролі бездоганно. Зокрема Ярослава Сисак вжилася у роль Жульки – сучасної модерної дівчини, яка не погоджується з поглядами старших і хоче крокувати життям власною дорогою, нехтуючи поглядами людей старшого покоління, які вважає старомодним.

Владіміра Брегова не менш переконливо зіграла роль „старомодної” дівчини Олі, яка однак легко піддається впливові своєї подруги.

Певною несподіванкою було виконання найстаршого члена театру (від 1973 року) Світлани Шковран, яка в останні роки виконувала переважно другорядні ролі. На цей раз в ролі Софії МакДі вона проявила себе як справжня актриса з широким діапазоном театральних засобів впливу на глядача: мімікою, жестами, тембром голосу тощо. Я вважаю цю роль вершиною її театральної кар’єри.

Не відставали від неї ні інші „дами”: Людмила Лукачік (роль Марії Петрівни) та Данієла Либезнюк (роль Любові Іванівни).

Двом чоловікам у цій „лесбіянській” п’єсі авторка присудила другорядні ролі – ролі коханців уявних лесбіянок. Та й вони (Михайло Ільканин та Осиф Пантликаш) збагатили виставу чудовим виконанням.

Оскільки у виставі виступали й мало відомі артисти, режисер залучила до неї роль „коментатора” („репера”), який дотепним способом (віршованим словом, співом та фізкультурними рухами) представив глядачам кожного артиста перед його виступом по імені.

Доброю була й українська літературна мова у виконавців (хоч в реальному житті майже ніхто з них нею не користається), поповнена сучасними неологізмами та молодіжним жаргоном.

Бурхливі оплески публіки після кожної сцени та в кінці вистави були наочним спростуванням тверджень, що „русини Пряшівщини української мови не розуміють”. Розуміли її не лише русини, але й словаки, кількість яких на прем’єрі переважала.

Отже „Шахрайки” у постановці Театру ім. Олександра Духновича можна вважати одною з кращих вистав у його репертуарі останніх років. Вірю, що з не меншим успіхом ніж у Пряшеві вона зустрінеться і на периферії. А варто було б її показати і в Україні, зокрема на сусідньому Закарпатті, де вона б напевно знайшла не менше вдячних глядачів, ніж у Пряшеві.

Після вистави відбувся традиційний фуршет, на якому Генеральний консул України в Пряшеві Ольга Бенч подякувала актором та керівництву Театру ім. О. Духновича за достойну пропагацію театрального мистецтва України, а професіональний бандурист з Тернополя Дмитро Губ’як (за походженням лемко), який принагідно завітав до Пряшева, з великим успіхом виконав кілька українських дум та історичних пісень, з яких найбільше оплесків публіки здобула „Дума про Байду Вишневецького”.