Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Олеся Омельченко. Земля
***
Ще листя не обпало у садах,
Тремтить під вітром. Холодно. Тривожно.
І неспокійно – заповзає страх,
Який зимі хурдерливій тотожний.
Живеш, неначе дивишся кіно:
Заможні в кадрі, поза кадром – злидні:
Й вони були людьми колись давно –
Рекламний ролик крику у безвихідь.
А поспіх круговертить твою мить.
Спинитися б й злетіть у інший вимір,
Де спокій тиші мирно мерехтить
В натхненному просторі твоїх мріянь.
Немає ні принижень, ні брехні –
Самодостатність й віра в свої сили.
Але злетів і раптом зрозумів:
Нікому непотрібні твої крила!
Із висоти польоту гидь кишить,
Жере, гребе, аж трусить Землю бідну.
Змінити б все, очистити за мить,
Внизу лише верхам живеться гідно.
І де тут правда, істина, коли
За фоном ледь простежуються іскри.
І, запхані у его кольори,
Веселку не зберуть. Чадить прогірклий
І важко диха апокаліптичний страх.
В агонії спотворюються лиця.
Ще листя не обпало у садах.
І осінь казку в сірі будні кличе.
Природа прислухається – в собі
Вишукує глибини просторіні.
Хіба переосмислитись й тобі?
В скаженім вирі встигнеш ще, людино!
4. 10. 2011
***
А день розбудить віхоли надій,
Минуться страх, обмани і жалі.
Чому прошу я: - Доле, пожалій?!
Для того, щоб все витримать мені.!
***
Ми без любові кволі і слабкі.
Терзають душу сумніви й наклепи.
Вони відійдуть, наче сни легкі,
І, як тіла, в темницю смерті-склепу...
Лише Любов світитиме вікам
Й поверне сутність безтілесним нам.
2000
***
О, не повернути – а перегорнути...
Та хочеться інколи ой пригорнути!
Тихенько..., щоб ти не пишався... Стихає
В крові моїй клекіт, і плач наростає.
1995
***
Устаю із-під коси
Нескінченністю краси.
***
Що скаже серце –
те рука й напише.
Що вимріє душа –
то так і буде.
Частіше усміхайтесь,
вірте в чудо,
Слова несіть до ближніх
найтепліші.
Бо тільки зараз ваша мить –
всеможна.
Бо ви – живі!
На сонце надивіться!
По шпоришу м’якому
находіться!
- Яка ж краса! – скажіть,
- Спасибі, Боже!
***
Мене у просторі так мало...
здається, й справи теж малі.
Я все життя тебе чекала.
І от – смішнію до весни!
Намріюсь, нароблюсь на грядці,
Усядусь в теплім шпориші,
Заструменять протуберанці,
І стане тепло на душі.
Я – польова звичайна квітка.
Мені далеко до троянд.
Живу між трав і дико квітну.
Уся для буднів -- не для свят.
Та небо зоряне над полем
Не заступа мені ніхто.
Далеко видно ген за обрій
І пахне свіжістю дібров.
Все має місце на планеті.
Не заздрю віщому вогню.
А що ночами кличеш: - Де ти?
І уже тихше: - Я люблю..! –
Це також доля.
Лиш сузір’я
Всерозуміюче мовчать...
І вітер,
знову свіжий вітер!
О, як з ним радісно співать!
***
Я тут творю історію щоднини:
У грунт
одухотворену зернину,
У грунт живий
саджаю і плекаю,
І обережненько оберігаю
Від бур’янів,
вітрисьок легковажних.
Вона – від Бога,
як і я – відважна.
І разом в небеса святі
зростаєм,
Бо і мету ми з нею
спільну маєм:
Перебороти,
вижити,
розквітнуть,
Подарувати світу своє світло.
...Я тут творю історію.
І Всесвіт
В мені
за мною,
наче мати,
стежить.
І я, і він
любов’ю сяєм
в простір.
Творить ясну історію
так просто!
***
Доживає свій вік баба Киля стара.
Розкрасива колись, роботяща була.
І завмерла рука, і злякались слова.
Шемкотить в напівсні, що уже віджила.
А у вікна заплакана ніч загляда,
Листопад холодить по ріллі і в садах.
Ви у хорі церковнім співали, як патах.
І рум’янець сіяв на кругленьких щоках.
І розсонячний день піт з чола витирав.
Дивувалась утома: - Та йди вже, спочинь!
Не зважали на те – веселили дива,
Бо на те і життя, щоб трудитися в нім.
А що пальці покручені – то не біда,
Ще й обличчя пооране, наче рілля.
Вже давно не рахує ні дні, ні літа,
Тільки правнуків, внуків, бо вже і прапра...
Як співала ж вона! Нишкли тишком пташки,
Як Карась і Одарка вступали у двір.
Майже сто її літ візерунком легким
Вірно поруч стоять – баба тихо лежить.
Та ще тиша дзвінка у напруженні слів
Над життя похилилась питанням важким.
***
Згрібає листя мій молодший брат.
Коричневіють
жмуття перев’ялі.
Граки горіхи крадуть,
а їжак
До нірки тягне
яблучка опалі.
Срібляться павутинки
у сльозах.
За літом плачуть, а чи за собою?
Марійкам та Іванкам у піснях
Набридло милуватися собою.
Хто заспіва їх і полегшить біль?
Чи ніколи,
а, може, вже ніколи?!
І Україна сонячна
поволі
Нагору тягне возичок надій.
Допомагають
Лебідь, Рак та Щука,
Рахує баба Киля копійки.
Їй скоро – сто,
і знає, яка штука
Оце життя –
стернею навпрошки.
Але кому пожалітись?
Нікому...
В селі то бізнесмени,
то бомжі...
Згрібає листя
у саду Микола.
І всі на світі
в світі цім –
чужі.
***
Мені хочеться любові...
Не такої..,
а такої...,
Щоб до ранньої зорі,
ще й по росяній траві
І блукати-говорити,
як невинні чисті діти,
із тобою, із тобою...
Ну а ти, куди спішиш,
напідпитку, з матюками,
Бідний підлітку весняний,
Розцяцькований синцями,
Як дикун брязькоцяцьками
Біля вогнища колись?
Може, красти,
може, в бар.
Де красуні з цигарками,
поціновані панками,
Вихвалятимуть свій крам.
А в пустім культурнім храмі
п’яна пара в пристрасть гар.
Мені хочеться любові...
Не такої..,
а такої..,
Щоб аж кругом голова,
Щоб Земля зійшла з орбіти,
Щоб ганьбу розвіяв вітер,
І в розквітлім ріднім світі
Сенс одержали слова.
***
Тарасу Шевченку
Спасибі, земле,
що ти родиш хліб.
Спасибі, земле,
що на Україні,
Колись давно з убогої хатини,
Тарас великий вирушив у світ.
І в слово гнівне й ніжне перелив
Снагу свою, і віру, і надію.
Пройшов крізь пекло,
та не відступив,
А став борцем своєї батьківщини.
Мій батьку, мій учителю, моя
Одвічна гордосте,
о, як пашить обличчя,
Коли читаю знову «Кобзаря»,
Коли до мене правда промовля,
Й до пильності, як і раніше, кличе.
Хай буде важко –
легко не бува.
Та не померти вічним твоїм думам,
Бо – непохитні,
як народ наш мудрий,
Як невмирущі
мамині слова.
***
Давайте присядемо, осінь,
ось тут, на травичку.
Між променів і листочків –
яблучка й павутиння.
В пахучих горіхових кронах
Граки хрумкотять горішками,
І пахне Дніпром і димом,
І знов на душі тривожно.
Немає в природі фальшу,
Довершено все і чесно.
Так чому щоденна праця
Не може цим похвалиться?
Чи руки у нас невмілі,
Чи розум у нас незрілий,
Чи, може, нема поваги
До слова свого і діла?
Життям за життя заплатим.
Давай відпочинем, світу!
У тиші, під сонцем,
видно
Найтонший промінчик
серця.
***
Нахмарило. Нарешті буде дощ.
І легше стане і душі, і тілу.
І вітер мене ніжно так обійме,
Як найдорожче на планеті щось.
Розкриють ротики щасливі айстри,
Розплющать оченьки ромашки білі.
Сорока з півником, як друзі, стануть
Сорокорікати та кукурікать.
І сад аж листячком залопотіє,
І кавуни до динь пригорнуться.
Усе навколо так подобріє,
Що і образи пробачить схочеться.
А як вбіжить довгоногий, синій
Тепленький дощик, в очах із сонцем,
Я обійму свою маму милу,
Й заплачу тихо про власне горе.
Не буде мама мене питати,
Не буде дощик мене втішати.
Усе під сонцем. Як діаманти –
І ми, і горе, і краплі в травах.
***
Як гірко, матусю, тебе лишати
Одну серед віхоли
споминів й саду,
Одну
на порозі сумної хати,
Як гірко, матусю, тебе лишати...
Аж стиснеться розпач од жалю й суму.
Тебе, наче птаху із синього шуму,
Із рідного краю
ніким не зманити,
Хоча б це були
навіть рідні діти.
Вклоняєшся сонечку рано-рано,
Незчуєшся – Місяць озветься в небі.
Натомлена,
з днем пережитим,
сядеш
Навпроти земної судьби своєї.
Засвітяться зорі
навколо мами,
Освітять думки
і озвуться пісні,
Яку на добраніч вона співає
Своїм пташенятам
в далеке місто.
***
Давайте присядемо, осінь,
ось тут, на травичку.
Між променів і листочків –
яблучка й павутиння.
В пахучих горіхових кронах
Граки хрумкотять горішками,
І пахне Дніпром і димом,
І знов на душі тривожно.
Немає в природі фальшу,
Довершено все і чесно.
Так чому щоденна праця
Не може цим похвалиться?
Чи руки у нас невмілі,
Чи розум у нас незрілий,
Чи, може, нема поваги
До слова свого і діла?
Життям за життя заплатим.
Давай відпочинем, світу!
У тиші, під сонцем,
видно
Найтонший промінчик
серця.
***
Ловили рибу з батьком на Дніпрі.
Ще тільки-тільки сходило світило,
І хвилі різнобарвні червонило.
А ми удвох сиділи у човні.
Затока тиха. Збіглись до води
Крислаті верби, юні й кучеряві.
Латаття і лілеї голубі
Здригались раз-у-раз під поплавками.
- Ого який! – сміявся мій татусь,
І тяг у човен коропа зраділо.
В моїх очах від риби зарябіло,
Що навіть й рахувати не берусь...
Ну все. Пора.
Заводимо мотор.
Реве вода розбуджена
сердито.
А ми у краплях
сміємось удвох,
Й наввипередки з сонцем
мчим по хвилях.
- Ну як? – сміється батько. –
- Ну й краса! –
І погляд утопає у світанні.
А я, щаслива,
щось йому горланю...
І голос мій змивають небеса...
***
Черпаю сили з рідної землі,
Святої мудрості учусь в свого народу.
І так живу, що світ болить в мені
У полум’ї незгасної любові.
***
Я шукала тебе
між планет і сузір’їв,
Пролітала крізь час,
в антисвіт заглядала,
І коли підсвідомо
в тюльпані впізнала,
Заридала, зраділа, - і...
квіткою стала...
***
Тільки я і поезія у кімнаті.
Як нам гарно на власному нашім святі.
***
Хто зерно, той на зло смертям
Буде хлібом, буде життям.
***
Як боляче летять роки стрімкі крізь нас.
Як швидко ми самі на себе вже не схожі.
Та світиться душа крізь вистраждане слово,
Допоки ми живі, й коли не стане нас.
***
Збороти мене марно. Я – стосила.
Ця сила від казкового вогню.
Не знаю – де він, і який на вигляд...
Це, мабуть, Бог, з яким я говорю.
***
Ми без любові кволі і слабкі.
Терзають душу сумніви й наклепи.
Вони відійдуть, наче сни легкі,
І, як тіла, в темницю смерті-склепу...
Лише Любов світитиме вікам
Й поверне сутність безтілесним нам.
2000
***
Ми живемо на цій землі,
І спрагу жити відчуваєм,
І кожну мить прожити прагнем
З ясною гідністю зорі.
Згорає день, і рік...
І час
Веде нас далі, далі, далі...
І все прожите – тільки пам’ять,
Яка колись поглине й нас.
Ах ні! Не думати про те –
Творить себе, і хліб ростити,
Щоб в справах добрих заіскритись,
Коли не буде вже тебе.
Але поки що – живемо...
А друзі падають, мов зорі.
Уся душа в обіймах горя.
Як важко винести його!
І що там пам’ять і діла,
Як друга вже твого нема.
Безсилля зле склепляє душу,
І скажеш тільки:
- Милий друже...
І все без нього потече.
А все когось не вистачає...
Не замінить, кого втрачаєм –
Своє у кожного лице.
Балада про матір
( бувальщина)
Ф. С. Лепешко, підпільниця, жінка-героїня,
Мати сімох дітей з міста Славгорода на Дніпропетровщині
Спинила в роки Великої Вітчизняної Війни німецькі танки.
( З розповідей односельчан)
1
Феоктиста, напевно, відьма,
Бо удень її щось не видно.
Мов сова, її хата в північ,
Й шарудить у соломі відьмич.
Й шепотіння, немов сичання.
Баба Векла чула прощання,
Та ще бачила одним оком
Забинтованого, високого...
2
Вже під вечір червоний обрій
Обізвався тривожним гулом.
- Мамо, танки! – кричить Василько.
І холонуть від страху руки.
Хутір справді не обминути –
При дорозі він, мов калина.
Вже і гуркіт так близько чути...
І притисла до серця сина...
«Повернути! Мене ж просили!
Тільки де ж мені взяти сили?!»
...На ікону перехрестилась,
Божій Матері помолилась,
І просила пораду дати...
Обвела довгим поглядом хату:
Дітлахи – на траві долівки...
- Ждіть! – погладила всім голівки.
Руки швидко об хвартух втерла,
І на мить у собі померла.
І, затерпнувши, занімівши,
Наче птаха, умить злетівши,
На дорозі завмерла. Зблідла.
Затремтіло струною тіло.
3
- Хальт! Назад! – закричало з танку.
Страшно... Очі заплющила... Сунуть...
Боже мій, та вони ж роздавлять!
І тоді закричала:
- Пане!
Діти, пане, від голоду пухнуть!
Зупинилась важка потвора,
І гарькавий пузатий німець
Реготався. І зуби білі
Засвітились ураз червоним.
- Пане! – хустка в руках тремтіла, -
Я вам правду сказати мушу...
Щоб не голод, то не посміла б...
Але ж... дітки маленькі пухнуть...
І, піднявши руку безсило,
Ледь вустами прошепотіла:
- По дорозі в об’їзд... недавно...
Наші танки отам, де плавні...
Зміряв постать її тремтячу.
У очах промайнула радість.
І молилася мовчки:
«Зжальтесь! Їдьте, фріци, оман-дорогою!»
І тоді ненависний німець
Тицнув в руки важку хлібину,
Закричав:
- За брехню -- загинеш!
І, регочучи, в серце цілив.
... Аж коли в далині розтали,
В двір зайшла – обліпили діти.
Хліб і сльози свої роздавала,
І не знала, де серце подіти.
4
Чорна ніч до вікна припала.
Неспокійно душа стискалась.
Вже і діток своїх приспала.
Й раптом... шибка, мов страх, озвалась.
Серце в грудях затріпотіло,
І неначе затерпло тіло.
Ніч озвалась:
- Це я, Богданко...
Розгромили німецькі танки...
...Сяйна радість у ній схитнулась.
І до себе в собі всміхнулась,
Й срібна слізонька спотикнулась.
5
А на ранок їй баба Вівдя
Говорила:
- Та ти хоробра...
Тільки як воно далі вийде..?
І на вікнах плелись потвори...
6
Проминали дні непомітно
У чеканні на щастя й волю.
Наче листя з дерев осінніх,
Облітало народне горе.
Та все більше ставало вдовами...
Феоктиста, мов фея добра,
В щебетливій своїй оселі,
Забуваючи страх і розпач,
Лікувала воїнів хворих...
7
А вночі снились їй окопи
І червона змія воню.
І її найрідніший сокіл
Серцем йшов на передову.
І тужила, і в чудо вірила...
Похоронку виймала знов.
І молилась уже за вбитого,
І кипіла в ній люто кров:
«Я – за тебе, за них, як зможу...
А найстарший вже наш Альоша,
Як по серцю ножем. Питає:
- Де наш тато?»
Ой жалю, жалю!
8
Та чекала... Немало ж дивного..!
Багатьох он вважали вбитими.
Похоронка ж прийшла Марусі,
А, як в казці...- муж повернувся.
Та чекала... І кожен стукіт
Дивоптахом тривожив вікна.
Розкриляла назустріч руки,
Мов з темниці ішла до світла.
...Занесли юнака до хати.
В забутті шепотів:
- Ой, мамо...
Серце стислось з жалю, поблідла,
І сказала:
- Синочку, бідний...
Омивала криваві рани,
Й обливалась сама сльозами,
І просила для нього долі.
А у вікнах сіяли зорі,
Мов щасливі шляхи світили...
Мати ж в Бога просила сили.
Не було вже свого й чужого,
Не було уже страху злого.
Лиш народне велике горе,
Тільки сліз глибочезне море,
Лиш одна на всіх Віра й битва –
Перемога свята і рідна!
9
Довгі роки ще вечорами
Свого милого виглядала.
Ой, тополею при дорозі
Тріпотіла в ясній тривозі.
Все дивилася в даль, все ждала...
Й Перемога давно настала.
Вже синочки повиростали.
Вже й про неї легенди склали.
А вона, як журавка сива,
Все вдивлялася в обрій дивний...
І здалося – іде коханий,
Усміхається:
- Дочекалась..?
І побігла назустріч:
- Де ти?
І упала в обійми... смерті.
... Журавель пролітав – спинився,
В її мужа перетворився...
1976 – 2006
***
Тільки я і поезія у кімнаті.
Як нам гарно на власному нашім святі.
***
Хто зерно, той на зло смертям
Буде хлібом, буде життям.
***
Як боляче летять роки стрімкі крізь нас.
Як швидко ми самі на себе вже не схожі.
Та світиться душа крізь вимучене слово,
Допоки ми живі, й коли не стане нас.
***
Збороти мене марно. Я – стосила.
Ця сила від казкового вогню.
Не знаю – де він, і який на вигляд...
Це, мабуть, Бог, з яким я говорю.
***
Ю. Б.
Як музика – модерна і класична, -
Сприймаєш те, що ближче до душі.
Поезія не має меж –
як вічність
Вигранюється в муках на ножі,
Мов кров по венах часу струменить.
Поезію у рамки не загониш.
Якщо торкає струни – вона є:
Чи білий вірш переливає в прозу,
Чи прозу в вірш –
як є вона, то є!
Не аритмія!
Гармонійна єдність.
В живому тілі свій таємний ритм.
Творіть поети різні різне –
тільки б
Сіяло Слово в римах, чи без рим,
Як музика – модерна і класична.
***
Ми не потрібні вам, народні слуги!
Ми, генії жорстокої доби.
Порядність чиста опускає руки.
Не врятувать од плахи голови.
Ми не потрібні вам, народні слуги.
Ви боїтесь нас, геніїв доби,
Бо вам потрібні ті, хто вас би слухавсь,
Бо вам потрібні зомбі і раби.
І совість правді затуляє вуха,
Зневірившись у боротьбі святій…
А Васька їсть, казки байдуже слуха,
Бо він вже має те, чого хотів.
***
Втекла від міста в чисту глухомань.
Шепоче тихо вишня за вікном.
Дощ сині крила скинув над селом.
Я теж в полоні крапелистих чар.
Буває, що за цілий довгий день
Ніхто з людей й по вулиці не пройде.
Радію, бо ніхто не потривожить,
Сумую, що сама серед пісень.
Кому є діло, що якийсь поет
У хатці із Безмежжям розмовляє?
Та розуміє сад мене й питає,
Чи Муза не мина, бува, мене?
О ні, я з нею, наче дві сестри.
Під вітром сад перебирає струни.
Скрипаль і Місяць, зорі й цвіркуни…
Парадоксально, та мені не сумно!
Болить тоді, коли кричать слова,
Безвихідь збутись розтина до крові…
Самотнього поета не бува,
Буває страх не буть почутим в слові,
Коли поміж людей, ти просто - ти,
Фізичне тіло, - не душа співуча.
Під скрипку вітру плаче біль пекучий.
І серденьку від себе не втекти.
***
Скінчився день
і відлітає голова
реальності,
І сон вже відбирає
день життя
у неминучості.
З – 37, 13.
***
Недарма, моє Слово, б’єшся ти,
Неначе серце, пристрасно й ритмічно,
Бо чують тебе люди на землі,
Сціляєш душі сяєвом магічним.
Недарма, моє Слово, б’єшся ти,
Немов пташина з клітки до просторів.
Тоді вітаю владу самоти,
Яка в полон бере мене з тобою.
І ллється думка у космічні сни,
Прозріннями вертається у душу,
І на порозі ранньої весни
Я приголубить в серці її мушу.
Перестраждати кожну віщу мить,
Благословення попросить у Бога,
Що дав наснагу падать і летіть
У неозорім королівстві Слова.
Недарма,Слово, ти в мені живеш,
Якщо людей хвилюєш чистотою.
Нехай натхнення у тобі живе
Божественною Вселюбов’ю.
***
Вітер, уже весняний,
Змерзлу землю цілує.
І обіймає ніжно
Сонечко променисте.
Земле моя, розквітнеш,
Знову буяти будеш,
Земле моя, обпалена
Смерчем війни вогнистим,
Земле моя, просякла
Кров’ю сердець невинних,
Знов у весняні шати
Пишно вберешся ти.
І на зорі згадаєш
Вбитих синів вродливих.
Рання роса червоно
Заблискотить в світи.
О, моя рідна земле,
Люба моя плането,
Скільки в сум’яттях, бідні,
Перенесли біди.
В жорнах кістки ламались,
Крапала кров на землю,
Кетягами калини
Сяє із темноти.
Вили вітри, трощили
Все на шляхах широких.
В соромі час акторськи
Плакав і хихотів.
І виривав з корінням
Свідків – кущі калини.
В кетягах їх сіяла
Кров цілих поколінь.
Йду по землі, по крові,
Пам’яттю йду у часі.
З пам’яті, ледве чутно,
Правда ясна мовчить.
Всі ми, звичайно, люди,
Мрії у всіх прекрасні.
Тільки чому так часто
В серці життя болить?!
***
Ми казки купальські вже позабували.
Пам’ять генетично зберіга цей код.
Соціум з народу нишком насміявся:
- Хто ти, сірий натовп, чи таки – народ?
Хто зна що, людино, робиться з тобою?
Перекодувалась прадідів мораль.
Не шануєм батька, не стаєм до бою
За своє священне неповторне «я».
Не шануєм матір, ні сестру, ні рід наш,
Сонцесяйно-срібний, наче джерело.
Що посієм – вродить. І кричить дибільно
П’яна і нещасна юнь, мов у кіно.
Крадуть хай, дуріють! Перекотиполем
В сіті рабства ситих швидше попадуть.
І великий вітер долу гне тополю.
Предки в латах литих снами в бій ідуть.
Але їх не чують. До рабів звикаєм.
Скільки ж того, люди, в кожного життя?!
Чом себе не любим і не поважаєм?
Плаче хтось? То – вітру відчайне виття.
Ми казки купальські вже позабували.
***
Дощі Перунові під блискавками сіяють.
Квіти під життєдайними краплями оживають.
Сад мій старий тріщить,
під вітром ламається.
Думала – усе скінчено,
а все лише починається.
***
Люблю, коли сіріє за вікном,
І день розплющує у казку очі.
Таємний світе, споєний добром,
Я знов і знов пізнати тебе хочу
В тім першім ніжнім промені, що враз
Кохану землю зранку обцілує,
В тім просипанні саду, і щораз
Надія тихо в серденьку квітує.
Душа знов відчуває Вселюбов
І єдність з паралелями Безмежжя,
і потойбіччя світиться теплом,
Яке з любов’ю за реальним стежить.
Ні, тут немає відчаю. Життя
Тече всепереможно в часоплині.
Страждання ілюзорні, і буття
Відтворюється трепетно в краплині.
І я у відчуттях тривог земних
Крізь біль непередбачуваних пасток
Чекаю срібнозірної зими
І підсвідомо знову йду у наступ.
Люблю, коли зоріє за вікном
Й таємно Місяць загляда у вікна,
Бо знаю, що огорнена теплом
Божественного люблячого світла.
***
Різдво. Мороз. У сонці сяє сніг.
Така краса, що завмирає серце.
Сріблиться сніг, немов дитячий сміх.
І хай ця казка вічно не минеться.
Але коли згадає знов душа
Про біль утрат, і у люстерко глянеш,
Сміється вже із мене суєта:
- А що, така, як і раніше, гарна?!
Та я отим словам не надаю
Ні значення, ані сприймаю близько,
Життя минає. Для усіх мина.
Дитинство зрине з пам’яті, й дівчисько
Летить на лижах з гірки. Вітерець
Засніжено хапає вже за щічки.
А я радію срібності...Той щем
Засмучує – бо не повернеш – трішки.
Але і після мене буде спів,
І будуть зими фантастичні й свято
Народження Христа. І Сонця схід,
І світ земний, жорстокий і принадний.
А поки що милуюся...Різдво
Ступає урочисто і красиво.
Сіяє, грає і сніжить кругом.
І хрумкотить мороз в зимове диво.
І я іще надіюся на мить,
Коли із завірюхи, наче мрія,
Ти ніжно і по-рідному обіймеш...
В сніжинці кожній Сонце миготить.
***
Мама така маленька
В чорних лещатах болю,
Сива кульбабка легесенька
Серед вітрів, у полі,
Просить у Бога захисту:
Не надломитись, вистоять.
Силі її – позаздрити,
Волю її – не знищити.
Вірить, що вітер вляжеться,
Біль якось зникне дивом.
Рідна моя, беззахисна,
Миттю завжди щаслива.
Вже якщо вийшла з полум’я
Воєн, голодоморів,
То й цю хворобу волею
Гнатиме гоном з дому.
Рідна моя стеблиночко,
Сонячний мій промінчику,
Знаю, що будеш битися
І переможцем вийдеш.
Ти й мене вчила мужності,
Відданості й терпінню,
Із джерела потужного
Мудрість черпаю й силу.
... Вітер між трав уляжеться.
Виструнчиться кульбабка...
Десь я біжу, маляточко,
І галасую:
- Мамко!
***
І знов зима серед весни, як помста.
Тому, що так веснілося зимою?
Стискається до крапки стрімко простір.
А ми ще й не зустрілися з тобою!
І мрії, мрії, як весна зимою, --
Чужі і босі. Холодно і зимно.
А я ще й не зустрілася з тобою.
Зі снігом пада й розтає надія.
А я ще й не зустрілася з тобою,
А скільки втрат вже плаче за плечима.
Сипнуло навесні ураз зимою...
«А ти чого, -- пита мене, -- хотіла?»
***
Мовчить трава запилена, не в змозі
«Рятуйте!» прокричати до людей.
Природа, наче квітка на морозі,
І маминих не чути вже пісень.
І смерті зашморг все тугіше тисне.
Ні сліз, ані зітхань, ні нарікань.
Лиш мишенятко з мишеловки пискне
В багатозначність кицькиних зітхань.
Все шкереберть. Усе – не так, як треба.
Мовчить трава.
Важкий музичить рок.
Для показухи із телемережі
Обряди й пісня роззявляють рот.
Чиновник чинно в будень поспішає,
Чеканить крок в колючу суєту.
Він зна про все, і влада все це знає.
Та ніколи їм думать про мету,
В яку народ наївно іще вірить;
У них – своя до шкіри приросла.
Мовчить трава. І виють дико звірі,
Що мрій пора вже і для них пройшла.
***
А було ти вийдеш в двір наш споришевий,
Зігнута, маленька, сядеш біля кухні
Грітися на сонці.
Сонце тебе любить.
Вигріваєш спинку і радієш долі.
Котику радієш. Розцвіла он айстра.
Доню, глянь, хмаринка у небеснім царстві
Схожа так на кицю, а ота – на мрію.
Мамочка зітхає, мамочка щаслива.
А тоді, зіпершись, на костур, прошкуєш
На город, бо праця від недуг лікує.
Що ж оце я зляжу, а тоді не встану!?
Рухатись, трудитись, доки сили стане.
А коли вже слабість в голові шуміла,
Ти все дивувалась: - Щось погано, мила.
Ти про смерть ніколи не згадала. Нащо?
Прийде, значить прийде. Сина ж он забрала!
Віки два ніхто з нас не живе на світі.
Розлучатись, доню, час колись надійде.
...У поту холоднім, у проваллі болю,
Ти лиш промовляла: - Ой, погано, доню!
І до мене тихо, мов дитя, хилилась.
Як я можу, мамо, смерть прогнати хижу?
Стогін і мовчання. Нарікань немає.
Мамо, мамо!
Тихо...
Мама помирає.
Як дитя маленьке, ти заснула й вмерла.
Ангели небесні, як мені ж без неї?!
Люди позбігались. Я закам’яніла.
Знаю, люди, знаю!
Зрозуміть не вмію!
Знаю, всі ми смертні!
Але ж, Боже, мама..!
На земних дорогах вже не відшукаю.
Суєта і тиша,
Світло й чорна темінь.
Горе таке, люди, не в одної мене.
Тільки ж ти – єдина, моя мамо рідна.
Все. Палає свічка.
І мене не видно.
2009
***
Горлице моя сива, рідна моя матусю,
Як я скучаю, бідна! Світ обступила пустка.
Стогне душа. Притулку
Ніде не найти без тебе.
Вірю, що ти все ж поруч. Вірю в душі безсмертя.
Вірячи, в темінь вию. Зрячі не бачать очі.
Вірю в душі безсмертя, вірю, що ти все ж поруч…
Смертні. Закон всесильний. Мучимося. Страждаєм.
Молимося за вічне – нинішнє забуваєм.
Більшає в потойбіччі рідних, знайомих, друзів.
Криком душа-калина сяє в пустельнім лузі.
Йти до межі своєї мужньо
Все важче й нижче...
Це тільки птаху легко в хмари злітати вище.
Дякуй за кожну зустріч, дякуй усім, хто поруч,
Дякуй матусі рідній в таїнстві дня та ночі
Цю полюбить планету й світ цей страждальнорідний.
Плачеш? Не плачте, очі! Душ просто нам не видно.
Горлице моя сива, рідна моя матусю,
Хоч у своїй уяві до тебе я пригорнуся.
Сад обліта. Горіхи нікому вже збирати.
В чорному чорним світлом
Йду в одиноку хату.
Знаю, чому крізь розпач, через ясне безсилля
В тиші, як день, прозорій,
Сильною буть просила.
Ти – в моїм серці, рідна,
Ти – у моїх надіях,
В шелесті листопаду,
В силі моєї мрії.
Дух твій в світлиці сяє
І на усіх дорогах.
Мамо, прости, благаю, -
На все тільки воля Бога.
Вирвати я безсила
З пазурів смерті...Мамо...
Тоне в безмежжі стогін.
Стогоном вічність сяє.
***
Тулю твій голос до щоки.
І телефон – навіки рідний.
Іздалини тут, поруч. Ти...
І мова ніжна і привітна
Вертає знову до життя,
І сила трепетна вирує.
Любове вічная моя,
Незгасне диво, моя Музо!
Тулю твій голос до щоки,
Боюсь сполохать птаху щастя...
І сльози... Сльози? Ні, це ти
Зірками з мене в мене сяєш.
Тулю твій голос до щоки,
В долоньках ніжу променятко.
За все ми платимо спочатку.
Ціна ж любові – без ціни.
Вона – життя твоє і суть,
І чистота, і радість бути.
Тулю твій голос до щоки,
Люблю, голублю, мрію – чути.
О, захисти мою Любов,
Всевишній Боже, я благаю,
Бо на планеті цій живу,
Допоки є Любов безкрая,
Поки кохаю...
О захисти!
***
Сніг пада й пада, і нема кінця.
Спасибі, Зимо, замела всі біди!
На дні снігів – сумна, минула, я
З морозів трансформуюся у віру.
Я – чистота. У срібнозорій грі
Парадоксально воскресаю, зимо,
Бо крізь завії дзвонить він мені,
Хто все життя – зі мною невидимо...
Простіть, обранці, суджені мені,
Я вас любила, і була я щира.
Та він – одвічно крізь вогонь століть
Сіяв у серці зіркою надії.
Між нами прірва простору й часу.
Життя пройшло, та я щаслива, зимо!
Бо для любові не існує сум.
Вона – свята, усміхнена і сильна!
Я знову пломінка і молода,
Здається, й вічна, як і ти, Любове,
Бо маю в серці те, що не мина –
Це ти, Любове, в поетичнім Слові!
***
Пам’ять у час ховається.
Доля кричить: - Не каєшся!
Провчити б за слабкість духу!
Загинеш же від задухи!
Я все розумію, доленько...
Та мами ж нема, ой горенько!
Я все розумію, пам’яте:
Як втратили – вже не знайдете.
Матусю, прости – не встиглося:
Ми так й не наговорилися...
Не каюсь... Це слабкість духу?
А слізка тече – не слуха.
***
Я рада чути знов твій голос,
Я знов боюся тебе втратить.
Ще тільки-тільки зріє колос,
Ще мріять хліб пекти не варто.
Ще тільки-тільки... І надія,
Що все життя летіла в долі,
Несе твій голос на долоні:
- Візьми його, якщо зумієш...
Я прислухаюся до серця –
Воно то плаче, то сміється,
То пада від одчаю в прірву.
З життя ні миті вже не вирву.
Як після смерчу тріумфально
Нова трава росте в сіяння,
Так і любов воскресла вкотре
В сльозі відродить юну вроду.
Я рада чути знов твій голос.
Чому життя моє голосить?
Прилинь, любов’ю обійми,
Повинні збутись в долі ми?!
***
Мами давно немає. Смерте жортокосердна,
Знаю, закон не зміниш,
Все в твоїй владі темній.
Тільки коли крізь розпач пам’ять в мені ридає,
Я тебе, ненажеру, подумки проклинаю.
Знаю, й мене чатуєш. Доля тче перешкоди.
День. І веселе сонце радо співа на сході.
Я себе вже простила, тільки живу в тумані.
Кличу ж, як і в дитинстві, на допомогу маму...
***
Воскресни, Любове! Я знов забажала.
Воскресла ж Любов в світ мій не поспішала.
Вона зволікала, бо час невблаганний
Засіяв життям її личко світанне.
Він впав поміж нами важкими сльозами,
Кричав:
- Неможливо лишатися з вами!
Надія то гасла, то коллапсувалась,
То, раптом, в наднову зорю вибухала.
- А ти б все покинула ради любові? –
Питав мене час й милувався собою...
- Отак і коханий... Тут страх ні до чого.
Нема у вас долі й не буде ніколи.
І віра з невірою бились жорстоко.
Хитався од вітру пагінчиком спокій,
Збивав мене вітер із ніг, бив в обличчя.
І що він пророче, і що він накличе?!
23. 03. 10
***
Мама наснилась – було їй погано.
Мама у сні безнадійно вмирала.
Бігла на поміч – іще б попрощатись!
Що ти хотіла, рідненька, сказати?
Тільки вуста шепотіли: - Погано...
Боже, ну як врятувать мені маму?
Їхала з нею, кудись поспішала.
Мама мовчала, мама мовчала!
Снились якісь простирадла і люди.
Мамочко, страшно у натовпі люднім!
Втрати відчаяні має з нас кожен.
Тільки без тебе я жити не можу!
День заплітається знову косою...
- Мамочко, мамо..! – вже крик над судьбою!
***
Звітстку природа нам посилає:
Небо гримить, в блискавицях палає!
Дякую, Боже, за дощ для врожаю!
Ти про нас дбаєш й піклуєшся, знаю!
Звістку природа шле у громовицях.
Я її чую. Життя це не сниться!
Я із утрат, як земля, оживаю,
Смерть і життя в одній миті єднаю.
Боже, ллє дощ, як душа моя плаче.
Сліз не спинити їй вічно неначе.
Грім вже над хатою, сердиться, грима,
Блискавка грізно палає очима.
І величально на хмарі, як храмі,
Мудрий Перун знов склада свої драми.
***
Ніколи не скінчиться суєта.
Ти думаєш – ось-- ось, і легше стане,
Й перепочинок бажаний настане,
Й наблизиться омріяна мета.
Ніколи не скінчиться суєта,
Бо за кінцем іде завжди початок.
Й розпочинать потрібно все спочатку,
І дерево надій знов обліта.
Ніколи не скінчиться суєта.
***
Матусенько, до образу твого
Святого припаду, мов до ікони.
Ти дарувала світ в мені й навколо...
- Твій час настане, ти пиши лиш, доню...
Й ти воскресаєш з імені мого.
Ти не померла, в серденьку – до скону.
Перед хрестом навколішки стою.
В промінні сліз пульсує крик: - Люблю!
І плаче Мати Божа на іконі...
***
Наді мною пульсують сузір’я,
Мигітливо говорять зірки.
Земле рідна, усі катаклізми
Були послані нам за гріхи.
Та потужне бажання творити
Й нести світло в космічну безмеж,
Вчить землян по-людськи любити
Цю красу тендітну без меж.
***
У тиші, яка регоче
із крику мого і болю,
У тиші, яка зухвало
тче знов вишиванку горя,
У тиші, яка раптово
зірвалась в світанній миті
Останнім зітханням мами
в безодню очей блакиті, --
Сама --- віч на віч зі смертю
в мовчальному страсі хати,
Одна на усе безмежжя!
Стояла смерть біля мами...
Ми ж тільки вночі прогнали
твій біль, моя рідна ненько...
На хвилечку задрімала, а ти...
уві сні померла...
Тихенько, як тане промінь,
і ніч наступає чорна.
Тихенько... пішла ти, мамо, --
Не бачила я нічого...
Матусенько, як могла я
ту смерть не прогнать від тебе...
Прости мене, рідна мамо...
Від горя я також вмерла?!
***
Я іменинниця завтра.
Морозяно так і біло навколо,
а на душі тепло
від полум’я невичерпної любові,
яку віддаю світу.
Завтра я іменинниця.
Вода хрещенська мене сповила.
Морози хрещенські загартували.
А рідна земля дала силу
словом любов творити.
Отак і прошкую життям, сіяючи,
радістю «жити» наповнена.
І все життя своє сповідаю
любові святі закони.
А осінь роками захурдивердила.
А я її й не боюся!
Бо з кожною миттю свого утвердження
дружу. І ми добрі друзі.
Ужинок сам по собі складається.
У іншому вимірі – мрії.
І все мені мало польоту.
З радістю
Безмежжям лечу у віру.
І крила любові сильнішають. Світе,
який же ти мій прекрасний!
Не перестану тебе любити
й щомиті тобі дивуватись!
Я іменинниця завтра, зимо.
І зірно в тобі сіяю.
І завірюхи химерні витівки
із Богом у серці долаю.
Я іменинниця завтра.
2006
Скіфи
Отут, по берегах Дніпра,
колись
Ходили скіфи і співали,
І просо сіяли й орали,
Й просили землю:
- Колосись!
Їх пам’ятає ковила –
Шепочеться із вітром в парі.
О, чому сповнена печалі
Шовкова музика плила?
У храмі вічної природи
Блукає пам’ять, наче сни –
Землі священної сини,
Дніпров’я вершники і вої
Із небуття свої долоні
У золоті святих зернин
Нам простягають у сьогодні,Мов стверджують себе самих –
Святої правди сіячі...
Тут буйнували люті грози,
Тут вперше звівсь на ноги розум,
І дзвін наточених мечів
Будив солоні скіфські сльози...
Відкрий вуста свої, земля,
І розкажи про древні рани!
Дивились зранені кургани
У золоті зіниці дня.
І археолог молодий
Збагне раптово таємницю –
І білий череп,
і пшениця,
Що поруч світяться в гробниці,
До рук простягнених впадуть,
І тупіт коней
вкриє степ,
І лячно крикне блискавиця,
І скіфи,
наче Фенікс-птиці,
Безмовно викричать
себе...
***
Як гарно у травневому саду!
Між тіней тепле сонечко гуляє,
Черешеньки червоно дозрівають,
І день веде утому молоду.
Клепає брат негострену косу.
Спекотна тиша в сад прийшла спочити.
Лягла в траві високій поміж тіней
У прохолодну скошену росу.
А брат косив. Посвистує коса,
Птахи навперебій в гіллі співають.
- Оце робота! – посміхнувсь до мами, -
Здається, крила рвуться в небеса!
Радіє мама, наче святу, нам.
І дарма, що роки її старіють!
Шпачок в садочку дзвінко заспівав,
Неначе кликав на своє весілля.
Освітить маму поспішка ясна.
Метелик з квітки випурхне лякливо.
А понад нами ташилась весна,
Розкішная, ухожена, щаслива!
***
Обережно – життя!
В нього треба ввіходить чистими.
У гаях солов’ї
в срібні ночі піснями дзвенять.
Зачарований гай
ловить місячні промені листячком,
І квітки запашні,
наче лагідні струни, бринять.
Обережно – життя!
Відчуваєш його кожним подихом
В таємниці своїй неповторно явитися, буть,
І цінити встократ
за любові незгасне полум’я.
Обережно – життя,
Не зганьби, не знеслав, не забудь!
Перемита теплом,
у весняному шумі зелені,
Ця одвічна земля
в своїм лоні зростила мене,
І палаю вогнем,
що із полум’я в полум’я стелеться,
Бережу кожен день,
що у серці для мене мине.
Обережно – життя!
В нього треба ввіходить чистими.
Поміж сліз і роси,
доле, стежку мені освіти!
В полі зору доби,
у промінні тепла материнського,
Обережно іду
у безсташшя
його чистоти.
***
Брели корови густими травами,
І в їхні роги
впліталась тиша.
На горизонті
палала ватра
Липневих вишень.
Ішли корови зв ажкими вим’ями,
І молоком теплим
пахли вулиці.
Надіну фартух, у хустку вив’яжусь, -
Дійниця рада
тоненькій музиці.
А потім сядем усі вечеряти
І, кухоль теплий
схопивши в руки,
Мала Оленка оббілить губи...
Ой, паслись в лузі
молочні череди!
***
Ти бережи себе, моя зоря,
І я сіяти чистотою буду,
Бо все, що маю і несу на люди –
Це від твого, матусю, джерела.
Й якщо колись, немов у сліпоті,
Не зможуть очі відшукати стежку,
То тільки ти і виведеш з біди
Єдиним словом і єдиним жестом.
Який тривожний нам дістався вік!
Над світом бродять привидами біди,
І ненаситні атомні сновиддя
Націлюються в наших матерів,
І розпач розтинає їм серця,
І чисте небо вже не заспокоє.
Лиш віра в щастя пересилить горе
Й печаль прогонить з рідного лиця.
Чому ж сміється віронька оця?
Плането, моя нене і любов,
У тебе, і у матері моєї
Одна надія –
Жить під мирним небом,
Творити день
Й оберігать його
У лоні золотої таємниці
Пшениці.
Ой, мамо, мамо,
Чому вам не спиться?
***
Над сонним містом зажурилась ніч,
Аж солов’їна пісня заніміла.
Тривожна тиша привидом блудила
По вулицях задимлених сторіч.
О нічко, не стомилася журитись?
Пройшли дощі....Цвітуть іще сади...
Ах, ті дощі! Якими пролилися?
Що вродить і дозріє після них?
Куди не глянь – нітрати, хімікати.
А діткам сняться ж рибки золоті...
Літають НЛО понад садами
Жорстокої людської суєти,
Де заздрісно гребуть до рук гребущі,
Й довірливих обдурюють «імущі»,
І ллється розсолоджена брехня,
І сліпне в ній спаплюжена мораль:
«Хай хоч потоп настане після нас,
Хоча б земля від стронцію тряслась!»
Та мріє хтось і про польоти мислі,
Цвітуть в безсмертя геніальні вірші...
А людяність? Невже на ладан дише?...
Тривожна ніч закоханих колише...
Історія усе на долю спише!?..
Перевибори
У гаморі
цікавості та зла
В кутку найдальнім
правда притаїлась.
Побачив її хтось
і розгубився.
Та вмить зрадів – німа
вона
була.
***
Я справедлива, добра, вольова,
Терпляча,
вірю в людяність і в розум.
Та я, та я...
Розкішні є слова,
Щоб одягтися в них перед собою.
Багато слів
й фантазія жива,
І самолюбство тішиться одважне.
А я – лиш я
ота, що прожила,
Ща з-за плеча всміхається
безстрашно...
Мені за неї інколи болить,
Коли прозрію,
в правді заблудивши.
Та протікає через пальці мить,
Лиш гіркоту на згадку залишивши.
І я себе ніяк не дожену...
Кручу люстерко аж перед очима.
Та жінку цю кумедну не збагну,
Яка сміється тій, прожитій, в спину...
А третя жінка у мені співа,
У мрію вірить, аж до хмар злітає,
Та хто їй заважа, вона не знає,
Та, із учора, чи оця, жива...
А божевільні будні за вікном
У суєті людській невтішно-втішні.
Мов кольорове крутиться кіно.
Й сміюся я, коли уже не смішно.
***
Мама старенька пише листа.
Спотикається думка об літери.
Мама
на цілий світ величезний
одна.
Ой, як же далеко дітки!
Пише,
й боїться порадою прогнівить,
Пише,
й боїться вилаять терпко,
Як у дитинстві,
коли вони
Були неслухняно-впертими.
А зараз...
Як можна?
Невістка чи зять
Губу іще закопилять.
Не пишуть – напишуть.
Не їдуть – то так
доля складається їхня.
А мама терпляча,
а мама свята.
Пише
й ніяк не напише листа...
Й рядочки чогось розпливаються.
Сумує й кричить
материнська душа...
А крила
уже
не здіймаються.
***
Любити знов? Чи ждати вороття?
Для серця порятунку вже немає.
Ні цим, ні тим кохання не вертають,
Як не повернеш втрачене життя.
І стала зрозумілою мені
З мого села вдова стара і дивна –
Її коханий вбитий на війні,
Та стільки літ самотня, мов билина.
Ні діточок, ні внуків -- тільки сад.
Та ще, як зайдеш у її світлицю,
Усміхнений, красивий, яснолиций
До вас озветься з рамки лейтенант.
...А тітка Віра яблук принесе
Червонобоких, рушничком їх витре.
На подив мій, неначе ждала вже,
Ще глибшим, світлим подивом освітить.
І погляд її стане молодим,
Й далеко десь задивиться крізь роки...
Ні, не пробачте віхоли в мені,
Та годі обпікати й власний спокій..!
Отак тоді посиділи удвох,
Погомоніли про врожай, про квіти.
Я бачила,
їй руки ніде діти...
Й у нас
щось одинакове було.
***
Як добре мріяти і жить
Із сонцем разом і житами,
Із Місяцем та із піснями,
Як добре мріяти і жить.
В зеленім лоні міражів,
Де літо плаче і сміється,
І квітам барвно так живеться,
І світлі думи у степів...
На цій малесенькій планеті,
В долонях дивного вогню,
Два світанкових наших серця
Свої вистукують «люблю».
Як джерело з глибин безсмертя,
Немов криниці чистий спів,
Між нами зроджене відвертя
Шука чарівних, добрих слів.
Хто зна, чи збудеться кохання,
Чи згасне, наче промінь ранній?!
Але від того на землі
Так таємниче темінь світить,
І в золотій пустелі – світло,
Й від того –
добре на землі.
***
... Я одна – не одна.
Моторош вкрай німа.
Білозірна пітьма.
Без дна
Ця самотня трясовина.
Божевільна морозна гра.
Регіт вітру.
Реве.
Гуде.
Рве на шмаття зимовий день.
І рятунку нема ніде.
Холод.
Трута.
Сховатись де?
Із провалля небес
мороз
Дзень-дзеленькає, наче скло.
Його влада – добро чи зло?
Непритомністю світ звело.
Я одна – не одна.
Зима.
Під снігами мовчить земля.
Заморожує. Леденить.
Всім
за чимось
чомусь болить.
Люто гепає у шибки.
За якими –
свіча:
- Люби!
***
- Ти дав надію і пропав.
А сонце сходить в день пташиний.
І чорна моторош прощань
Вже в долю хилеться лякливо..
Я тут одна. Лиш батьків сад
Брунчасто в квітень тріумфує.
Нема повернення назад.
Але Любов моя не чує!
Вона вигадує дива.
Мені нашіптує: - Буває...
Випадок здійсниться, бува...
Але ж в тім суть, що лиш – буває....
А тут без винятків живу,
Жорсткі сповідую закони.
Ти дав надію і забув.
І кровоточать рани знову.
У клітці відчайне пташа
До крові пір’ячко обіб’є.
Чому наївно ти, душа,
В надію віриш безнадійно?
Що краще – вірити й чекать,
У дивині загостювавшись?
Чи долі витівки прийнять,
Із себе вдосталь насміявшись?
У полум’ї Любові – 2
1
Чарівне Слово, Ви прийшли до мене
Й тепер,
щоб врятувати від одчаю.
Здавалося,
що я вже це втрачала,
Летіла в прірву стрімко і шалено.
О Слово,
Ваша Царськая Величність,
Прийшли до мене
знову врятувати
Із виру безнадії,
майже ката,
І світлом залили
страшну буденність,
В якій раптово мрія в срібних шатах
Мінливо міражем сміялась з долі,
Вбрання палало,
оголяло волю,
Безвільну, яка вірила в дива ще,
Наївна і смішна,
чекала дива.
Роки старіли.
Сивина рікою
Текла зі скронь.
Був голос твій зі мною,
І я в собі, здавалося, -
щаслива.
Забула і про час, і про турботи.
Я голос рідний до щоки тулила.
Росли у долі нереальні крила,
Ментальні.
І надія билась вкотре
У клітці закривавленій...
Сліпчихо!
Не вирватись до сосен і до річки!
Залізо рвало на шматочки тіло.
Бажання
ще кохати й жить хотіло,
Не вірячи, що тане в сяйві свічки.
Це вже було.
Утрати біль пекучий,
І молодість поневірянь по долі.
У лабіринтах –
міражів доволі,
І привидів кохання неминучих,
Презлючих і шалених, наче вітер,
Який не хоче, - мусить
суховієм
В людське недбальство правдою завіять,
Щоби прозріли нерадиві діти.
А ти, життя промріявши,
сльозами
Планету рідну щиро поливала.
Ти вірила, що любиш,
і кохала
Чи вигадку, чи мрію.
Снила снами
Про велета з премудрими очима,
Який пригорне, зрозуміє,
з болю
В безмеж Любові зрине за тобою...
Які ж блакитні крила за плечима!
... А він й хотів... І справді дивувався
Тій нереальній вірі в супермена,
В той ідеал, ще в паростках зелених,
Допоки не вжахнувсь... й не розсміявся:
« Ти божевільна! Де я, той, із мрії?!
Життя моє звичайне. Розлучився.
Так, був і чемпіоном, і лишився
Правдивим, чесним, та земним.
Не віруй
В мою парадоксальну бездоганність!
Мене від того нудить,
страх стискає
Вже сиві скроні:
- Та невже кохає
До сліпоти?!
Вже жорна тягне старість...
Я хочу з морем зустрічать світанки,
У прохолоді хвиль
відчути силу
У кожнім м’язі,
мої руки – крила.
В Порту Залізнім тільки ніч-коханка.
Розчарування ставить крапку.
Досить.
Балаканина про хмарки набридла.
І пурхати метеликами – бридко.
Заворушилось в серці...
Мов голосить
Моя земна, реальна безнадія.
Ти стань такою, як усі! Прокинься!
Купи квиток, приїдь, руки торкнися!
Хіба не відчуваєш, що повірив
Та... перепереждав, перенадіявсь!»
... А я кричала
і не чула крику.
Було пустельно над проваллям, дико.
І вкотре у Любов хтось чорний
ціливсь.
2
Не я!
Ішла життям з тобою інша!
Я ж із тії планети, де літають,
І шаленіють від кохання, мабуть,
Й ночами у натхненні пишуть вірші.
І хочуть, і не хочуть –
з милим в парі
Хоча б на старість
ощасливить душу.
- Не вір собі!
- Допоможи, о друже!
Я не така, як інші,
та земна я!
... А він мовчав. Та тиша глибиніла.
Годинник нудно цокав у самотність.
Мовчала хата і мовчала совість.
Лише Любов ридала, голосила!
І світ увесь затис од страху вуха.
Вже не до сміху. Хто тут зрозуміє?
Чи так кохає, чи кохать не вміє?
Ніхто не знав – то вила з болю мука
Усіх часів убитого кохання.
Воно пручалось в ранах на світанні.
Одміражіло – зачорнілись луки,
Де в маках, щойно радісне, кружляло,
Вигадувало злети і польоти...
Моя Любове, я вмираю вкотре!
Навколо все палало, вибухало,
І билося в конвульсіях,
і люди...,
Ах, натовпи кудись штовхались,
бігли,
Встромив у серце день пекучі більма.
Любове! Голос його дай почути!
Трагічна пісня.
Ніж у спину.
Любиш?
Тоді себе в житті цьому погубиш!
Боготворила я тебе, молилась
На тебе і за тебе...
Як причинна
Блукала по життю... Тебе, утрату,
Знаходивши, втрачала. В нову зраду
Вогненної ріки плигала.
Й хвилі
До мене
твоїм голосом тулились.
У полум’ї Любові, - як раніше!
Яка його смертельна трута ніжна!3
Будь ласка, хай знову насниться казка,
І голос твій рідний розрадить надію!
Хіба це так важко? Коханий, будь ласка,
Зателефонуй! Я чекатиму вірно!
... Чекала, чекала, і все зволікала,
І знов не наважувалася приїхать.
Затиснутий в острах і сам ти боявся.
А ворон над нами шумливо сміявся.
Для ворога горе моє – тільки втіха.4
Привіт! Весна городи посадила.
І теплий вітер пригортає землю.
Не плач. Свічок багато. Нещаслива?
А ти боролась? А тепер затерпла.
Прости і не прости. Благословляю!
Лети! Не можеш? Так трима коріння?
А я змогла б.., та гордість не пускала.
Утратила. Розвітрююсь ковильно.
Дніпро ледь плюскотить.
Вітри преніжно
Вплітаються у ковилу,
і квилить
Над кручами якась нещасна чайка,
Якій учора обрубали крила.
І не злетить між хмари,
не загляне
В люстерко вод,
і не поллється пісня...
Як страшно, коли вирішив – та пізно..!
Давала доля вибір?
Знак питання.5
Мамочко, мамо, він знову покинув!
Із потойбіччя врятуй мене, мамо!
Вірила ціле життя –
зрадив милий.
Серденько битись моє перестало.
Снилися люди.
Було їх багато.
Я ще не знала, кого хоронила.
А на Великдень постукало в хату
Перше й останнє кохання безсило.
Я підсвідомо біду відчувала.
Протестувала...
Який несміливий...
Боже, я ж думала, що відшукала!
Чудо здійснитися в нас не зуміло!
Мамочко, мамо, Любов не вмирає!
Мамочко, мамо, померла надія!
Все твоїм голосом диха, коханий!
Мамочко, мамо –
страшна домовина...
Сліз я не стримаю.
Ллються!
Вже – море,
Найсолоніше зі сліз моїх
горе!6
Ти ніколи першим не прийдеш.
Через ніч скаче чорний вершник.
Не любив
і мене не кликав.
Обіцяв –
а натомість зникнув.
І лишаються будні –
купить сметани,
Пиріжків, ковбаси і твердого сиру.
Аж до крику в спині наробитись.
Мамо,
Долетіти не зміг за життя мій милий!
Буде порати нудно чуже обійстя,
Буде радувать внучка...
й старітиме тихо.
Є чарівні слова:
- Ти мене не бійся!
Та глухим народився
собі на лихо.
І затягнуть петлю сірі будні.
Прийде
Якось смерть і спита
про кохання наше...
Буде поруч й в останні твої години...
І коли понесуть вже у домовині,
Вічним променем
стане кохання наше
пульсувать
на найважчій в світах
могилі!7
А там, поміж райського саду
і щебету райського,
Ми зустрінемось знову
і знов закохаємось.
Не потрібно буде долать кілометри,
Бо ти поруч –
в секундах і сантиметрах.
Поміж променепаду Любові,
Молоді і прекрасні, зустрінемось, любий.
Пригорни мене, рідний,
я скучила дуже!
Боже, дякую!
Зустріч оця – чудова!
Тільки що це я вимріяла за горе?
На Землі ми могли б ощасливитись нині.
Ти не дзвониш, ти зрадив.
І серце голосить!
О Любове, підстав,
щоб не впасти,
крила!8
Кров на траві,
на квітках різнобарвних.
Зранене бідне моє кохання.
Я ось прокинулась,
подумала зрання,
Що я живу...
А це – тінь від кохання.
Кров’ю зчорнилась земля, води, небо,
Кольору крові надії і мрії.
Милий,
було б говорити не треба,
Що ми споріднені душі
в надії.
9
Для чого їхать кудись і ризикувати,
Якщо є під боком вдовина хата.
А що без любові...
Та хто ж ти, Любове?!
Коханої вигадка непереборна.
А я лиш скажу: - То не доля...
А доля
ще й досі до нас простягає долоні.
Крізь відчай і час.
Мабуть, ми натомились.
І щастя буть в парі
в сльозах утопилось.15/ 04/ 2012
