Жінка-УКРАЇНКА

…цей рік почнеться вкотре з немовлят…
як пісня до струни – так я за Вами
…але палітра часу віддаля…
і ми у снах торкаємось словами:

…ці пестощі, де звук голубить звук…
де голосу тремтіння безсоромне
…де я не знаю схлипу ваших рук…
де тільки знаки оклику і коми

…і тануть сни засніжені як ми…
вітання ніжні пролісками тішать
…вдихніть мене у холоді зими…
приборкайте мої нестримні вірші

…цей рік почнеться вкотре з немовлят…
Лелеки білі носять сніг на крилах
…О любий! Дайте хоч у сні крилят…
мені без Вас цей світ пройти несила.

* * *

У спогадах горіхового листя
дитинство й комашина німота.
До хати тільки казка заліта,
шибки і люстро, ніби небо, чисті.

«Сорочі лапки» – писанки узор,
ми граємося у «кидка» й «набитки»,
а Великодень напросився свідком,
ми ж крилечка ховаємо в бузок.

О як же ми літали між зірок,
хрущів колючих брали повні жмені,
і годували Карлсона варенням,
і мріяли про школу і урок.

Над вікнами в горіхове зело
метелик тиця носиком вологим…
як добре почуватисьбосоногим…
як легко у дитинстві нам було…

* * *

Телефон за межами покриття,
поза зоною досяжності почуття.
Абонент зраджений і сумний,
на осонні ночі і весни.
Це травнева помилка чи мана?
Кільканадцять похибок чи одна?
Скільки слів мовлено – марних слів?
Скільки снів бачено – віщих снів?
Він Їй слав звісточки сотні раз,
вибачав опіки від образ,
обійшов скитником сто доріг,
та любов янгола Їй зберіг.
А Вона – зрадниця і свята,
А Вона – ниця і золота.
То немов ластівка, то мов звір,
То у гору вихором, а то з гір…
Вона всоте – втисячне йому пише
незбагненного каяття-вірша…
Телефон за межами покриття,
на кону – істина вороття.

Абонент знаходиться поза зоною вірша…
…будь ласка, зателефонуйте, пізніше…

03.05.2008

* * *

Сонце розкосе
простоволосе
б’є в бубон літа.
Погляд татарки, усміх монголки
з іншого світу.
Де загубилось
дійство шаманське,
біле багаття?
Пісня безжурна,
пісня стоока –
постать закляття?
У полонянки
по-українськи
хрестиком хустка,
плетиво біле, чорна зажура,
бранка мов пустка…
О Україно,
вітру роздолля,
яблунь і глеків,
ойкіт басолі, гейкіт бандури,
орликів клекіт…
Я проступаю
тлом невиразним
в пісні сувою,
камерним голосом, схлипом сакральним
чи сон-травою…

Тихо зростаюся
з фарбою й часом,
часом вам снюся…
…сонцем розкосим, білим багаттям…
в грудях заб’юся…

* * *

Почни усе спочатку:
сон-трава…
і білі-білі клавіші любові,
слова вузькі, а мрії кольорові,
і два уже не ділиться на два.
Торкнися білих аркушів
пером
і сагою звернися до жоржини.
Її долоньки, наче дві крижини,
вона закохана й не вивчила урок.
Почни усе спочатку:
боже ж мій…
Цей біль, цей сон, я плутаюся всоте.
Давай зустрінемось о третій у суботу,
бо як мені почати все самій ?

25.02.2009

* * *

Посвята в самотність приходить з роками,
коли обіймаєш планету руками
і відчуваєш у ній биття -
це твоє серце, бо ти – дитя…
Тебе обліплює листя
і лоскоче твій ніс трава,
а тобі лише рік а чи двісті
і сонях – твоя голова,
ти ловиш очима сонце
і пірнаєш у нетрі слів.
Ти ловиш себе, питаючи ХТОЦЕ? –
краплину в’язку на скляному столі.

Ти – як дім
безпритульних віршів,
мушля, де є онука й дід…

… наче світу в тобі й побільшає
тільки тоншим стане твій слід…

22.06.2009

* * *

Пахне пролісками жінка
і сміється в щасті дзвінко.
Ранок росяний в очах,
а у серці синій птах.
Чоловік несе їй сонце,
хмарку син і зорі доця,
друзі пісню і стежки,
щоб не був їй шлях важкий.
Пахне пролісками жінка,
в неї – сонце і хмаринка,
зорі, пісня, стежка, дім…
Хай вона весніє в нім.

29.03.2005

* * *

Осіння дитина вирізує листя
і дивно мережить ним сірий папір.
Осіння дитина в червонім намисті
зганяє дощі з пасовиська у двір.
В небілену хату сповзаються зорі
і мостяться спатоньки під подушки.
І падають сливи холодні й прозорі
осінній дитині у кошик важкий.
Ще вересень ходить під столиком пішки -
вже осінь, мов груша,- чекає дитя.
І тільки осіння дитина напише
про перше осіннє своє відчуття.

10.09.2002

«непоєднувані кольори?!»

І

О.Виннику

Чи варто зазирати у безодню,
коли вона – то очі
кольору індиго
на полотні “Сливове” –
погляд надвечір΄я і прохолоди.
Що втрачено тобою, дівчино,
в раю сливовім?
Хто тобі зізнається,
які м΄які і соковиті
в тебе очі,
коли за вікнами
музею
Саме серпень?

ІІ

Ця вирлоока уже виросла з бузку.
До кольору її очей –
зелена сукня
й рожеві квіти
кольору весни.
Чи варто зазирати в душу,
коли вона – то очі?
Їх
під віями сховає та,
що знатиме. Його печаль
з її край світом
стрітися не схоче… лише…
Лише
її портрет.
Вологий, мов бузок,
пахучий,
і не знаний солов΄ями.

19.08.2005

* * *

зимова дитина віддасть помаранчу
найбільшу у світі маленькому Каю.

зимова дитина ніколи не плаче,
слухняна, бо спати раненько лягає.

у скойці калюжі каштанна перлина…
і пахнуть сніжинки, як мальви рожеві –

неждані дарунки у День Валентина…
- Невже це мені, Сніговій королеві?

в холоднім палаці світає калинно,
монах-сніговик на бурульці заграє,

малює на кризі зимова дитина,
як снігом у січні земля розквітає.

Лютий – березень 2003

* * *

Жінка, схожа на весну, -
зав’язь ніжності й любові –
йшла у сукні фіалковій
із легенди чи зі сну.

Хтось їй квіти дарував,
хтось лишав слова кохання.
Як весна, п’янка і рання,
світ достоту оживав.

25.02.2006

8.03.2011

до пролісків – рукою подати
 
та ноги корінням пробили кору земну
і проросли у дерево
і приросли до неба
на протилежному боці планети

а може усе набагато простіше

згадати
білу хмарину дитинства
перший цілунок у дощ

і погляд не зраниться
на зелених цвяшках пролісків

хто тримає нас
з протилежного боку планети
коли проліски
всього на відстані руки?

* * *

Дитина весняна – то пролісок,
шкоринку буднів вперто пробива.

З тонких бурульок проросте трава
і скотить з кучугури сонце-колесо.

Дитині весняній у тиші тісно,
в її словах розпукують бруньки,

а дощ проміння п’є з її руки
й підковою веселки в небі висне.

Дитина весняна схова картузика,
а пальтечко накине на плече,

у світ струмків високих утече,
щоб малювати березневу музику.

19.03.2004

* * *

Диригент
гончарного кола
в теракотовім листопаді
з глини дивну сюїту вигадав
як звучала вона в ту мить
вміло ліплена
туго сплетена
у тонку
дивовижну карафу
розмальовану
інкрустовану
горобиною
хмарою
яблуком
і пахучим тонким зелом
люди слухали
люди плакали
коли в хорі безвусих глечиків
соло білого Бога звучало

над моєю такою далекою
білохатою Водолагою

28.02.2006

* * *

“Діти Тарасові, діти Лукерині…”

М. Стрельбицький

Полумисок Полусмакової Ликери
був порожнім,
а тому – негостинним.
І крихітні картоплинки
на долівці відпочивали.

На столі у Ликери
лежала
дерев’яна ложка,
а на дерев’яному ліжку
дрижала
полуда її душі.

А діти Тарасові
з полумиска
полуницями смакували
і лягали спати
на полотна сліпі.

04.01.98

* * *

Я просто вітер, одинокий вітер,
в моєму горлі зав’язь теплих літер,
які переселяються у титри,
їх час перетира, але не зітре.

Хіба я вітер? Безголосий вітер?
Але ж в мені народжується літо,
дощі, веселка, небо, листя, діти,
а ще – в мені вміщається півсвіту,
а ще півсвіту вміщують тебе.

13.05.2004

Цикл «НАЖИВО»

І. 

Без слів...

з насінини сходить день новий
смутком перестиглим оповитий
знов з екрану плач несамовитий
доньки-сина-матері-вдови

він же вчора ще ганяв м’яча
він у слухавку сказав: «Люблю» сьогодні...

«Мамо, мені сил не вистача
випливти,
           прости,
                      лечу в безодню»

... він такого їй сказать не міг...

НАЖИВО:
                      це помилкові дані

«Син... на полі... мирному... поліг?..
в мирний день у третій вітчизняній?..

синє синє плетиво небес
чорне чорне плетиво безумства
кажете йдемо вперед? прогрес???
ми ж над прірвою
                      безлюдства і бездумства

ІІ

плачі текучі і слова текучі
каміння на душі як дикий грім

зруйновано близьким сусідом дім
бо хмарами звемо сусідські тучі

за хмари гинуть діти і батьки
міста вмирають і слова розбиті

скажіть, чому в цім одинокім в світі
ТАК гинуть молоді чоловіки?

Хто Каїн?
           Авелю, історію навспак!

у хмарах оселяються солдати
і до вікна вікно – до хати хата…

Життя –
           де не повернеться
                                  Літак.

ІІІ

У кого ти стріляєш? В немовля?
з якого ліплений замісу, ненависний

на горлі зашморгом життя чиєсь не тисне?
не душить з кров’ю змішана земля?

 хвилин мовчання вистачить на рік
і крил загиблих воїнів без ліку

вмирає український чоловік
та жити хочеться найбільше чоловіку

красиві сильні ніжні осяйні
і молоді яким вмирати – злочин

загиблі юні на якій війні?

Чому не дивиться безодня в очі?

ІУ

сколихнути сльозою
броньоване серце
наче дзвін загуло б
розхитало би світ
що свинцем весь пронизаний
аж по денце
де у вусі у кожного
кулі політ
де прискорений пульс
наче серце пташати
заміновані душі
полонені слова
де співати скінчили
ще не встигши почати
де озброєних сутінків
жахом пливе караван
але це ж усе діти
яким лише двадцять і трішки
просто хлопці синочки чиїсь молоді татусі

світ АВТО
світ АТО
ми ж мурашками пішки
ми ж солдатами пішки
ми ж беззахисні всі...

* * *

Вибілює Гончарня в жлукті день –
сорочка біла, попіл – дві лелеки…
і чути як у горні зріють глеки,
і перші сходи – сонце молоде.

Замісить баба Настя пироги,
замісить глину дід Василь поранку.
І паруватиме гарячий дощ у дзбанку,
й огонь очистять глиняні боги.

А на Гончарні липня три вершка,
пралісу буйство, ставу верболіття…
Заходьте босими у глиняне століття,
нехай хода вам буде неважка.

29.06.2007 р.
*куток селища Нова Водолага 

* * *

Водо, лягай –
вода ляга…
А у діда Степана
одна,
лише права нога,
і Водолага
у нього одна.
Ногою лівою
хоче дістати дна,
коли переходить
весну убрід -
і граб у дворі –
на правій, як дід.
У діда Степана
нікого, крім граба,
важка зеленим горбочком
баба.
Нікого, крім граба
і Водолаги,
де дід-незграба
у крапельці браги
на поминках.
Водо, лягай –
Вода ляга…
А небом
чия то сльоза
сновига?

19.03.2000