Жінка-УКРАЇНКА

Бабине літо 

Наше кохання 
Заплуталось у павутинках 
Бабиного літа... 
Почуття захотіло 
Упіймати останній жар 
Осіннього сонця, 
Зігрітись і насититись 
Ним по самі вінця 
Втомлених сердець. 
Йому закортіло 
Напитися полум"я 
П"янкого. І захмеліти 
Може востаннє. 
В житті земному... 
Та павутинки 
Бабиного літа 
Його не хотіли 
Відпускати,кепкували 
З сивого волосся, 
Лоскотали зморшки 
Під очима, 
Зазирали у вигорілі очі, 
Рахували кожен 
День прожитий... 
І свічу кохання загасили.

Зрада

Цей світ збирався 
По камінчику, 
По сонця ясного 
Промінчику, 
По краплі в морі, 
По піщиночці, 
По квітці в полі, 
По травиночці, 
По хмарці в небі, 
По сніжиночці, 
По пташці в лісі, 
По твариночці... 

Наш світ збирався 
По зітханнячку, 
По слову, погляду 
Коханнячку, 
По щастячку, 
Якому рада я. 
А зруйнувався світ цей 
Зрадою...

 

Без образ

Я образи на Вас 
не тримаю. 
Я просто страждаю, 
тихенько страждаю. 
Я на Вас, друже, 
зовсім не злюся. 
Я просто боюсь, 
Вас забути боюся. 
Я ненависті 
зовсім не маю. 
Я просто страждаю, 
тихенько страждаю.

СПИСАМИ, ШАБЛЯМИ ТА МЕЧАМИ...

Списами, шаблями 
Та мечами 
Писане наше 
Минуле. 
Горем, ранами 
Та плачами 
Сповнене 
Небо похмуре. 
Плачуть хмари 
Порозплітані 
В степу на могилі. 
Що ж ,синочки, 
Ви залишили 
Україні милій?

РАНИ НА СЕРЦІ

Рани на серці, 
Біль у душі... 
У вічному герці 
Хміль й спориші. 
Чом же людина, 
Як той німий раб 
Терпить, як гне 
Її спину сатрап? 
Чом же людина 
Живе у страху, 
Терплячи долю, 
Жорстоку й лиху? 
Чом же людина 
Кайдани не рве, 
Оре,як віл, 
І ,як віл той ,реве? 
Може не знає, 
Що воля чека, 
Що вона краща, 
Ніж доля гірка?. 
Може, не знає, 
Що рівна спина 
Й меч у руці- 
Всі кайдани стина? 
Сльози криваві 
Горять в спориші... 
Рани на серці. 
Біль у душі.

Серце

То воно скиглить, 
Як те немовля, 
То летить птахом, 
Мене окриля, 
То цілу ніч 
Сумні сповіді тче, 
То сяє коханням, 
То тисне й пече, 
То з-попід брів 
Гляне строго на тих, 
Хто поміж нас 
Сіє розбрат і сміх.... 
То зазоріє й само 
Й само, як на гріх, 
Щиро радіє, 
Веселячи всіх. 
Як насміється- 
Самотньо блукає, 
В пошуках істини, 
Правди і раю.

Заснув народ 

Заснув народ. І храп його 
Гучний луна по світу! 
Проспав вже зиму, 
Проспав осінь, 
Проспить весну і літо. 
І вже не буде майбуття, 
Історія змертвіє. 
І не народиться дитя, 
І не здійсниться мрія. 
Й матусі лагідна рука 
Не вишиє сорочку, 
І русокоса голова 
Не одягне віночка. 
І зранку не прийде ніхто 
До джерела- криниці, 
І в глечики не набере 
Цілющої водиці. 
І кінь копитом не зіб"є 
Пилюку на стежині, 
Не заспіва сліпий кобзар 
У ветхій одежині. 
Закинуть глечики під дах, 
І рушники закинуть, 
Замовкнуть солов"ї в гаях, 
Традиції загинуть. 
Вітри по степу 
Злую славу рознесуть, 
І ненароджені 
Вас діти прокленуть. 
Ну що? Солодкі 
Сняться сни? 
Ще довго будеш спати? 
Проспиш, народе,небеса, 
моря, степи, Карпати! 
"А панство буде колихать, храми, палаци мурувать…"

Сльози

Чистішого нема нічого, 
Ніж матері сльоза скупа. 
У ній зійшлися веселково 
Турбота, ласка, доброта... 

Святішого нема нічого 
Жіночих при пологах сліз, 
Коли після страждань і болю 
Лелека немовля приніс. 

Гіркішого нема нічого, 
Ніж градом сльози в малюка. 
Його, беззахисномалого, 
Вспокоїть мами лиш рука. 

Щирішого нема нічого 
Обіймів та прощальних сліз, 
Коли у далеч невідому 
Потяг коханого відвіз. 

Сумнішого нема нічого, 
Ніж батьком зронена сльоза. 
Він все зборов! Тоді лиш плаче, 
Як горе в серце заповза. 

Прикрішого нема нічого, 
Ображеної жінки сліз. 
Коли тяжке зависло слово 
Й кулак над жінкою завис. 

Щедрішого нема нічого, 
Ніж сльози піднебесних хмар. 
Від них живе все воскресає! 
Це не вода! Це Божий Дар!

А соняшник - не людина

А соняшник стоїть у полі гордо, 
Хоч він всього лиш квітка, не людина. 
Він звідси не піде, свій рід не зрадить, 
Й ні перед ким не стане на коліна. 

А соняшник не б"є поклони сонцю, 
Лише з любов"ю дивиться ув очі, 
Немов молитву радісну читає, 
Немов подякувати за проміння хоче. 

А соняшник храм Сонцю не збудує 
І не назве себе його рабом. 
Він сам як величавий храм яснітиме, 
Осяяний й наповнений теплом. 

А соняшник на свого батька схожий 
І лиш йому повік буде молитись. 
Не зможуть ні дощі, ні час, ні вітер 
Примусити його переродитись. 

Він народивсь у сонячній сорочці. 
І з пам"яті його це не зітреться. 
Дарує людям жменями насіння, 
Що виросло в самісінькому серці. 

Не змінить він ніколи форми квітів, 
Ні стрункості стебла, ні оксамит листочка. 
На нього будуть завжди схожі діти 
Й ходитимуть у сонячних сорочках.