Жінка-УКРАЇНКА

Я ріс хлопчиною простим, навчався в школі,
Любив рибалку і гербарії із трав,
Не думав зброю в руки брати я ніколи,
Весь "дружний" клас мене ботаніком прозвав.

А потім армія. Від неї не ховався,
Віддав державі чесно я синівський борг,
У роті танковій . Виконував прикази,
І в зброї знав уже тоді я добре толк.

А далі дембелем прямісінько у Київ,
Де на Майдані вже почалася стрільба,
А звідти доля по війні мене носила,
Де за життя іде зі смерю боротьба.

Коли зірвався танк-горів я мов у пеклі,
Страшним вогнем палав із ніг до голови,
А потім темнота... і світло у тунелі...
І хтось кричав мені:" Живи! Живи! Живи!"

Я бачив з неба, як склонилась наді мною
Худенька дівчина з очами наче льон,
Я чув між хмарами, що бігли піді мною,
ЇЇ молитву і мій стогін в унісон.

А потім жити не хотілось. Як тут жити
Коли ні рук, ні ніг? Навіщо те життя?
І тільки чим я мій у Бога заслужити,
Що поруч знову появилось те дівча?

Вона мене тягнула з бездни крок за кроком,
Усю любов мені і сили віддала,
За довгий місяць, що мені здавався роком,
Зуміла вирвати мене зі смертних лап.

Ні, я не вірив, що зумію жити далі,
Та ще й кохати так, як мріялось колись,
Моя кохана мені сили додавала:
" Дивись в майбутнє! Не корися а борись!"

А я й не думав, що мені пізнати вдасться,
Те найдивніше із найбільших в світі див,
А вже в колисці засинає наше щастя,
Яким із нею нас Господь благословив.

Наталія Хаммоуда