Жінка-УКРАЇНКА

Ось уже понад 20 років восени у місті Копривниця, поблизу Загреба, відбувається міжнародне літературне свято на честь класика хорватської літератури Франа Галовича (1887-1914). Цьогоріч серед почесних гостей фестивалю була й поетеса, перекладач, літературознавець з України Тетяна Дзюба.

За коротке життя різнобічно обдарованого митця, який загинув 27-літнім під час військових дій у Сербії, вийшли друком чотири книги: драма «Тамара» (1907), збірка поезій «Чотири міста» (1913), прозові твори – «Зачароване дзеркало» (1913) та «Сповідь» (1914). Вже по смерті Франа Галовича, у 1925 році, з’явилася поетична  збірка «З моїх берегів», у якій чи не найяскравіше виявився унікальний хист лірика. Український читач знає письменника передусім за його фантастичним оповіданням «Зачароване дзеркало», написаним у манері модернізму. Незначна кількість перекладів Франа Галовича українською почасти пояснюється наявністю у його творах великого пласту діалектної лексики, що завжди утруднює переклад.  Хоча… у когорті українських класиків (а це – Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Осип Федькович, Улас Самчук та ін.), котрих перекладено хорватською, є й ім’я Василя Стефаника, тексти якого перетлумачувати чужою мовою надзвичайно складно.

Майже тиждень на різноманітних мистецьких майданчиках, в освітньо-культурних закладах Копривниці та ближніх населених пунктів відбувалися різноманітні заходи до дня народження Франа Галовича. Його іменем на малій батьківщині названа гімназія, бібліотека та інші установи.

На літературний форум до Копривниці були запрошені: поетеса Елка Няголова, президент «Слов’янської літературно-мистецької Академії» (Болгарія), письменниця, професор університету в Індіані, чешка з походження, Броніслава Волкова, її поезія публікувалася в Україні; поетеса, очільник Міжнародної асоціації письменників у Латвії Тетяна Житкова, актриса та літераторка Наталія Воробйова-Хржич, котра представляла одночасно Росію та Хорватію. Про приїзд кінозірки на фестиваль усі знали заздалегідь, а впізнати її було неважко за характерною манерою спілкування, яка притаманна артистам, – коли міміка, жести настільки виразні, що слова здаються зайвими. Фільмографія актриси складається з близько двох десятків фільмів, але яких! Чого вартий лише фільм „12 стільців“ (1971) – режисера Леоніда Гайдая, де образ Остапа Бендера втілив на екрані Арчіл Гоміашвілі, а молода тоді кіноактриса зіграла роль Еллочки Щукіної – Еллочки-людоїдки, що принесла їй заслужену популярність. А ще фільм подарував знайомство з найкращими кіномайстрами епохи, адже у ньому виконували ролі: Сергій Філіпов, Михайло Пуговкін, Савелій Крамаров, Юрій Нікулін, Георгій Віцин, Ріна Зелена, Наталія Варлей, Наталія Крачковська, Володимир Етуш та ін.

Наталія Воробйова розповіла про свій шлях до слави. Коли вона навчалася на третьому курсі ГІТІСу імені Луначарського, до деканату прийшла асистентка з „Мосфільму“ і попросила порекомендувати на роль Еллочки-людоїдки актрису – маленьку, гарненьку, любительку наряджатися і надзвичайно злу. Хоча остання характеристика не мала жодного стосунку до Наталії, порадили взяти на проби саме її.

Того ж 1971-го з´явилася і картина „Джентльмени удачі“, де Воробйова у невеликій ролі другого плану. А дещо раніше – 1970 року глядач побачив „Карусель“ за оповіданнями та записниками А. П. Чехова. Тут Наталія головна героїня у новелі „Роман з контрабасом“; її партнером по фільму став чудовий актор Володимир Басов. Одне слово, роман з контраБАСОВИМ.

Однак кінокар´єра Воробйової, як розпочалася, так і обірвалася стрімко. Одружившись з іноземцем, вона залишила СРСР. З 1974 року мешкає в Загребі. На чужині творча натура колишньої актриси потребувала бодай якогось вияву. Так розпочалася інша мистецька біографія: Наталії Воробйової югославської, хорватської, російської письменниці. (Хоча, взагалі-то, вона родом з України, народилася у Дніпродзержинську). Також у власному будинку в Загребі пані Наталія відродила традицію літературно-художніх салонів, у гостях у неї побувало чимало відомих осіб. Цьому сприяє і характер господині дому, відкритий, дружелюбний. Наталія з тих людей, з котрими, здається, був знайомий завжди і стосунки з якими ніколи не переривалися, – коли не обов´язково вітатися і прощатися, бо вони, нехай подумки, повсякчас поряд...

Зрозуміло, найчисельнішою на мистецькому святі була хорватська літературна громада, представлена у тому числі іменами Енеріки Біяч  (голова Подравсько-Пригорської філії Спілки хорватських письменників), Джуро Відмаровича (колишній Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Хорватія в Україні, поет, перекладач, популяризатор української культури на своїй Батьківщині), поетки Ружиці Ціндорі. Усі вони лауреати премії Франа Галовича минулих років, ця висока відзнака присуджується хорватським майстрам слова.

Фестиваль «Осінь Галовича» давно переріс межі Копривницько-Крижевецької жупанії, став своєрідним літературним та культурним брендом усієї країни. А, отже, його проведення підтримується на офіційному рівні. Зарубіжні письменники мали зустріч з префектом округу Копривниця Дарко Кореном, мерами міст Копривниця та Лудбрег. Градоначальник міста Копривниця Весна Железняк, зокрема, наголосила: «Місто без культури, літератури не має майбутнього». А у церемонії закриття свята, нагородження лауреатів узяв участь спікер парламенту Хорватії Йосип Леко. Безперечно, проведення літературного дійства у Копривниці підтримують і меценати. Окремо хотілося б згадати місцеве харчове підприємство «Подравка»,  одне з найпотужніших у своїй галузі в країні. Компанія експортує продукцію у понад 40 держав, у тому числі в Україну. З широкого асортименту, який виробляється тут, найпопулярнішими є приправа «Вегета», курячі супи швидкого приготування, бульйони, концентрати «Подравка». Тому на сувенірах, пакетах, розмаїтій атрибутиці, що стосується Копривниці, неодмінно можна знайти силует півника.

Щільна програма літературного торжества вмістила круглі столи, присвячені творчості видатного хорватського майстра слова, двомовні читання поезій (рідною та хорватською) зарубіжних гостей, виступи господарів, покладання вінка до пам’ятника Франу Галовичу, інтерв’ю з фіналістами фестивалю. Досить широко на мистецькому форумі була представлена молода хорватська література. Кожна подія фестивалю мала цікаву музичну оздобу. Приміром, під час читань у бібліотеці Копривниці присутні почули віртуозне виконання композицій на цимбалах, про таке кажуть: «Не грають цимбали, – говорять». Головну премію цього року присуджено за документальне дослідження «Ф. Галович: останні твори» письменнику та літературознавцю, професору Здравко Селешу. А дві нагороди для початкуючих літераторів, так звані «малі Галовичі», отримали студент 2-го курсу Крижевецької Вищої школи економіки Нікіта Міліч та учениця 7 класу основної школи Мартіна Берта, котра свій дебютний твір назвала «Історія однієї шпаргалки».

… На початку своєї розповіді я вже згадала оповідання Франа Галовича «Зачароване дзеркало», яке містить фантастичний компонент. В Україні свого часу була навіть видана «Антологія хорватського фантастичного оповідання і малярства» (1976, упорядники Б. Донат, І. Зидич). Копривниця – місце, де тісно переплелися два означені артистичні первні. То ж опинившись тут, ми не могли не відвідати музей наївного мистецтва – Хлебінську галерею, де експонуються, зокрема, і картини знаменитого хорватського художника-самоука Івана Генераліча. Його ім’я давно вже стоїть поряд з іменами французького художника-примітивіста Анрі Руссо, грузинського Ніко Піросмані, українок Марії Примаченко та Катерини Білокур, американки Бабусі Мозес. Але, попри спільну приналежність до геніїв «наїву», до народної течії в образотворчому мистецтві, усі перелічені майстри надзвичайно несхожі. Хлебінська школа (її назва походить від найменування селища, у якому народився І. Генераліч, помер великий аматор у Копривниці), виплекала чотири генерації малярів і має свою яскраву самобутню специфіку, особливу художню стилістику. Трансформуючи буденність у мистецький феномен, її автори ближче до творення казки, аніж міфу. (Міф, якщо й наявний тут, то виключно, як форма думки). Їх уявлення про світ передаються на побутовому рівні і максимально наближені до звичайного життя. Полотна живописців переважно сільської тематики. На них відсутня межа між двома світами: потойбічним та реальним, тому казкове тридев’яте царство цілком може стати місцем прописки. У межах своєї манери художники досягли високого професіоналізму. Їх картини відрізняються фольклорною барвистістю; містять народну мудрість та іронію, нерідко глибокий філософський підтекст, іноді – соціальну критику. Вищезазначеному цілком відповідають наявні в експозиції музею полотна І. Генераліча «Корови під Ейфелевою вежею» (1972) та «Корови взимку» (1973), на яких дерева з характерними, впізнаваними кораловими гілками та різнокольорові тварини в нетутешньому освітленні. На першій картині переосмислюються стереотипи і цінності. Композиційно вона нагадує український вертеп-шопку, на кожному рівні Ейфелевої вежі відбувається певне дійство. Унизу його виконують люди, між землею і небом розпаношений, горластий півень, а вище – хмари і птахи.

У галереї Хлебіне представлені й картини: Мірко Віріуса «Прохання» (1937), Франьо Мрача «Село Леваче» (1934), Йосифа Генераліча «Нерон і Хлебіне» (1975), Мійо Ковачича «Старий дуб» (2010) та багато інших.

Хорвати пишаються своїми славетними земляками. У ріднім краї Франа Галовича та творців Хлебінської школи наївного малярства я почула вислів, в якому містко викладена проблема визнання автора: «Одного дня народ усе це позолотить або розіб’є».  Ось тільки чи народ…

Тетяна Дзюба,

м. Копривниця, Хорватія