Жінка-УКРАЇНКА

Джерело: Наталя Околитенко (1 лютого 2013). Він показав третій шлях 

19 грудня 2012 р. пішов із цього світу Борис Плаксій. Пішов, не привернувши уваги суспільства, бо не прагнув того й за життя. Людиною тисячоліття назвав його Іван Марчук — і справді, нам іще треба осягнути, хто серед нас творив.

Народився митець 21 серпня 1937 р. в місті Смілі на Черкащині. Після служби на Балтійському флоті вчився у Дніпропетровському художньому технікумі, потім у Київському художньому інституті. Його дипломною роботою стала картина "Спрага": вкрай виснажені солдати пригорщами жадібно п'ють з річки воду. Художня рада забракувала полотно на тій підставі, що на одностроях вояків не було розпізнавальних знаків, а отже, незрозуміло, хто вони — наші чи німці? Отак з перших кроків художника проявився напрям пошуків, яким Плаксій присвятить ціле життя: його в людині цікавило не тимчасове, пов'язане з обставинами, а вічне, не те, що роз'єднує антиподів, а те, що їх об'єднує.

А тим часом усе йшло до того, що диплома Борисові Плаксію не видадуть, і йому довелося виконати іншу роботу — намалювати шахтарів. Це був перший і останній випадок, коли він погодився на компроміс.

У 60-х роках талант художника-монументаліста просто вибухнув: про оформлення підземного переходу біля палацу "Україна", ресторанів "Наталка", "Пролісок", "Вітряк" багато писала преса, його творча манера була предметом постійних дискусій. Однак політичні репресії кінця 60-х — початку 70-х рр. спричинилися до листів протесту, і один з них, так званий київський, адресований Л.Брежнєву, А.Косигіну та М.Підгорному, підписав Борис Плаксій. Зі 139 підписантів переважна більшість зняла свої "автографи", дехто дуже каявся на шпальтах газет, та під жодним тиском не змінили своєї позиції четверо митців: Борис Плаксій, Алла Горська, Людмила Семикіна й Галина Севрук. Розплата не забарилася: Бориса Плаксія перестали виставляти й "ветували" прийом до Спілки художників. 

Далі — більше. Діставши замовлення на оформлення кафе "Хрещатий Яр", де, згідно з його задумом, мала бути відбита історія стольного града з часів Русі й до наших днів, Плаксій обрав за моделі сучасників опальних митців — Аллу Горську, Миколу Холодного, Сергія Параджанова... Ото був успіх! З одного боку, народ з фотоапаратами та кінокамерами валом сунув подивитися на стіни ще не зданого в експлуатацію кафе, а з іншого — на партійних конференціях зчинився лемент про нечуваний виклик радянському мистецтву. Щось переінакшити Плаксій відмовився, і 90 квадратних метрів розпису було безжально знищено, сам же він втратив роботу в Київському монументально-декоративному комбінаті Художнього фонду СРСР, а з тим і засоби до життя. Тільки 1978 р. його там поновили.

Найцікавіше, що сам митець, будучи далеким від політики, якнайменше збирався дратували "ідеологічних гусей" — він просто зобразив людей, з якими знався і яких щиро поважав. Через більше ніж два десятиліття він із таким самим інтересом до людської душі намалює В'ячеслава Чорновола, Ларису Скорик, Леоніда Кравчука, не завжди тверезого й через те дуже галасливого Володимира Голобородька, інших активістів романтичного періоду нашої незалежності. Отак колись творилися образи не тільки світлих мадонн, а й пихатих правителів держав, щоб люди пізніших століть, вдивляючись у їхні риси, запитували себе: "А за яким правом ти крутив долями собі подібних?". 

На відкритті виставки "Творці незалежності України" в Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе станеться дрібний, проте вельми характерний епізод: Василь Овсієнко прилюдно за щось вишпетить Володимира Голобородька, а тим часом їхні парсуни дивитимуться зі стін, немов нагадуючи, що саме сварки між своїми й занапащали Україну, а ще жива тоді Слава Стецько напружено мовчатиме... 

Проникаючи в людські душі, Борис Плаксій виходив на заховані під ними глибинні течії історичного процесу, нагадуючи, що майбутнє тчеться на верстаті сучасності. 

Портрети саме з цієї виставки були удостоєні Шевченківської премії. А все почалося з того, що близький друг Бориса Плаксія Данило Кулиняк познайомив його з Данилом Шумуком, відомим борцем за визволення України, в'язнем польських, німецьких та більшовицьких концтаборів, і запропонував намалювати його для історії. Ця робота і започаткувала серію, що складається з 90 портретів.

Мужньо зносячи багатолітні поневіряння — траплялося бути і "білим рабом" у тодішніх корифеїв, і здавати свої твори в художні крамниці під чужими прізвищами, — Плаксій прагнув одного: творити. Щоб перевірити перспективу у своїй тісненькій квартирі, яка його стараннями перетворилася на музей, він брав театральний бінокль і зазирав у його об'єктив з протилежного боку. У найтяжчі роки з королівською щедрістю роздаровував свої роботи, не чекаючи, що йому повернуть гроші бодай за рамку чи фарби, хоч давалося йому це ой як нелегко, бо ж мусив утримувати сім'ю. Дружина Валентина була його відданою помічницею 

Потужний Плаксіїв талант, немов підземна річка, повсякчас прагнув вирватися на поверхню. Міг за три години створити портрет, внутрішнім зором глибоко проникнувши у психологію моделі. По ньому лишилася більш як тисяча робіт різних жанрів і в різному матеріалі і... практично жодного дослідження, яке б осмислювало його творчість, бо нечленів Спілки художників за радянських часів професіоналами не вважали. З іншого боку, ім'я Плаксія було дуже популярне в мистецьких колах, навколо нього гуртувалися поети неблагополучної долі.

Із часом знову постало питання про прийом до Спілки художників, але для цього треба було перестрибнути через те саме "татарське вогнище" — відмовитися від підпису під крамольним листом. На це Плаксій відреагував так: "Тепер, через стільки літ, коли б мене знов попросили підписати цей лист, я б, може, його й не підписав, коли б щось у ньому суперечило моїм переконанням. А може, й підписав. Але відмовитись від мого підпису зараз я не можу, бо мій підпис тоді відповідав моїм тодішнім переконанням. Як я можу відмовитися від себе самого, хай навіть того, який лишився в минулому? Це ж зрада того, що було, і тих людей, які стояли поряд". 

І в цій життєвій позиції — весь Плаксій.

Данилові Кулиняку зі статтями про митця вдалося прорватися на сторінки масової газети "Вечірній Київ", журналу "Україна" (№34, 1989). Ще раніше Плаксій проілюстрував рукопис його поетичної збірки, і коли 1982 р. постало питання про її видання в "Радянському письменнику", Кулиняк поставив умову: тільки з гравюрами Плаксія. І цей перший за період тривалої "посухи" вихід художника "на люди" став початком його світового визнання. Треба було організувати кілька виставок у Канаді, зокрема в Торонто на постійній основі, щоб митця оцінили й на Батьківщині. 1999 р. йому присвоїли звання заслуженого художника України. 

Борис Плаксій був блискучим живописцем, але часом йому ставало затісно в рамках реалізму, він прагнув осягнути саму суть речей та явищ, і це штовхало його на абстрактні химерії, зрозумілі далеко не кожному. Давати назву своїм картинам не любив, вважаючи, що глядач повинен у них "увійти сам".

Як же треба працювати не тільки художником, а й просто робітником, щоб у Кам'янці на Черкащині в Парку декабристів поставити близько 40 дубових скульптур на теми Шевченкових творів — кожна заввишки три метри — та ще й створити дивовижної конфігурації лавочки! 

Борис Плаксій не просто великий художник напрочуд різнобічного таланту — за ним суспільне явище, осмислення якого потребує наше майбутнє. За часів СРСР творчий і життєвий успіх залежав від готовності ідеологічно обслуговувати Комуністичну партію, й чимало митців ставали на шлях облуди. Це можна розцінити як слабкість, яка не підлягає осуду.

Осуду підлягає інше. Колаборанти, котрі ціною "спокушання малих цих" — найбільшого біблійного гріха — здобули собі не тільки життєві блага, а й гучні імена, за часів незалежності стали претендувати на духовних очільників нації. Громадські утворення, з великими "барабанами" проголошені в творчих спілках, очолили пристосуванці — чи не тому всі наміри скінчилися "випусканням пари у свисток"? Виникла навіть зовсім підленька теорія про те, що вчорашні ідеологи "повернулися до самих себе", й навіть про те, що їм на волі було тяжче, аніж тим, хто за свої переконання потрапляв до таборів. Наслідок — збите з пантелику суспільство, яке втратило громадянське чуття.

Плаксій належить до тих, хто показав третій шлях, і його за всіх часів, незалежно від політичних переконань, належить долати відданій мистецтву людині, котра, зберігаючи вірність одвічним моральним істинам, робить своє діло, бо не робити його не може. До таких прикладаються Шевченкові слова: "Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою". На жаль, декому з тих, хто в минулому заробив собі ім'я на ревному служінні Комуністичній партії, дуже не хотілося б визнавати, що за радянських часів такі люди не були одинаками. 

У квітні 2008 р. у Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе вшановували пам'ять цього великого митця. Заразом збиралися привітати й лауреата Шевченківської премії Бориса Плаксія. Його довго чекали, а не дочекавшись, учасників заходу запросили на фуршет, який із притаманною йому щедрістю оплатив Плаксій. Оплатив, а сам не прийшов, бо ніякі вшанування його не цікавили.

Митець мужньо пройшов "вогонь і воду", а коли з великим запізненням залунали "мідні труби", виявилося, що вони йому не потрібні. 

Чи не так буває із по-справжньому великим талантом, який відкрив очі сучасникам на них самих?