Жінка-УКРАЇНКА

Пластунка Галина Пісецька-Кохановська склала заповіт для Українського католицького університету у Львові — зобов’язалася віддати на користь молодих українців майже 40 тисяч доларів.

Цей вчинок її дочка Оксана Пiсецька- Струк пояснює просто: таким було ціле її життя – сповнене служінням Україні, Церкві, людям. Вона була з тими, хто її потребував. Не шкодувала для людей ні часу, ні коштів. Тому як тільки Україна виборола незалежність – почала допомагати ще й студентам і дбати про їхній розвиток.

Нижче подаємо розповідь доньки — пані Оксани — про життєвий шлях блаженної пам’яті Галини (Олени) Пісецької-Кохановської.

«Оленка Романів народилася 19-го лютого 1909 р. у родині заможних селян – Юрія і Параскевії Романових в селі Могиляни, Жовківського району, Львівської області. Ще прадід Галі колись подарував в тому селі землю на церкву і цвинтар.

Там же ж вона ходила до народної школи. Була надзвичайно здібною і мала знамениту пам’ять, тому легко вивчала вірші, пісні і завдання. Тато Оленки вирішив відправити її до Львова на подальшу науку. Учительський Семінар закінчила дипломом з такими високими оцінками, що тодішній уряд Польщі запропонував їй працю в Польщі. Але Олена вирішила за значно меншу платню вчити українських дітей у рідній школі в Бережниці Шляхотській. Її національна свідомість була підсилена членством у Пласті та студентському русі. Мала гарний сопрано і талант виступати на сцені.

Там же, в Бережниці Шляхотській, познайомилася зі своїм першим чоловіком Данилом Пісецьким – режисером місцевого театру, який також був організатором молочарні Масло-союз.

Вони обоє гарно співали, тому в подальших роках співала вже ціла родина. Їх обох єднало також бажання працювати для свого народу.

У лютому 1935 року побралися і оселилися в Підгірському містечку Солотвині, де Данило був директором молочарні, а Галя вчителювала. Там народилися їхні дві доньки Оксана і Марта. Там також зустріло їх перше горе – прихід комуністів, а з ними – паралізуючий страх перед вивезенням на Сибір, або й гірше.

З приходом німців сім’я знову переїхала – тепер до Станіславова, нині Івано-Франківська. Там Данило знову став директором молочарні Масло-союз, а Галя учителькою. І знову, нова окупаційна влада нічого доброго не віщувала ані родині, ані країні. Там, у Станіславові, також народився їх синочок Юрко, який помер, маючи двадцять місяців. Тепер вже родинна трагедія прибила подружжя. Галя була членом підпільної організації ОУН і в хаті часто переховувалися наші «вуйки» – викрадені з тюрем повстанці, що було дуже великим ризиком для цілої родини .

Цей конкретний епізод з маминого життя дасть поняття про її патріотичну поставу. У 1943 році Станіславів відвідав Ганс Франк, Генеральний Губернатор Польщі та Західної України. Мене вибрали піднести йому квіти на параді, влаштованому на його честь. Мама вбрала мене в народний стрій і ми пішли на свято. Але якось ми так довго тинялися вуличками, по дорозі мама навіть купила мені морозиво. Результатом було те, що ми добре запізнилися на церемонію. Тому, відповідно, організатори знайшли іншу дівчинку і обійшлося без мене. Пізніше в дорослому віці я питала маму про цю історію і вона мені казала, що в ті часи просто відмовитися від подачі квітів було неможливо.

Але мама не могла допустити, щоб її донька піднесла квіти катові України – тому знайшла інший спосіб нібито ненавмисно не зробити того.

Та коли знову почала наступати комуністична навала на Захід – тато категорично вирішив більше під «червоними» не бути, і ми покинули все і подалися подальше від радянщини.

Після справжніх митарств осінню 1944 року опинилися в баварському містечку Кауфборейні, приблизно 40 км від швейцарського кордону. З приходом американців до Баварії хоч із статусом «Ді-Пі» (Displace Person) ми позбулися страху більшовизму. Там також в наших батьків народилася третя донечка – Леся.

У 1949 році 11 лютого ми емігрували до Америки і тато працював у фермера за контрактом. Але батькова загроза втратити зір примусила нас переїхати до найближчого великого міста – до Балтимору у Меріленді. Знову почалося складне життя у чужому середовищі, без знання мови, без копійки, але вільне від паралізуючого страху репресій і вивозу на Сибір.

Початки були дуже складні. Окрім тяжкої праці, як попередньо, обоє батьків пірнули у працю для своєї громади. Тато, разом із п’ятьма іншими людьми, заснував кооперативну кредитову спілку «Самопоміч», а мама включилася у відновлене пластове життя. Також стала активним членом Союзу Українок і також була в екзекутиві крайової управи.

Мама плекала у своїх трьох доньок любов до науки, України і рідного обряду. Як колишня вчителька, наполягала на виробленні пам’яті: вправи з математики, вивчання на пам’ять Шевченка, Франка (головно Лиса Микити), віршів, пісень, читання корисних книжок, народних звичаїв і української кухні. Мама була горда, коли ми всі троє покінчали вищі студії і заснували свої родини. Не забувала про бідніших за себе і з мізерних заробітків висилала допомогу репресованій або виселеній на Сибір рідні, залишенцям в Німеччині і потребуючим в Бразилії.

По смерті чоловіка Данила, 1982 року переїхала до Торонто і поселилася в домі для старших ім. Св. Дмитрія.

Нарешті працьовите і повне турбот мамине життя знайшло також пристань при церкві св. Дмитрія. Тут знову вона брала участь у громадськім житті, хоч з віком трохи обмежено. З гордістю продовжувала бути членом Пласту. Ще раз фортуна усміхнулася наші мамі Галі, бо вдруге пощастило їй знайти друга життя і вийшла заміж за Зенона Кохановського.

Повдовівши, мама ніколи не кидала своїх зацікавлень і підтримувала близькі своєму серцю Церкву, українську пресу і шкільництво. Зі своєї скромної пенсії заощаджені гроші виділяла на стипендії студентам в Україні, на Могилянську Академію, «Смолоскип», УКУ, Львівську семінарію та офондувала підручник Передшкілля в Україні. Була завжди щедра і часом, і грішми для своїх потребуючих. Лишила по собі три дочки, одного зятя Романа Луцького, дві внучки, п’ять внуків і п’ять правнучат.

Нарешті осягнула заслужений спокій у Бозі 15 серпня 2012 року.

Прах мами, спочиває коло її батьків і сестер у рідних Могилянах під пам’ятником з Тризубом. Такий був її заповіт.

Вічна пам’ять!»

http://vidia.org