Жінка-УКРАЇНКА

…

Вона народилась земною жінкою,
Яка мріяла прожити тисячі паперових життів –
Отримати довічне у вигляді ста літ самотності,
Щоб здійнятися в небо як Ремедіос
І пролетіти над гніздом зозулі
У пошуках втраченого часу…
Зустріти живого Фауста з Мефістофелем,
Піти на побачення з Воландом,
Стати якомусь майстрові Маргаритою,
Зазнати страждань молодого Вертера,
Загубитись над прірвою в житі,
А знайтися на ярмарку марнославства,
Де придбати трохи гордості й упереджень
І отримати на решту нестерпну легкість буття –
Писати листи незнайомці від імені Андре Моруа,
Навчитися воювати як Жанна д`Арк,
Співати як давньогрецька Сирена,
Танцювати як балерина Тайах,
Одягатись як Скарлетт О`Хара,
Роздягатися як Лоліта,
Кохати як Офелія,
А кохатися як Кармен…
Познайомитись із маленьким принцом,
Щоб зірвати його троянду,
Зізнатися Євгенію Онєгіну,
Що з дитинства його ненавиділа.
Оживити Ромео з Джульєттою,
Виграти війну з саламандрами,
Згрішити щиро – як ті, що співають у терні,
Прийти на сповідь до Жан-Жака Руссо
І померти як останній із могікан,
Щоб воскреснути лісовою піснею.

…

Він думав, у всесвіті є ще багато приватних сонць,
Які охоче осяють його особистий простір,
Багато самотніх келій,
Де молитовно німують аскети,
Щоб світ залишався на місці.
Він думав, що ім΄я йому аж ніяк не Адам,
А одне з його сонць ніколи не звалося Євою,
І, авжеж, ніколи вони не стікали кров΄ю від ран,
Завданих чужою війною
На своїй території.
Він думав, що вічність – це список справ на сьогодні,
Термін придатності піци, яку він замовив учора.
А час на годинниках світу так хутко спливав,
Що й стрілки на циферблатах
Вкрилися сивиною.
Він вірив у вісімку нескінченності, аж доки себе не застав
Останнім з вовків, що вили на мертву повню,
А Єва-сонце давно від нього пішла
Збирати відстріляні гільзи на вщент спорожнілій землі,
Порослій маками та полин-травою.

…

Пам΄яті Василя Стуса

Вони приймали його біль як сонячні ванни
Руйнували міста і села, за які він колись віддав життя,
Передруковували есемесками прокльони
І надсилали їх чужим матерям.
Сиділи у соцмережах, множили і коментували печаль,
Проте не знали її в обличчя, тому що для цього
Потрібно мати серце, а своє вони вже давно
Обміняли на алкоголь і обмотали смугастою стрічкою.
Вони прямували строєм на Голгофу і вели у зашморгу
Пійманого на ворожому блокпосту Христа.
Вели його вулицями і площами, загидженими червоним,
І казали своїм донькам кидати в нього каміння і слова,
Казали, що то антихрист, який прийшов розпинати
Їхніх ненароджених хлопчиків…
Вони любили святити зброю, кохатися з нею,
Справляти з нею весілля і дарувати найостаннішим жінкам,
Яких називали ляльками зовсім не за лялькову зовнішність…
І щиро сподівалися, що ляльки породять їм нових солдатів,
Доки вони руйнуватимуть барельєф неживого поета –
Бо трохи лячно в його присутності калічити і вбивати,
Святити зброю, збивати пасажирські літаки, розпинати Христа…
Лячно, що він повернеться з неживих і без жодного прокльону
Перетворить своє-їхнє місто, смугасті стрічки і вагітних ляльок
У вимерзлий до хрусту жаль.