Жінка-УКРАЇНКА

Ольга Антонівна Штепа народилася 10 грудня 1936 р. в селі Сваричівка, на Ічнянщині. Автор книжок поезій «Так мені нагадала циганка» , «Любов – моє дихання», «Чорнобривці цвітуть»… Понад п’ятдесят років працювала бібліотекарем. Донька відомого народного майстра Антона Штепи. Член Ічнянського районного об’єднання літераторів «Криниця».

* * *

Хурделиця спіраллю світ закручує,
Не видно вже ні стежки, ні дороги.
А вітер грає лозами над кручею,
Мелодію ночей штурляє до порогу. 

Лоза свистить тоненько пріма-скрипкою,
Старезний дуб озвався контрабасом,
Неначе в кастаньєти трусить шибкою,
Б’є хвіртка із розгону тулумбасом.

Над хатою сріблясте клякне марево.
А пам'ять стогне темінню густою. 
У хаті вже давно не пахне варево
І м’ятним не духмяніє настоєм.

Кутками тиша нишкне перелякано,
Холодний подих заслінка прикрила,
Кочерги і вилошники* заклякнули,
Рушник розкинув над Ісусом крила. 
 

* Вилошники – рогачі для виймання чавунів із печі, діалект Чернігівщини.

Сила любові

Чекаю знов твого дзвінка,
Така залежна від ефіру.
Тремтить з мобільником рука,
Стискаючи надію й віру.

З вітанням – дихання твоє,
І голос рідний знову чую.
Розлук душа не визнає,
Давно без тебе вже ночую.

Ти «прив’язав» мене на корд,
У ньому б’ється струм любові.
Розшифрувала я кросворд:
Кохання – два життя в основі.

Ти ж не любив мене. Це – факт.
Жив, як мужчина, куражами…
Для тебе вигідний контракт
Мені сигналив міражами. 

Ти – з іншою. Та сама гра.
Мені і їй – брехня, по суті.
А ти в піввіку – без двора,
Немов курай*, на перепутті.

І зрада ця – дивацтва знак,
Лиш тимчасовість задля сексу.
Любов, затиснувши в кулак,
Тримати вже немає сенсу. 

Я розірву ланцюг. Той дзвін
На всенький світ закалатає.
І залетить крізь тишу стін
У серце те, що покохає. 

* Курай – перекотиполе, трав’яниста степова рослина. 

Єдина мить

Хтось обійняв мене за плечі,
А хто – мені і невтямки.
Оглянулася… й холоднеча
Змінилася теплом п’янким.

І теплі, й дужі ваші руки – 
Лиш на одну коротку мить…
Хто ж візьме серце на поруки?
Чому тепер воно щемить?

Печаль відсунулася тінню,
Спинилась радість на межі.
Ішло глобальне потепління
В думках, у серці і в душі. 

Схотілося отак стояти,
Вбирати в себе рук тепло,
Обнятися і не втікати,
І щоб довіку так було. 

Ольга ШТЕПА