Жінка-УКРАЇНКА

Олександра Іванівна Атрощенко народилася 1952 року в селі Жуківка Куликівського району. Після закінчення Жуківської восьмирічної школи  навчалася у Могильовському бібліотечному технікумі та Гомельському  державному університеті. Працювала в  сільських та районній бібліотеках, районній кіномережі, райвідділі культури, радіомовленні. Нині пенсіонерка.
Закохана в літературу з дитинства. Пише вірші та прозу. Друкувалася в районній, обласних, всеукраїнських газетах, у журналі «Літературний Чернігів».

ПЛАЧ УКРАЇНСЬКОЇ МАТЕРІ

Ой куди ж ви, рідненькі, полинули,
Та й на кого нас, бідних, покинули?
У розпуці і ненька й нещасна родина – 
Гірко плаче уся Україна…
Ой, за що в них життя відібрали?
Вони ж сонячні душеньки мали…
Мирні діточки наші й батьки,
Як один всі тепер – вояки…
Вже довіку їм край захищати,
У наш дім ворогів не пускати.
Ой ви, дітоньки славні мої – 
Оборонці святої землі!
І затужила пісня Великодня…
У Божий полк влилась Небесна Сотня.

БАЛАДА ПРО СИНА

Кипить війна… Яке АТО?
Не йди, не йди, дитино.
Якщо не я, то, мамо, хто?
Синочку, синку, сину!..
А серце ранами щемить…
Пішов – не зупинити.
По лезу смерті кожну мить
Йому тепер ходити.
Вона ж об лезо те страшне
Всю душу покремсала…
Та вбивці кара не мине – 
І вирвуть кату жало.
Ось, перед образом святим
Схилилась, як билина.
Їй чується: на смерть стоїм!
За нами Україна!
Враз обірвалася душа…
Цей біль… немає сина…
І обагрила кров вірша,
Чи то кровить калина?..
Вже інший син іде в АТО
В оцю лиху годину.
Якщо не я, то, мамо, хто?
Синочку, синку, сину!..

***

Люблю дощі, що наливають колос,
Прибивши пил розжарених доріг,
Коли громи випробують свій голос,
Розгойдується в такт петрів батіг.

Люблю завжди, як ллє в осіннім гаї,
Духмянять пахощі народження грибів.
Люблю й тому, що смуток відганяє
Протяжний спокій музики дощів.

* * *

Люблю дощів я димчаті вуалі,
Що загадковістю наповнюють серця,
Де бірюза в барвінковій сандалі
Та аж до п'ят вербовая коса.

ЩАСЛИВІ НЕ ВІРШУЮТЬ…

Щасливі не віршують. Щасливі – бо живуть.
І в цій різниці, мабуть, захована вся суть…
Ось, смутку повні очі, а в серці гострий щем,
Тож біль свою віршами віднині наречем…
І вже страждання рими, мов череду, пасуть.
Вони всі муки людства крізь душу пронесуть,
Стає життя  рядками сонетів і поем,
І кожне слово ніби двосічним є мечем.
Щасливі не віршують…
Поет на вістрі нерва тримає власний світ,
Що совістю виблискує у мороці століть.
І явір, і лелека, як древній наш тотем,
Вся старина далека – за мить стають віршем.
А щастя аж хлюпоче. Мо' в римах його суть?
Щасливі не віршують…

* * *

Коли вітер такий, що захоплює дух, –  
Я себе відчуваю тополею.
Розвіваються коси, м'які, наче пух,
Я борюсь із собою і долею.

Полетіти б до неба – є крила в обох.
Та земля не пускає, коріння десь глибоко.
Тут на місці зросте і на камені мох,
Так спокійно, і тепло, і тихо…

Прийде час – все покину й полину,
Щоб дістати далеку зорю.
Не страшне те мені, що загину, –   
Я боюсь, що себе не зборю.

НІКОЛИ УКРАЇНИ НЕ ЛИШАЙ

І в радості, і в горі, я молю,
Навіть якщо тебе тут жде печаль,
Не залишай, дитино, рідну землю,
Не залишай, не залишай, не залишай.

Я всіх своїх потомків заклинаю
Батьківський край не кидати ніколи,
Бо України іншої немає,
Хоча земель багатих скрізь доволі.

Вас не пригорне там чужеє небо,
В очах погаснуть вогники зорі,
Не закружляє піснею над степом,
Не дасть набратись сили від землі.

На чужині помре в вас Україна,
Якщо не в дітях – в правнуках помре.
Піде назавжди матінка єдина
І душі теж з собою забере.

І розпорошаться безбатченки по світу,
І вернуться, щоб знищить диво грай…
Моя дитино, мій коханий світе,
Ніколи України не лишай.

Олександра АТРОЩЕНКО