Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Мамо-матусенько, сива іконо,
як же без тебе стемніло навколо!..
Все, що цвіло, мерехтіло, палало,
сірість нудну веселково долало, —
раптом в жалобу спливло кольорами,
ніби й собі залишилось без мами…

Мамо-матусенько, сива іконо,
місяць зійшов, як млиновеє коло,
стеле доріжку, на марево схожу…
Може, по ній я знайти тебе зможу,
небом відібрану так незаконно?..
Мамо-матусенько, сива іконо!..

Холодно в храмі твоїм неземному,
швидше вертайся до теплого дому!
Денно і нощно тужу за тобою
серцем, що сповнене муки та болю
невідворотно, невиліковно!..

Мамо-матусенько, сива іконо...

Чернігову

Місто моє, незаплакане навіть в дощі,
місто моє, в найнезрячіші зими окате,
знало б ти, як це пекучо від серця до щік —
брати розлуку з циліндра вокзальної каси!

Каса, як фокусник, тенькне монетку набік,
клаптик паперу натомість (з комфортом чи «просто»).
Місто моє, необманно клянуся тобі,
що повернуся на твій недолюблений простір.

Місто моє! І вві сні посміхаюсь тобі,
завтра між люди несу ще прозорішу душу —
тільки б каштани твої обертались в мій бік,
тільки б Десна признавалась, що скучила дуже!

Чисто і чесно рушаю на рідний вогонь.
Болдино горо, стрічай переквітчані руки!..
Місто моє, доторкаюсь каміння твого
і воскресаю… І знову живу до розлуки…

* * *

Це ж треба такому — у лютому літо!..
Хай навіть приснилось, але мов живе:
ця книжечка лугу, де квітів — як літер,
де хмарка, як тиха підказка, пливе.

Ця в синім тумані галявина лісу,
де жовті рушнички здійма звіробій,
де тягне мураха зелену валізу
й зозулька гуляє в сорочці рябій,
де травам буркун щось інтимно буркоче,
де сойки, як мавки, заманюють вглиб,
де жук протирає ще заспані очі
і шапку схиля перед білкою гриб,
де золотом в сріблі — в росі медуниця…
Де все шелестить, гомонить і сія,
де є тільки літо... Все інше — дрібниця,
не більш, ніж сльоза на щоці в плаксія.

Цей холод зневіри, це вічне навчання
терпінню, покорі, утечі від лих —
на щастя, вони хоч не сняться ночами
і серцю дають відійти для відлиг...

О велич Природи! Не дай же змаліти
ні вчинкам, ні віршам — не кидай їх ниць!..
За вікнами — літо, у лютому — літо! —
не снігом в заметах, а цвітом суниць...

* * *

А сніг холодний, мов чиясь провина,
а сто вітрів колючі — ніби злість…
Щовечір ллють морози срібні вина
в наш світ, в наш двір і в наш старий під’їзд.

Тоді весь дім, великий і високий,
поволі тоне в сутінки густі…
Дрімають сходи, мов камінні сойки
у дивному квадратному гнізді.

Сплять двері, шиби, теплі підвіконня.
Давно рояль за стінкою затих.
І навіть ніч на сонних їде конях —
ледь чути звук підківок золотих.

Мені ж, чомусь, нема в цій тиші місця:
мій сон ( мій спокій ) обмина мене.
Помади дотик - і виходжу в місто,
таке в цей час морозяно-хмільне!..

…На Пушкінській роздягнені каштани
застуджено кахикають вгорі.
Між ними місяць, мов старий баштанник,
торкається доспілої зорі.

А поки той його «обхід» триває,
по небу стежка світиться витка
й тремтить на склі останнього трамваю
сніжинка… пасажиром без квитка…

* * *

Я ще не Ваша, й Ви іще не мій.
Я п’ю вино, а Ви — звичайну воду.
Ми як сапери, що в облозі мін
шукають вдвох спасенного проходу.

Штурмує скроні божевільний шум...
Один невірний рух — й наступні зайві!..
Я так за нас боюсь! Тому прошу:
Ви не зважайте, що в бенкетній залі
ми не самі, й, хоча вже ледь трима
хтось келих свій, та хтось зіркий, нівроку!..
Трьома словами — вічними трьома! —
спиніть мене, убік не дайте й кроку
ступити... відвернутися від Вас —
щоб від невідворотності сховатись!..
Спиніть хоча б очима й хоч не враз —
в німих та зрілих слів ще вища вартість!..

І ось вже мить, якій ні сон, ні міф —
найкращі в світі! — не складуть заміни...
Тепер я Ваша, і тепер Ви мій...
І хай позаду вибухають міни!..