Жінка-УКРАЇНКА

Про автора:
Джилкішиєв Нурлан Абжапарович (Казахстан) народився 3 травня 1953 року. Закінчив Шимкентський педагогічний інститут. У 2004-му році обирався депутатом парламенту Республіки Казахстан третього скликання. Член Спілки письменників Казахстану.

Погладь моє волосся
Чудовій болгарській поетесі Марії Магдалені Костадиновій

Погладь моє волосся, причаруй,
Неначе мавка, лісова богиня, – 
Незаймана, не проклята, дитинна,
Мов далеч синя, в полі звабна рунь.

Жорстке моє волосся, та душа,
Не стоптана буремними літами,
Любові прагне, дива, а не краму,
Просвітленого, доброго вірша.

Я пам’ятаю лагідні долоні,
Бабусі й нені, що зціляли вмить: 
Лиш доторкнуться – вже і не болить… 
Погладь дочасно посивілі скроні.   

Так ніжно й тихо… Наче я – той сокіл,
Ясний, ще не приручений до змов!
Освячені любов’ю, живемо,
А без кохання тліємо, мов попіл.

Зеленоокій жінці

Зеленоока, незбагненна жінко,
Прудка, мов сарна, і п’янка, як ніч!
Вам вишептало кольору родзинку
Тендітне листя з магії сторіч.

У цих очах – великих, не зужитих,
Проникливо чарівних, мов роса, –
Такі глибини й таємниці світу,
Яких ще жоден муж не описав. 

Бо неможливо висловити словом,     
Це – як сльозу сховати у рукав… 
Безсилий перед вами казанова,
Який би місяць з неба не дістав.

Ці очі не ворожать, а кохають,
У них не помста – сяйво й висота!
Таку довіку не підкорить зграя,
Бо вільна й легкокрила, наче птах.

Зеленоока, незбагненна жінко,
Прудка, мов сарна, і п’янка, як ніч!
Вам вишептало кольору родзинку
Тендітне листя з магії сторіч.

Стрибає звабно місяць у ріку

Стрибає звабно місяць у ріку –  
Мінливу, наче доленька, стрімку.
Та вітер, нагадавши про Стрибога,
Освячує прибульцеві дорогу.

В долині – спека, благодать – в горах:
У річки – прохолода на вустах;
Люблю таке – примхливе, особливе,
Заховане між скель дзеркальне диво! 

Здається, лиш пірнеш в його тенета, – 
Поділиться прийдешнього секретом.
Тож без вагань лечу, мов бог, з містка,
Кричу, немов ошпарений: «Ріка-а-а,

З якого ти течеш льодовика-а-а? 
В твоїх обіймах – молодість п’янка-а-а!»
Жартую: «Як розлюбиш – проженеш…»
І враз луна у відповідь: «Авжеж».

Мій смуток

Мій смуток – місяця ріжок,
Який тремтить у холоднечі.
Бо винна без вини: ви – бог,
А я – лиш жінка, тінь під вечір...  

З ребра, для насолоди – вам,
Вродлива, ніжна, кароока! 
Так, першим, звісно, був Адам – 
Господь потренувався трохи...

Мабуть, не все вдалось тоді,
Бо ж досвіду не вистачало... 
Можливо, біс – у бороді,
Чи Єва – надто досконала?

Володарю, в яких краях
Ви краєте моє терпіння?
Якщо у всьому винна я,
Пора виходити із тіні!

Вже й не знаю, щось було чи ні?

Вже й не знаю, щось було чи ні?
Господу наснилось – не мені...
Все життя одненьким днем минає,
Похапцем згорає у вогні.

Зачаклую пошепки віршем 
Той невигойний, пекельний щем, – 
Хай моє не прощене минуле,
Не тривожить чуйний Ваш едем. 

Бо відквітло – на душі рубці,
Зморшками – думки, чужі, не ці...
Тільки з Вами оживає мова,
І підкова гнеться у руці. 

Кожен погляд незабутній – Ваш,
Неймовірно справжній, не міраж.
Знову доторкаєтесь лиш словом,
Що не зачерствіє, мов лаваш. 

Як вояк, розіпнутий в бою,
Спрагло воду, мов джерельну, п’ю.
Повстає душа супроти неба:
Бачу Вас, кохаю… – не мою! 

Вже й не знаю, щось було чи ні?
Господу наснилось – не мені...
Все життя одненьким днем минає,
Похапцем згорає у вогні.

Я озвуся

Я ще озвуся, друзі, після смерті –  
Травинкою із келихом роси,
Весняним листям, чулим, наче Верді,
І соняхом, який пробачить всім...

Я відгукнуся перелітним птахом – 
Лебідці вірній присвячу вірша;
І в клині журавлиному без страху
Летітиму у всесвіт, мов душа. 

А може, стану вовком-сіроманцем
І навіть зграї гордим ватажком?
Зустрінуся на стежці з вами вранці  
І... зникну непомітно, ніби ром.

Так, матиму тотем лихого звіра,  
І битимусь відважно – за тотем!
Та щось відчую – відпущу вас з миром,
Ще, може, як сусіди, заживем... 

З вітриськом розгуляюсь без упину, 
Нестримно невагомий – у грозу; 
Змахне кохана дивну порошину
Й непрохану – веселкою – сльозу. 

Скоцюрбленим, замерзлим у негоду
Горобеням прилину у село, – 
Отримаю окраєць хліба й воду,
Таке гостинне, рятівне тепло.

Як відігріюсь, полечу, бо мушу, 
Цю людяність згадаю – я ж не крав...   
Не зачерствіють, знаю, ваші душі,
Поділитеся всім, чим Бог послав.

Я голубом до вашої долоні
Довірливо і щиро доторкнусь –  
Затуркочу ваш біль у сивих скронях,
Невигойний для лікарів чомусь.

До всіх, кого любив на цьому світі,
Із засвітів озвуся неземних...
Які ж ми ще на цій планеті – діти! 
Хоч щось збагнули вже про нас самих?

А раптом я до вас прийду рядками – 
Незнаними, раніше так не вмів...  
І серце друга, крижане, мов брама,
Відтане в світлі благодатних слів.

Українською переклав Сергій Дзюба