Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Ця жінка з волоссям чіпким, як сухе огудиння.
Розтрощують кроки хисткий напівсон передмість.
Роздерті підошви. Розбите шпичасте каміння.
Розмита дорога. Запізно отримана вість.

Ця жінка з обличчям вузьким, мов нагострене лезво
Чи сонця мазок на полотнищі тьмавім стіни.
Хоч вже шарудять падолисти жовтаві, а все ж бо
Відлунком закляклим ледь жевріє подих весни.

Ця жінка в долонях тримала півщастя, півсвіту.
І те поміж пальців зійшло в мовчазну каламуть.
У закутку протяг виводить плачливу сюїту.
У затінку мойри життєпис мінливий прядуть.

Ця жінка... А що в ній від мене? Лиш попіл, лиш покрив.
А решта – полуда, позлітка, слизька мішура.
Чому ж ти так ловиш в очах її вистиглий подив?
У віршах моїх чом її журавлина жура?

***

І коли вона бавиться віттям верби чи волоссям
І крізь пальці гнучкі просковзають опасисті риби,
На пісок обертається те, що віками плелося,
І малішає день до тонкої розмоклої скиби.

І коли вона пише портрети палючим вугіллям,
Пропікаючи душу і душачи лемент розпуки,
Заростають жита невідчепним отруйливим зіллям.
Заклякають, зсідаються згустками рими і звуки.

І коли вона лине назустріч слабка і затишна,
Як дівча з мандаринами з тусклих святкових листівок,
Пустоцвітом безплідним ридає заклечана вишня,
Геть відносять вітри передзвін великодніх гаївок.

І коли вона спить на плечі кошеням золотистим,
Позбиравши всі зорі тобі, прихиливши світи,
Ти тікаєш в мій сон, ти блукаєш розбурханим містом
І шукаєш у шибах калюж наші змерзлі сліди.

* * *

Полинути б листком лискучим,
Липким метеликом кленовим
Туди, де ллється у долоні
Ламких пелюсток колискова.
Де пелехаті тлусті липи
Розплескали лелітки світла
В п’ янливі зарослі лаванди,
В здичілий лабіринт ліщин.
Плисти б розкриленою млою,
Летіти лагідним туманом
Туди, де слив тіла солодкі
Ліниво ластятьсмя до сонця.
Лишитися б щемливим слідом,
Палючим вклякнути цілунком
Десь там, де слів твоїх гірлянди
М’яким відлунюють теплом.

***

Переповнене, вщерть набите, налите по вінця
Яблуко.
Шубовсть!
Невимірний, несходжений, неокраїй
Вечір.
Шелесь!
Округлий, пухкий, опецькуватий
Місяць.
Брьох!
Зустріч на окрайці серпня.
Зорі кришаться під ноги.
Два серця
Відголосом, луною,
Відгулом, виляском
В унісон.
Долоні антонівками пахнуть.

* * * 

Сніг, що змиває усі перепони, мости,
Студінню мастить будинки, дороги і сквери.
Борсатись в ньому, тонуть, виринати, брести.
Ним причащатися, ним очищатись од скверни.

Сніг, ніби льоля  лляна у завивах мереж,
Крижмо, покри́вка чи вистигла свя́чена купіль.
Прати в заметах шершаву брудоту одеж.
Снігом п’яніти, здіймати засніжений кухоль.

Сніг, із яким ми – єдина вібруюча плоть,
Зерня від зерна, стебло від стеблини довіку.
Бовтатись в ньому, товкти його, м’яти, молоть.
Нишком жаліти, немов богомольця-каліку.

Сніг – то всіх наших неспитих ночей оберіг
Наскрізь просякнутий духом імбиревим свята.
Ластитись, пеститись, липнути снігом до ніг
І випручатись з обіймищ завії затято.

Білим повивачем хуга обмотує нас.
Заструги ставить, як скирти на жнивному полі.
Там, в кучугурах крихких день по променю згас.
Грузнуть лиш наші у джгут переплетені долі.

Ірина КУЛАКОВСЬКА