Жінка-УКРАЇНКА

«Де моє дитинство?»

Це питання я завдавала собі безліч разів за останніх декілька років. І не тому, що скучила за іграми в «хованки», за школою, за друзями, які тепер розлетілися кожен по своєму гнізді, як птахи. Ні… Зовсім ні. Просто мені тепер страшно. Дуже страшно. Безтурботність залишилась десь в далекому минулому, у дитинстві. Я більше не бачу світ крізь «рожеві окуляри». Тепер він став сірим. Навіть коли небо над головою начебто синє і чисте, я розумію, що це – омана. Ця невинність блакиті зовсім не гарантує спокою. Настав такий час, що ти не знаєш з якої сторони чекати на небезпеку. Вона кругом… Вона усюди. Якщо заглибитись у ці думки, поринути в їх глибину, як  в каламутне озеро, то можна збожеволіти.

Що коїться зі світом і з усім людством? До чого ми дожилися? Нищили природу, а тепер нищимо самі себе… Виготовляємо страшну зброю, витрачаємо на неї стільки грошей, а маленькі дітлахи помирають, бо батьки не мають за що їх вилікувати. Люди поділилися на два класи: дуже багаті і дуже бідні. І одні ненавидять інших. Світ котиться в яму, і люди самі підштовхнули його.

Я зрозуміла, що життя надто коротке. Час іде швидше, люди старіють з кожним днем, з кожною годиною, хвилиною, секундою… У десять тобі здається, що у двадцять ти будеш  дорослим; у двадцять ти розумієш, що залежний від батьків, а вони у своїх сорок уже на порозі старості; у сорок ти усвідомлюєш, що твої батьки у сімдесят ще не такі й старі; у сімдесят ти знаєш, що душа не старіє ніколи, лиш тіло.

Ми тільки гості на цьому світі. А що наш чекає ТАМ? Спитати б у тих молодих хлопчаків, які погинули на війні. Такі молоді і красиві, повні сили і мрій, віри у краще майбутнє. Чи бачать вони, що нічого ще не закінчилось? Що справедливість і дальше дрімає, не чує і не бачить усього, що робиться у нашій державі. Хаос. Тут повний хаос.

А вони б могли жити і далі. Створили б собі сім’ю, народили дітей. Хіба ж вони не мріяли споглядати, як ростимуть їхні діти? Тішитися кожному дневі, бавитися з онуками? Мріяли, звичайно… Але цей жорстокий світ тільки насміхається з наших ілюзій. Він сірий, ба навіть чорний. Тільки зрідка на горизонті з’являється теплий промінчик, тоді усе довкола стає світлішим. І лиш тоді ти відчуваєш себе щасливим, відірваним від реальності. У такі миті хочеться жити.

Прозріння було болючим. Але це досвід. Гіркий, незабутній досвід.

То де моє дитинство? Де мої ілюзії?...

А де дитинство тих діточок, що тепер у зоні АТО? Що вони згадають у майбутньому?

Ці думки затягують, як болото. Не варто божеволіти… Оптимісти обертають світ, як відомо.

Де ж ти, той золотий промінчик? У дитячій посмішці? Чи у прибутті довгоочікуваної весни? У тендітності первоцвітів? У співі пташок?.. Ми так чекаємо на щастя, шукаємо його, а коли отримуємо, то не можемо оцінити.  Знову щось не те… Завжди невдоволені люди.

А щастя – у трьох буквах: МИР.

Безтурботне життя може бути тільки тоді, коли ти маєш впевненість у завтрашньому дні. Інакше усе – це просто кришталь. Краса усього довкола оманлива, бо може розлетітися на тисячі малесеньких частинок. Саме війна принесла з собою прозріння для багатьох людей. Усі побачили звірину жорстокість, яка потворить душі.

Хіба я могла подумати, що люди на таке здатні? Колись – ні. А тепер дивлюся в очі незнайомим людям і думаю: що ховається у твоєму нутрі? Що приховує твій погляд? Чи розмовляти з тобою, людино, а чи тікати? Дивно, та часом хочеться стати равликом і сховатися у мушлі, щоб ніхто не бачив. Та брутальна війна здатна розтоптати і цю схованку. За долю секунди.

МИР – те, чого просить увесь світ. Досить насилля, вбивств, вибухів, вогню! Досить мучити цю землю… Не для того Господь створював її, щоб люди зробили з неї місце для з'ясування стосунків у найжорстокіший спосіб. Це несправедливо. Це страшно.

Люди, будьмо людьми! Не дозволяймо серцям перефарбовуватись у чорний колір. Життя таке коротке.  І Бог бачить усе. Напевне, мало молимось ми. Робимо щось не те, бо не просто так Господь посилає нам такі випробування.

Де ти, дитинство?… Де ти, безтурботна дівчинко, котра знаходила комашок у павутинні і відпускала на волю? Котра бігла на захід сонця? Котра не могла дочекатися ранку, щоб тішитись кожній миті прекрасного дня?

Де ви, люди, яких Бог створив, щоб берегти світ?

Господи, пробач нам. Ми не виправдали Твоїх сподівань. Але ми і далі віримо, що Ти – з нами.