Жінка-УКРАЇНКА

Я звідси починаюсь - як народ

На цій землі не оскверни мене,
Бо тут дідів моїх живе коріння,
Тут досі ще живуть їх білі тіні
І дихають, як визрілий ранет.
Над грушею знайомий молодик
Колише голубий туману голос.
Тут ми споконвіків піснями молимось.
Поглянь, у травах їх живі сліди.
Сюди, лиш чистим помислом ввійди,
Душею й тілом так, як на причастя.
І степ розстелить рушники квітчасті,
Зайди на них – і станеш молодий.
Я звідси починаюсь як народ,
Земля моя свята – жива ікона.
Тутвсе про мене зна, сусідський сонях,
А він ясний, як сонце й сам Господь.

Сину, іде війна…

–Сину, іде війна!
Стогне земля з яворами.
Сину, що буде з нами?!
–Мамо, ніхто не зна!
–Сину, летять літаки,
З неба летять у вічність…
–Мамо, ще буде січа,
І обеліски, й горбки…
–Сину, моє дитя!
Мріє моя єдина!
–Мамо, ти в мене одна!
Ти – це моя Україна!
–Мамо, іду… Прости…
–Сину, на хрестик до тіла…
–Мамо, все краще – ти,
Світ, що любити навчила!
–Сину, моє дитя!
Боже святий, відпускаю…
Бо Україна одна
У серці із краю й до краю.

Молюся за Україну!

Встала в небі зоря, понад відчаєм встала,
І кричали у полі пташки звідусіль:
«Україно моя, нам чи горя замало?
Дикий морок війни і розпечений біль…»
Встали в стрій проти зла, учорашні хлоп’ята,
І не вірило небо, і падав літак…
Захлинались в диму навісні автомати:
«Та-та-та-та…»,- грали з вітром у такт.
Навідліг і піддих били танки на сполох,
Зачипались ракети в густих проводах.
Україно моя, сонце ходить по колу,
І колише трава душі мертві в руках.
Україно моя, моє серце з майбутнім,
І я разом з тобою в долині плачу.
Я - вкраїнка твоя і по змісту, й по суті,
І у дотиках слів так, щоб кожен почув.
Україно моя, ще збираються заміж дівчата,
За скалічених тих, що ледь-ледь залишились живі.
Хай народяться в них чорнооких дівчаток багато,
І на зміну батькам прийде син не один.
Знаю буде тепер і у стяга вкраїнського слава,
Бо скривавлений сонях його цілував.
Україно моя, – мого серця держава.
Ти пригорнеш усіх, й тих, хто в небо упав.
Вірю в завтра твоє, вірю, нині і прісно,
Вірю так, як ніхто, у цей зболений час.
Бо коли ви забуде мамину пісню,
То, повірте, забудуть і вас.

Тим, що з війни

У війни немає обличчя,
А тільки очі і губи перепалені болем.
У війни немає обличчя,
Тільки зморене тіло і скалічена доля.
У війни немає обличчя
Лише дим і пилюка у жилах.
Ця війна ХХ1 сторіччя собою накрила.
Обійму, наче рідного брата, очі, руки солдата,
Відсахнеться, теплом зігрітий, від автомата.
Запитаю: « Чи скоро минеться війна проклята?»,
Запитаю: « Ну як же Вас звати, брате?..»
Скаже: « Циганом кличуть, а інше не треба знати…
А іще як вернуся із вічності то тебе посватаю…»
А іще біля наших поглядів грівся ранок,
А іще я просила у Бога, щоб його не поранило.
А іще він іконам очі цілував з вірою,
А іще він спустивсь на цю землю з вирію…
Що я встигла? Хіба що поглядом обігріти…
Що я встигла? Хіба що душу погладить літом,
Пироги на прощання поклала житні, щоб жити.
Поклонився солдат і мені, і цій вранішній тиші,
Цілувало сліди його небо розкішне.
БРДМ загарчав: « На війну! …» тільки курява стала…
І надія, і віра услід з мого серця ячала.

На гойдалці почуттів

***

Ой, леле, леле, – день пливе за хмари,
Ой, леле, леле, що там за біда?
Ордою йдуть чи турки, чи татари,
Чия ж оцього разу та орда?

Чия, чия? Поляни чи древляни,
Чи половецькі сіті на вітру?..
Мовчать, мовчать насуплені кургани
Лиш тирса вслід посвистує: «Ату! …»

Ячить красуня в небо половецька,
Кульбаба їй у очі сипле цвіт,
І на щоці сльоза уже, здається,
І серце обертається на схід.

Була ж вона для когось незвичайна
І вимріяна, бажана була.
І бились войовничі половчани,
І скіфи не жаліли свій булат.

Тепер отут в степу стоїть торішня,
І кличе серце серденьком: «А-у-у!!!»
І вже не баба, а висока пісня
Ногами розколихує траву.

Зайду у степ глибокий на світанку
І за світ серце випущу – лети! …
І кличе хтось: « Чарівна половчанко,
Світи ж мені іще, не одсвіти…»

***

Закричалось і затужилось,
Степ обіцяне віддає…
Як любилось − не долюбилось,
Хай святиться ім’я твоє!
Білий світе, на білі крила
Ти візьми мене ще, візьми!
Я ж любила, не долюбила,
Серед зим`я, серед зими.
Білим небом накрию хату,
Нічці, ніченьці постелюсь.
Нагукаю його на свято,
Біле вогнище розпалю.
За снігами, за білим, білим,
Спрагу в келихи розіллю.
І на білім, на білім тілі
Всі гріхи свої відмолю.
Біле сонце іде зі сходу,
Долі в ніженьки помолюсь.
І в степу на самісінькім споді
Відлюблю, як ще не люблю…

***

А що буде? А буде гріх –
Вічний відчай, що спав без діла.
А хто буде? Той чоловік,-
Чоловічище, чоло… милий.
А що далі? А білий птах
Розпускатиме білі крила.
І тоді у його світах
Я шарітиму білотіла.
А що далі? Високий крик –
Голка щастя в райці для мене…
І стікатиме стиглий сік
Із забутих сонців по венах…

Чекання

( диптих)

Я обриваю запізнілі вишні,
Щоб наварить вареників тобі.
І стигнуть у долонях стиглі вірші:
Зелені, жовті, навіть голубі.

Під вишнею стою, як на причасті,
Молюсь за кожен зібраний рядок.
Сусідський півень розходивсь від щастя…
Іще, іще, іще, іще… замовк.

***

А ще я готую борщ,
З квасолею і пампушками,
А потім оцими ж руками
У вірші збираю дощ.

Білісіньку скатерть стелю,
Бо стіл дожидає гостя.
А, знаєш, я ще люблю
Замріяний вечір по шостій.

І тишу оцю у садку,
Пташине прощальне ячання.
Чи впустиш мене отаку
В останнє своє кохання?

Стрічатиму хлібом тебе,
І буду як жінка годити.
І небо без хмар, голубе,
Із серця подам напитись.

Люба!!!

Ти питаєш, як я тут живу?
А ось так: ідуть події, дати,
Як у пісні, досі не засватана,
Далебі не схожа на святу.
Бо ти вибрав жінку не просту,
У любов закохану безбожно.
В неї з чебреців забутих ложе…
Коло двору райдуги цвітуть…
За столом у хаті сміх і гріх
І великі і важкі емоції,
І пасуться вірші на толоці,
Ти не помічав, як вийшов з них?
З-під вершини сонця - горобці
Цвірінчать барвисто й цвіріньчасто,
Наче щось підслухали про щастя,
Що біжить дурне на манівці…
Що казати, ти вже пив і сам,
З трав молебних молитовні трунки.
Із троянд розкішних поцілунки,
Що вели прямісінько в сезам…
А ти кажеш як я в цьому віці?
Білочубе сонце скалить зуби…
Я у літі ще не перелюблена,
І відгукуюсь на любу… – люба!!!

***

Я Вас украла посеред зими,
Украла - очі небом зав`язала.
Десь я, десь Ви, іще немає «ми»,
Та закрутилася земля і стала.

Жінки – вони спиняють час на мить,
А потім душі грішні п’ють уволю.
Це − як окраєць сонця відломить
І обпектися, й не почути болю.

Гукаю Вас, маню у вільний степ,
Де нас пізнає кожна кураїнка.
Там баба мудрим поглядом пряде,
Давно знайома скіфська українка.

Питаєте: це ж із яких країв
Я так ішла… І коло серця стала?
Ви гляньте в очі баби і мої,
І більш нічого. Я усе сказала…

***

Дзвінко! Ти чуєш, дзвінко!..
Нащось о цій порі,
Кажеш, ти стрітив жінку,
Світить он де - вгорі…

Лунко! … Ой, дуже лунко!..
А-а-а!… І вже не дістать…
Падають поцілунки,
Як їх ще хочу знать.

Як їх ще хочу бачить,
Як їх ще хочу пить…
Значить, це все щось значить -
Просто когось любить.

***

Щось шелестить красиве
У глибині душі.
Хтось мене ощасливив.
Хто ж він такий? Скажіть…

З вуст рвав малину згубну,
Наче терпке вино.
Був мені рідний, любий,
Знаний давно-давно.

Потім у царство квітів
Серце моє носив.
І перед білим світом
Долі мені просив.

Золотом вислав стежку,
Ген, аж туди, туди,
За небеса, за межу,
Де ще нема біди.

День догорає дзвінко,
Пада туман до ніг.
Є чоловік і жінка,
І вічно земний гріх.

***

Учора приходило свято,
Бо вчора була неділя.
Стрічала його радо,
Як водиться, хлібом-сіллю.
Садила його на покуті,
Поїла його чар-зіллям.
І падало серце покотом
На щедрім оцім застіллі.
Стелила м’якеньке ложе,
Це бачили тільки стіни.
А ще я була гожа,
Легесенька, як пір’їна.
І бажана, і красива,
І в щасті своєму радісна
А ще я була щаслива.
Маріє Пречиста, радуйся!
Бо вчора була неділя,
Бо ще у вазоні свято
І поцілунки на тілі,
І усміхається хата.
І засинаю тепло,
Серцем твоїм помічена,
І лебедить над степом
Пісня кохання вічна.

***

І п'ю із вуст твоїх високе небо,
Високе небо і великий гріх.
І за курган ховаюся від себе,
Від язиків і від очей чужих.

Над нами очі Бога сині-сині,
А біля нас багнети і дими.
Нас вже нема, є тільки тіні, тіні,
А тіні схожі на таких, як ми.

До тебе, ніжний мій, подать рукою,
Передсвітом у щастя на краю.
Іди в мій світ, де я іще з тобою
По саме серце вкопана стою.