Жінка-УКРАЇНКА

(кілька штрихів до портрета)

 (1841-1895)

«Письменний українець здебільшого працює для кого завгодно, тільки не для своєї України, її селянства. Але коли вони (українці) не хочуть, щоб дедалі все більше Україна і її селянство тратили свої сили, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, що вийшов з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по - українському, – єсть видаток з української скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться до неї нізвідки».

Михайло Драгоманов

Не пам’ятаю, щоб за часів Незалежності якийсь з ювілеїв Михайла Драгоманова відзначався на державному рівні. 30  вересня ц. р. минає 175 років від дня народження цієї унікальної мудрої людини, енциклопедиста, справжнього європейця, про якого академік Сергій Єфремов писав, що «для України він справді був тим «апостолом правди і науки», якого з такою тугою виглядав народ перед смертю Тараса Шевченка». З жодним політиком історики не рахувалися так, як з Драгомановим. Його авторитет і вплив на українську молодь, незважаючи на те, що 20 років він провів за кордоном, були надзвичайними. Його по праву вважали кумиром своєї епохи, на його вченні виховалася ціла плеяда громадсько - політичних діячів – від Михайла Павлика до Володимира Винниченка і Симона Петлюри. Блискучий  публіцист, літературний критик, історик - соціолог, політолог, педагог, етнограф, громадський діяч, Михайло Петрович  залишив нам величезну духовну скарбницю творів й досліджень, і лише з питань фольклору та етнографії написав близько 10 томів.  

Чому Драгоманов обрав для життя і праці Швейцарію? Спочатку, 1876 року, після заборони Емським указом Олександра ІІ «користування усього малоросійського», прогресивній, революційно налаштованій українській інтелігенції, залишався шлях йти або у підпілля, або в еміграцію. Виїхавши спочатку до Львова, далі – до Відня, вчений пробув там недовго: в Австро -Угорщині його добре знали, могли заарештувати, ще й почали конфісковувати українську літературу. Довелося тікати до нейтральної країни, близької до Галичини, де гарантувалася свобода слова і друкувалися  російські  книжки.

Перше в історії української преси вільне, безцензурне видання альманаху інформаційних, публіцистичних і програмно - теоретичних матеріалів «Громада» виходило у власній «печатні» впродовж 1878 - 1882 рр. для «громад тієї країни в царствах Росії і Австро - Угорщини, на котрих живуть люди, що звуть себе українцями, руснаками, а іноді просто «людьми», а од книжників звуться малорусами, малоросіянами, рутянами і т. і. Люди по цих громадах, хоч і розкидані по великій країні, а все - таки стільки подібні одні до одних мовою і звичаями, як це рідко де спіткаєш по таких великих країнах на світі. І досі наші селяни - чорнороби, – продовжує далі Драгоманов (і як це актуально звучить сьогодні!) – їдуть на заробітки й на висілки найбільше в ті країни, по котрих здавна жили або ходили батьки їх, по котрих і тепер живуть земляки, й мало вважають на те, як поділені ті країни між царствами і начальствами».

 Найперше автор нагадує про ті кордони, в яких живуть українці і де лежить їхня земля, котру так нещадно покроїли у ХХ ст. За його описом можна тільки дивуватись, якою великою була колись наша Україна: «На заході Сонця – трохи на південь од Білостока, а звідти через гори Бескиди (Карпати) мало не до Пряшова в Угорщині, до Ужгорода, Мукачева, Хуста; до Чорногори, в тім кутку, де знаходяться казенні межі – Галицька, Буковинська – до Угорської і аж до Трансільвані. Південна межа нашої України йде од Чернівців до Хотина в Бесарабії, а далі понад Дністром до моря, через Акерман на Захід до Дунайського Гирла по Арабатській косі, попід Феодосією на Керч, далі на Тамань, звідти через Новоросійськ по південній межі землі козаків Війська кубанського (чорноморці) і далі мало не до великого коліна на ріці Кубані. Східна межа нашої України піде, закручуючись, повз Новоросійськ в землі козаків Донських, Слов’яносербськ в Катеринославщині, а далі на Схід – до Воронезької губернії. Північна межа нашої України йде поза Павловським – в Курську губернію, звідти – вище Новгород - Сіверського та Городні на Чернігівщині – в Могилевську губернію; далі – Дністром до гирла Прип’ятського, далі – до Пінська в Мінській губернії, а там через Гродненську губернію – під Білосток».У передньому слові видання вчений розповідає про Україну, народ, його історичну долю й тогочасне становище, починаючи з географічних меж і етнографічних особливостей. В центрі уваги Драгоманова – історія культурних та суспільно - політичних рухів на Україні, програми соціального і національного визволення. Перші випуски «Громади» та деякі брошури друкувалися окремими  книгами, які зшивалися у Львові. Долаючи величезні матеріальні й технічні труднощі, відриваючи кошти від себе і сім’ї, жертвуючи здоров’ям, Драгоманов самовіддано та наполегливо провадив свою роботу за кордоном і завершив її виданням трьох пісенних збірників виключної ваги й цінності не тільки для науки, а й для національного відродження.

Заповіти Драгоманова

Обережно гортаю сторінки двох книжок – «Політичні пісні українського народу ХVІІІ – XIX ст. ст.» (І ч. – 1883; ІІ ч. – 1885 рр.) – невеличких, трохи більших за кишеньковий формат, і намагаюсь уявити, як у маленькій тихій Швейцарії усі помисли вченого щоденно, щогодини, впродовж 13 років були пов’язані з Україною, рідним Гадячем, університетським Києвом, де успішна кар’єра приват - професора так раптово обірвалася. Почалися репресії, цензурні обмеження, звинувачення у сепаратизмі. Не вдалося видати другу частину II - го тому розпочатої і надрукованої 1875 р. у Києві разом з В. Антоновичем збірки «Історичних пісень малоросійського народу». Вона мала охоплювати твори, в яких йшлося про події після смерті Богдана Хмельницького – від 1657року до першого зруйнування Запорізької Січі 1709 року. Деякі невикористані матеріали увійшли до «Політичних пісень…». Перший том має підзаголовок «Запоріжжя у 1709 -1739 рр.», другий – «Гетьманщина і Слобожанщина в 1709 - 1769 рр.». Особливу увагу автор звертав на об’єктивне висвітлення подій на Україні в ХУІІІ ст. Народні пісні цього періоду не могли вийти друком в Росії, бо в них показані картини гноблення царським урядом народу, його протест проти неволі. В оригінальному вигляді, без скорочень і спотворення, їх можна було видати лише за кордоном.

Продовження «Історичних пісень…» – це праця під назвою «Нові українські пісні про громадські справи (1764 - 1880)», яка побачила світ у Женеві 1881р. В ній автор робить висновок, що до ХУІІІ ст. Україна жила спільним з Європою життям: «од часу невдачі Мазепи і першої руїни Січі в 1709 р. письменні люди на Вкраїні скоро сполячились і змосковились, а потім одвернули думки майже від усіх справ своєї країни. І самі тільки мужики, що говорять про ті справи в своїх піснях, зосталися єдиними українськими літописами ХУІІІ - ХХ ст. і майже єдиним показом того, що український народ ще не загинув».

На думку Драгоманова, українці багато втратили, не зберігши свого часу державності. Як учений, він доводив етнічну єдність українського народу на всіх землях, де тільки він живе – від Тиси за Карпатами – до Кубані на Кавказі в Росії: «Коли поглянути на пісні українські, записані в різних країнах –  од Мукачівської й Пряшівської в Угорщині, – до України Задонської та Кубанської, то побачимо, що найбільша частина тих, а власне пісні, котрі показують погляди українців на природу й віру (веснянки, купальські, колядки й другі), пісні, котрі малюють життя домове, – родинні (любовні, весільні й другі) й господарські (косарські, жнивні, чумацькі, бурлацькі) однаковісінькі на всій Україні, хоча ці українські землі знаходяться в різних державах». А ще Драгоманов наводить разючий факт про запис однакових пісень (про Морозенка, Байду, Нечая, Саву Чалого) на різних територіях, розділених кордонами. Це доказ того, що «всупереч всяким поділам українських людей між різними державами, українська національність існує, як тіло окреме, дуже однакове в усіх своїх частинах, з однаковими звичаями, однаковими спогадами, любов’ю та ненавистю».

Заглиблення у давнє минуле народу, намагання відтворити цілісну картину із понять, що збереглися в народній творчості як рудименти, передбачали на меті не лише реконструкцію справжньої історії народу, її культури на тій чи іншій стадії духовного розвитку. Головною метою цих пошуків була спроба зазирнути із минулого в сьогодення, показати той жахливий стан, в якому опинилася Україна в своїй тисячолітній боротьбі за кращу долю.

Усім своїм життям і творчістю, науковими працями, політичною діяльністю Михайло Драгоманов, цей подвижник національної ідеї, стверджував думку, що українці є великим європейським народом зі своєю самобутньою культурою та історією і мають право на власну самостійну державу. Він закликав поєднувати боротьбу за соціальну рівність проти несправедливості і ураження людських прав з боротьбою за національну свідомість, за українську освіту і культуру. Як згадував Іван Франко, «Драгоманов був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, писання і навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації. Можна сказати, що він за вуха тяг нас на той шлях». В той же час вчений висловлює жаль, що майже всі письменні люди на Україні перестали бути українцями у прямому розумінні цього слова, оскільки поставлені на службу Росії, Польщі, Австро - Угорщині, Румунії: «Більша їх частина гордує своїм народом, а ті, котрі бажають підняти й український народ проти теперішніх недоладних порядків, то піднімають той народ не для самого його, а для Польщі, для Росії, для Угорщини, для Волощини, Австрії і т.д.». Він застерігав, що «…навіть коли буде повалене самодержавство в Росії і буде прийнято конституцію, вона дасть волю для праці багатьом українцям, але ще більшу волю й силу дасть московським людям, і вони, певно,  посунуть свої справи так, що потягнуть за собою велику купу помосковлених людей і на Україні. Українство не згине до часу, але зостанеться знову «провінційним» родичем, прихвоснем…А з прихвосні  –  яка ж  служба?».

Безвихідь самої ідеї української незалежності полягає, за Драгомановим, насамперед у тому, що народ не має своїх освічених поводирів, не має власної інтелігенції, яка б не лише розробила, а й втілила у життя стратегію і тактику національного відродження.

Та все ж у житті, громадській і дослідницькій роботі він знаходився між політикою і фольклором. «Інтерес до фольклору, до народної творчості у пізніших часах майже витіснив історичні інтереси Драгоманова, з якими він починав свою наукову кар’єру», – писала етнограф Катерина Грушевська, донька Михайла Грушевського. На фоні широких соціально - політичних рухів 60 - 90 - х рр. ХІХ ст. фольклористична діяльність Драгоманова була не самодостатнім фаховим заняттям, а своєрідним показником, можна сказати, лакмусовим папірцем, що висвітлював суспільні орієнтації народних мас. Чимало міркувань, висловлених Драгомановим про народну творчість, співзвучні нашому часові й органічно вписуються у сьогоденну проблематику українознавства. Фольклористика невипадково стала в центрі наукових зацікавлень вченого. Фольклор України, за його словами, «не поступається своїми якостями усній народній творчості найрозвиненіших народів Європи, він є втіленням високодуховного потенціалу своїх творців та носіїв, їх віковічним прагненням до волі і незалежності, виховання національної самосвідомості». Розвідки вченого про фольклор видавалися французькою, італійською, англійською, багатьма слов’янськими мовами. Він розумів, що без знання історичної пам’яті, традиційних форм життєвого досвіду народу, етико - виховних норм і принципів, тисячолітніх знань, зафіксованих у фольклорі та етнографії, неможливо мріяти про перебудову існуючого суспільства, створення української держави, неможливий генетичний зв’язок поколінь.

 Ще за життя Драгоманова найвидатніші вчені Європи відвели йому найпочесніше місце в ряду славних дослідників етнографії та фольклору. За наукові заслуги Михайла Петровича обрано членом Паризького етнографічного товариства, членом Міжнародної ради фольклористів на Лондонському конгресі І891року.

Іван Франко підкреслював, що Драгоманов у дослідженні фольклору випередив своїх сучасників – європейських учених – і вважається «знаменитим фольклористом» світового значення: «Він зробився і буде довго ще сумлінням нашої нації, ясним, непідкупним і непоблажливим, правдивим компасом для грядущих поколінь: як їм жити і як їм працювати».Болгарський професор А. Арнаудов зазначив, що Михайло Драгоманов своєю науковою діяльністю належить не тільки українцям, а й усьому світові.

 Проте Михайло Петрович  не був лише кабінетним вченим. Він мав, за словами його доньки Лідії Шишманової, «темперамент і гаряче серце політика». Але  затиснутий у вузькі рамки емігрантського середовища, він не зміг виявити всі свої здібності. Надія на кафедру в Женеві, обіцяна йому сенатом університету в 1885р., не справдилася. Стара Громада (осередок національно - культурної роботи київської інтелігенції), яка за кордоном підтримувала видання часопису «Громада», цього ж року відмовила у фінансуванні, бо перелякалася крайнього радикалізму суспільної програми Драгоманова. До безгрошів’я додалася його хвороба: внаслідок надмірного перевантаження та нервового напруження деформована аорта тиснула на серце, погрожуючи смертю. Тому не дивно, що вчений одразу погодився на запропоноване місце професора історії у новоствореному в Болгарії Софійському університеті, адже необхідно було продовжити наукову роботу, утримувати сім’ю – дружину Людмилу Михайлівну, допомагати дочкам Аріадні та Лідії. Довелося перевозити у другу еміграцію величезну бібліотеку (майже п’ять тисяч томів!) і безцінний архів революційного руху, численні матеріали в різних газетах та журналах, присвячені «українській справі», на становлення якої Драгоманов поклав 30 з 54 років свого неспокійного життя.

Нова батьківщина дала духовному провіднику нації притулок лише на шість років, зігрівши своїм південним теплом і слов’янською щирістю. Болгари провели його й до місця вічного спочинку на чужині. До останніх хвилин поряд з улюбленим дядьком Михайлом була небога – талановита учениця Леся, яка від його псевдоніму «Українець» взяла собі прибране ім’я «Українка».

На похорон Драгоманова поспішали найближчі друзі Михайло Павлик та Іван Франко. Якщо першому вдалося проїхати через кордон, то другого затримали в Австрії.

Над свіжою могилою Михайло Павлик закликав українське громадянство виконати моральний обов’язок і перед святою пам’яттю нашого світоча, як і перед усім українським народом: по - перше, його тіло перевезти спочатку до Львова, а коли буде змога і розкується з московських кайданів Україна – до Києва; по - друге – матеріально забезпечити сім’ю небіжчика; по - третє – утворити бібліотеку його імені; по - четверте – негайно видати друком усі твори Драгоманова. Які з Павликових закликів сьогодні виконано, як популяризується ім’я славетного вченого і використовується його творча спадщина на батьківщині, – залишається великим питанням, і Бог суддя тим, від кого це залежить. Адже впродовж 80 років доробок М. П. Драгоманова заборонявся і лише з 90 - х рр. ХХ ст. почав друкуватися вже у незалежній Україні.

А там, у далекій, завжди сонячній і теплій, навіть у лагідні осінні дні, Болгарії, на могилу Великого Українця в день його народин щороку лягають квіти. Сподіваюся, що серед них були чорнобривці й від земляків з України.

З книги О. Рутковської «Забуте і воскресле». – Київ, 2007. – С. 177 - 184