Жінка-УКРАЇНКА

Мудра лебідка

Оратів – найвища точка Поділля,
Вода тут джерельна, цілюще все зілля.
Земля древніх Русичів силою повна
Від пращурів слави вона повнокровна…
Тут орії древні орала кували
По білому світу знання роздавали.
Всі люди – орійці були патріоти,
Вони не цурались важкої роботи.
Бабця завзята, арійської крові,
Брала знання із криниці любові.
Твердо стояла на глибі моралі,
Принципи мала правдиві та сталі.
Рід старожилів устав честі мав –
Через століття передавав …
В звичаях – мова і пісня, й культура,
В Роду з віків – богатирська структура.
Всі зобов’язані Роду служити
З вірою в Бога творити і жити.
Діти, мов квіти на грядці, зростали,
Від Генів Роду – здоров’ям буяли.
Разом із бабцею трави вивчали,
Щоби самі родовід лікували.
Щоби любили і землю, й природу,
Щоби наповнились рідної вроди.
Щоби дерева і ягоди знали,
Щоби гриби своєчасно збирали,
Щоб у росі під зорею купались…
Щоби до сонця щоранку вітались!
Ну а дідусь, крім гончарства науки,
Мав золоті, загартовані руки.
Все він на світі потужив робити
Вдома без діла не міг він сидіти.
Він же рибалка й мисливець невтомний,
Завжди улов задоволенням повний.
Сіно ж, як косить, коса, аж свистить,
Любо у батьківськім краєві жить!
Сіно духмяне в копиці збирали,
В зиму сушили – заготовляли.
Вдячно худоба його ремигає
Та й молочком дітлахів пригощає.
Злагоджено йде робота щодня,
Звикла до ритму чіткого рідня.
Бабця й дідусь є зразком для юнацтва,
В них зародили правдивість і братство.
Старших за себе людей поважали,
У прирікання вони не вступали.
Вірні закони усі шанували,
Мудрості помисли переважали.
Предки, невидимо поруч із нами,
Тішаться добрих поривів ділами.
Силу вливають із подихом – вітром,
Щоб були чистими тілом і житлом…
Дід вольовий, вправний будь-що зробити,
Бо ж за плечима знання не носити.
Дужий, як дуб, мудрий, наче змія,
Усмішка щедрістю вдачі сія!
Кожна онука цнотливість хранила.
Бабчині звичаї з чемністю вчила:
Борщ, галушки і вареники, й квас…
Все приготують в означений час!
За довгі нігті всіх бабця сварила,
Каже: «Вони – перепона для діла
З довгими нігтями можна й згрішити –
По господарству все шкодять робити!»
«Куркою» звала невмілих й лінивих,
«Качкою» – по господарству грайливих …
А Чепуруха то вже господиня!
Вміє – усе, добрих справ повна скриня…
М’ятою бавить себе недаремно.
Потом не тхне, миє тіло щоденно,
Фартух у неї завжди білосніжний,
Голосу тембр задушевний і ніжний…
Дивно… та жодна з дівчат без образи
Всі зауваження брала відразу.
Кожна чекає, що бабця похвалить,
Поруч з собою на стільчик посадить.
Ніжно обійме онучку за плечі,
Звісно, що жодна з них не суперечить…
Дід все це бачить, підкручує вуса,
Строгість тримати господар-дід мусив…
Любить він бабцю, красуню-лебідку,
Хоча летить час невидимо швидко.
Вік прожили в мирі з Божої волі,
Вдячні одній на двох праведній долі…
В погляді, в рухах гармонія ладу,
Жоден із них не тримав в серці зраду.
Добре зерно все життя засівали,
Щоб в родоводові всі розквітали.
Мир та любов хай панують навіки!
Хай благодаттю наповняться ріки!
Вчиться хай жити для щастя малеча,
Духу вогонь хай горить молодечо!

В надвечір’ї

Взяв козак дівча за руку повів у садочок,
Вуркотів він біля неї, наче голубочок.
Лились ріки медоносні в словах про кохання.
Від дівчини у відповідь чулось лиш зітхання…
Вона б рада полюбити тілом і душею.
Тільки ж що то без заміжжя, що станеться з нею?
В козака і кінь, і шабля, й молодецькі вуса.
А у неї посаг: врода й коса довга, руса.
Хвилювались душа й серце, спокуса терзала,
Але дівчина-красуня глузд і розум мала.
Поклонилась козакові: «Прощай, дорогенький,
Піду далі дівувати до рідної неньки.
Чекатиму поки прийдеш до мене з сватами,
А поки що, буду в хаті біля татка й мами».
Опечаливсь козаченько, але що робити?
Дівка гарна, незаміжня, їй між люди жити.
Дала діва козакові хусточку шовкову
І ясну, чарівну квітку, запашну, медову.
Защеміло, заболіло серце козакові,
Не пізнав цілунків, ласки, плотської любові.
На коня зіскочив лихо, кінь дибки піднявся.
І галопом воювати наш козак подався.
Довгі роки пролетіли, дівчина дівує…
А весною, в надвечір’ї, кінський тупіт чує.
Серце в грудях калатає, вискочити хоче,
А над ставом, між вербами, сич собі регоче.
Вже пів-яблука від сонця в небі залишилось,
А дівчина незаміжня сльозами умилась…
Вершник із коня зіскочив, упав на коліна
Не вберіг я дівко красна друга-побратима…
Віддав хусточку дівчині і засохлу квітку,
Та й сльозою оросив все. Козак плаче рідко:
«Спить в сирій землі далекій воїн – козарлюга.
Ти утратила кохання, я утратив друга…»

Любов дарує чудеса

Любов, як Бог – це вічне чудо,
Любов – двигун всього життя.
Любов чекають спраглі люди,
Любов – для серця відкриття.
Життя любити всі повинні,
Як матір й Господа – Творця,
Як землю і простори рідні,
Що без початку, без кінця …
Любов – осяйний промінь сонця,
Дарує радість почуттям.
Любов постукає в віконце
Й наповнить світ новим життям.
Любов народжує кохання,
Мов квітку ніжності святу.
Любов – на щастя сподіванням,
Оживить мрію золоту.
Любов закоханих священна,
Цнотлива, вірна на віки.
Любов Отцем благословенна,
У серці – сяючі зірки.
Любов – свіча у темнім царстві,
Що вкаже до небес путі,
Щоб не блукали у митарстві
Й здолали урвища круті.
Любов дає потужні крила,
Що звуться віра і краса.
Любов дає безсмертя силу,
Любов дарує чудеса.
Відчуй любові тихий шепіт,
Почуй, як піснею бринить.
Вона приносить святість, трепет
Людей наповнити спішить…
Одарувати щастям щедро,
Щоби душа, немов в раю,
Розквітла ніжно і відверто,
Любов святкуючи свою!