Жінка-УКРАЇНКА

Перший вірш написала у шостому класі. Випадково. Взагалі-то спочатку я захопилася малюванням. І щоразу після уроків допізна бавилася олівцями. Виходило непогано. Ще донині зберігаю товстеньку папочку своїх пробних робіт. Отож, якось листопадового вечора, намалювавши кілька рисунків, я щось собі мугикала під ніс. Просто якісь слова, як ото деколи діти щось собі видумують вголос. Виникла якась рима, якась строфа. Захотілося записати. Та ні ручки, ні чистого аркуша не було поряд. Тому мій перший вірш був записаний простим олівцем на обгортці з-під шоколадки J. Він мав назву «Доля України». Важка тематика, як для одинадцятирічної дитини. Тому ніхто спочатку серйозно мою пробу пера не сприйняв. Мама тільки знизувала плечима. Подруга, яка вже досить довго поетизувала, здивувалася, зауваживши, що я певно списала в якогось поета – надто «недитяча річ». Показати більше було нікому. Тому я ризикнула надіслати свій перший «сиренький» (може, ще й «сіренький») текст в районну газету. Ці чотири майже-філософські строфи опублікували. І я отримала неймовірну радість. І доказ того, що мої слова мають якусь вагу. Захотілося ще писати. Вже пізніше прийшло розуміння, що це не просто забавка в рими і красиві фрази, а заняття, що потребує сил, старань і витривалості. Погоджуюся з відомою думкою – щоб чогось досягти, треба лише 10% таланту і аж 90 %  праці над собою. Тому намагаюся розвиватися, самовдосконалюватися, розпалювати ту маленьку поетичну іскорку, яку мені подарував Бог. Усвідомлюю, що насправді це великий бонус від Нього. І що дорога попереду – непроста. Але завжди молюся за тих людей, які мене підтримують на цій дорозі, не дозволяють падати, допомагають у важкі миті підвестися і йти далі. Це мої рідні, друзі, мої вчителі, які вірять у мої сили, читають мої тексти, критикують, дають поради. Адже усі шляхи, а творчі – особливо, слизькі, тернові, колючі, запилені, часто непрохідні. Тому важливо мати поруч вірних і щирих супутників. Дякую Богові, що в мене таких немало…