Жінка-УКРАЇНКА

ЗІЗНАННЯ

Все голосніше спів у тиші молитовній –
Ні душу, ні птахів мовчанням не скуєш.
Про Місяця лице прекрасне та безкровне,
Про Сонце золоте той спів, про все – без меж.
У глибині очей – і зелень перестигла,
І рідна, і сумна задумливість твоя.
У глибині очей... моїх. На вічність встигну
До себе – у тобі, в собі – до тебе я.

Я сплю в алькові з верб... Їх постаті сутулі
Юрбляться вздовж ріки, неначе в прощу йдуть.
У тріщинах кори – приховане минуле,
Від спогадів рубці, нелегка довга путь...
По кронах в’єшся ти у голубінь лелечу.
Корінням рвешся вглиб, в сакральну суть ґрунтів.
І шавлієва шаль твої вкриває плечі,
Де котиться з-під ніг орнамент споришів.

Прокралася Десна зміїсто і сріблясто
У дельту вен моїх. І однією з них
Лишилась назавжди в заквітчаних зап’ястях
З хоругвами зірок – відбитих, та ясних.
З її ласкавих хвиль прозоро-темнооких,
Напевно, тчеш ти для своїх лугів росу.
З шершавістю пісків її вологий спокій
У чаші серця я до Бога понесу.

Бо я – люблю тебе, бо ти – моє Полісся,
Деснянське, рідне і... старе, мов світ увесь!
Зі мною будеш ти під будь-якою виссю,
З тобою буду я, хоча й у далях десь...

* * *

Летить сухе пожовкле листя, мішає з попелом вірші.
Ліси, немов старе обійстя, до болю рідні для душі,
Про щось шепочуться з вітрами, чорніють стрілами гілок,
В’ють павутинними нитками скриплячі хвіртки сторінок.

Висять, гойдаються кадила клубливих хмар у вишині...
Якби хоч раз лелечі крила обняти в зорянім півсні!
Усе окутує сріблясто колюча паморозі шаль,
І почуттів тонкі зап’ястя стають прозорі, мов кришталь.

Вразливість має запах моху, а світлий сум – вогких ярів...
Якби хоч хтось, хоча би трохи рядки стражденні пожалів!
У барв бурштинових шкатулку сховати б серце від тривог...
Нема ніде йому притулку, мов відвернувсь від нього Бог.

* * *

У буття є бік зворотній, і про це скрипить перо.
О, який же він самотній – нездійсненних мрій перон!
Час здається швидкоплинним. Та чи буде шлях таким?
Їде поїзд старовинний, видихає сивий дим.

Крізь рядки, що доля пише, крізь туман, що сни плетуть,
Їде поїзд і колише в колбі серця крові ртуть.
Ці розмірні колихання навівають забуття,
Невагоме зависання від сталевого тертя.

Вздовж залізної дороги в прірву котиться укіс,
Бо немає більше змоги жити без іржавих сліз!
Проїжджає акведуки понад плесом сторінок
Поїзд, де тримають руки берегів фіал річок.

Проїжджає і крізь скелі, ніби виміром проваль, –
Тиснуть замкнені тунелі, страхом сковують печаль.
Та в колесах стук стрекоче: «Все мине, мине колись!»
Як знамена, що тріпочуть, з вітром всі думки зрослись.

Важко дихає і палко поїзд димом, мов вулкан, –
І в повітряних фіалках залишає опік ран.
Снігом чорним липне сажа на папір, на пильну твердь.
Хто збагне і хто розкаже: чим душа вже повна вщерть?

Що за скрегіт, що за чари, що за мрії голосні?
Прорізають морок фари, ніби очі вогняні.
Наче в шумі летаргічнім кличе хтось когось свистком.
Незбагненний і опрічний світ тремтить тонким листком

У зірках на Божій гілці... Вибір навіть крізь пітьму
Зробить поїзд на розвилці. Чи підкаже Бог йому?
Бо глухими шпали стали через протяг колихань,
Які землю розхитали кілометрами скитань.

Тане розсип іскор дрібних так, немовби хтось зомлів.
Відливають рейки сріблом паралельно, вздовж світів, –
Не судилось перетнутись їм довіку і ніде...
Обіцяв шлях довгим бути. Та куди він приведе?!

НЕМИНУЧІСТЬ

В осіннім серці важко млів містично-тихий холод,
Зливався голос журавлів в журби прощальне коло.
Лісів засмучена душа за листям сумувала
І сльози хусткою вірша повільно витирала.

Вставала з урвищ павутин прозора летаргія,
Зітхав старий забутий млин, неначе привид мрії;
Він досі ще чогось чекав, хоч знав уже – даремно,
І заздрив вітру, що тікав від болю в далеч темну.

Він заздрив хмарам, що пливли у забуття сріблясте...
Прощай! Прощай! Курли! Курли! Де є ти, справжнє щастя?!
Розповідали небесам крізь сон землі сторінки,
Що не вернути журавлям загублені пір’їнки. 

Скотилось щось у бік чекань, завмерло та здригнулось, 
І в голос, сповнений зізнань, сакрально огорнулось...
Молилось любляче крило, зникало звідусюди, –
Немов усе, що вже було, зустрілось з тим, що буде...

Портрет ріки на хвилях блід, бо Місяць блід в вишинах
І журавлям дивився вслід... О, скільки їх загине,
Впаде у прірву водяну, тепла більш не відчує!..
І вже без них нову весну кохання намалює.

Це – неминучість. Це – життя, хоч важко з цим змиритись...
Листок, що зник без вороття, колись всміхнеться в квітах.

Віолета ВОЙНІЛОВСЬКА