Жінка-УКРАЇНКА

Михайло Блехман

Хмари завжди беззвучно дивляться повз мене, коли я йду в нашу картинну галерею від метро або назад. Галерея називається музеєм образотворчих мистецтв, але, як на мене, образність - це не наслідок жанру –хіба ж маєзначення, хто і що чим і ким вважається та в яку - за рахунком або функцією - скриньку покладений.

Колись хмари - теж наші, як і картинна галерея, - точніше, мої, - колись раніше вони здавалися мені ватою, яка за чиїмось подмухом або, хто їх знає, подихом злетіла в раніше безхмарне небо з небаченої або невидимої новорічної ялинки. А зараз мені зрозуміло, що до ялинки вони відношення не мають, адже це просто і всього лише - клаптики не пожовтілих газет із чорними смужками газетних шпальт.

На відміну від глядачів - численних і натхнених - вони ніколи не заважають мені. Глядачі ж, на щастя, мене не помічали, юрмилися не десь там на крутизні, котру з деяких пір вже ніщо не дивувало, а в кожній з маленьких зал, стіни яких були обвішані картинами, до того ж, як правило, недостатньо освітленими. Їх, глядачів, було безнадійно багато, майже кожен тримав біля вуха громіздкий електронний прилад з попередньо записаними поясненнями, і картини, слухняно падаючи для них зі стін, голосно, хоча й не чутно, розбивалися на шматки. Тому що зрозуміти - означає зруйнувати, хотілося сказати мені, але це вже було сказано не мною, а в оповіданні немає зайвого місця, всі рядки зайняті, немов сидіння в старому трамваї або стіни в ще більш старому музеї образотворчих мистецтв.

Вогники на картинах зливалися в один великий вогонь, річки розливалися на рукава і струмочки, посмішки відливали чи то міддю, чи то латунню -звідки мені знати назви металів, хоча б і кольорових, та й не було в них, людях, яківідпочиваютьвідвиснажливої ​​роботи, щоневмістилася в картинні рамки , не було в них нічогометалевого.

На одній з картин море плескалося, полоскалося бірюзово-синім прапором неіснуючої країни. Втім, чому неіснуючої? Країна починається з прапора і, а розпочавшись, безумовно і неминуче триває, незважаючи на рамки, хібащо прапор виявиться штучною вигадкою.

Вигадки завжди штучні. Природні - придумки. Природня вигадка, прийшов мені в голову афоризм або парадокс з іще не написаного оповідання, - це щаслива придумка, решта - недолуга вигадка.

 Такими є деякі прапори. Не багато - деякі. Можна придумати - але не можна вигадати - червоний лист на невигаданому незамерзаючому снігу. Придумати й написати - як і пшеницю, що дзвенить квадрильйоном колосків під небом, на якому немає жодного газетного клаптика. І пісок, обрамлений криваво-червоними смужками, такими ж невигаданими, як вічно незамерзаючий сніг і вічно дзвінка пшениця. Їх табагато інших можна і конче потрібно придумати, і їх придумали ті, хто не втомлювався і не переставав думати про кольори й смуги і завдяки кому ці прапори та оповідання про них були написані. Хіба вигадаєш те, що існувало тоді, коли його начебто й не було і що придумано тими, хто полюбляє придумувати й ненавидить вигадувати.

- Ви теж пишете? - чи то стомлено, то чи співчутливо запитав хтось зовсім не схожий на автора, тобто - автор. - Даруйте, я маю на увазі - просто пишете?

Він кивнув на мій наразі непотрібний мені блокнот - освітлення було недостатньо не тільки для штрихів, а й для літер. Приємно, щовін не здивувався моїй відповіді:

- Сподіваюся... Хоча, звичайно, не мені судити.
- Ті, хто судить, как правило, помиляються, - посміхнувся він. – Така вже їхня доля, як би їй не заздрили та якими б численними не були заздрисники.
Ми розговорилися, прогулюючись, як і належить колегам, по залу, заповненому не стільки картинами, скільки електронними поясненнями, що розкладали їх на штрихи.

 - Дивно, - подумав колега в голос. - Музична п'єса складається із звуків, але повернутися до них назад не може а ні автор, а ні слухач. Я навмисне кажу про музику, аби не здаватися упередженим.

   - З оповіданнями– ситуація аналогічна. Оповідання, розкладене на слова, перетворюється на какофонію, написану вигаданою мовою.

Ми помовчали, розглядаючи одну з картин і намагаючись не чути пояснень.

    - Про що ваше нове оповідання? - запитав колега. –Я маю на увазі те, яке вищойно склали іще не встигли записати в свій блокнот.

Мені теж хотілося це знати. Але оповіданняв мене зазвичай виходять не такими, якими були задумані, скільки не думай. Я ж не вигадую їх. Я їх придумую - хоча пишу з натури, тут ми з колегою схожі.

     - Я пишу те, чого читачі читати не хочуть... А те, що хочуть, я не маю бажання писати. Терпіти не можу вигадок.

Він посміхнувся:

   - Читач, який не читає? Мені це знайомо.

   - У вас –глядач, який не дивиться?

Він кивнув, розсміявся і чомусь замовк.

Мені довелося продовжити: гірше тривалої паузи - лише повна відсутність такої.

    - Читачі - і я їхрозумію - хочуть читати про те, що їм відоме, що має пояснення, а головне - викликає оптимізм або принаймні не забирає його.

Ми йшли і йшли крізь обвішані картинами та заповнені відвідувачами кімнати.

 - Запитайте, - промовив він, - навіщо я пишу?

Питати було б безглуздо - нериторичне запитання пролунало б цілком риторично.

     - Якщо я не писатиму, - відповів він, коли ми зупинилися біля однієї з картин, - не буде нікого, хто не стане безладно переставляти смуги... Не вважайте мене болісно самолюбним і не намагайтеся розгледіти в мені неіснуючий комплекс неповноцінності. Розумієте, якщо переставити смуги, сенс картини не просто зміниться - він зникне, а безглуздим картинам, як і безглуздим оповіданнями, треба протиставити такі, які мають головне, хоча й не єдине, - які мають сенс. Тому ми з вами пишемо, звідси - гострота бажання зробити те, чого не хочуть ваші читачі та мої глядачі.

Слухаючих глядачів у цій залі було рекордно багато, довелося перейти до першої. Перед синьо-бірюзовою картиною колега уточнив:

      - Бірюза на горизонті - це вигадка, так само, як, наприклад, небо під пшеницею. Червоній смужці не слід було опинятися під блакитною і білою. Поганий тон - це породження того самого комплексу, в якому ви подумки майже звинуватили мене. Але звідки про поганий тон знати тим, хто не вміє придумувати і томуо бманює читачів і глядачів вигадками? Придумати - значить викликати до життя те, що очікує свого створення, а вигадати - значить прищепити нашим з вами потенційним читачам і глядачам думку, що, мовляв, пшениці не місце під небом.

     - І безнадійно переставити смуги, - вирвалося у мене.

Ми потиснулиодне одному руки і попрощалися.

Він поспішив придумувати нову картину з правильно розташованими смугами і штрихами - і нерозкладнух на них.

Я пішла додому - записати щойно придумане оповідання, що складатиметься з невигаданих слів і не зводитиметься до придуманих.

 А з вікна, неподалік від метро, ​​лунала музика - придумана одним з тих, хто, напевно, теж не знав відповіді на запитання, що здається риторичним.

«Проклін на мене -  мовчать не вмію!».
              Леся Українка. «Кассандра»

Пуерто-Плата
Лютий, 2018 р.