Жінка-УКРАЇНКА

Нещодавно в концертній залі музичної школи міста Переяслава відбулася неординарна культурна подія – перша презентація поетичної збірки переяславської письменниці Олени Євтєєвої «Вітер з літер». На свято вишуканої поезії прибули чимало шанувальників художнього слова й просто творчих людей. Атмосферу високого мистецтва підкреслювали музичні номери у виконанні скрипальок Олени Доброскок та Ольги Нестерук, а також піаністки Олени Поночевної. Слід сказати, що поетка подарувала публіці незабутні враження від своїх високохудожніх творів, одні з яких є щемливо-ліричними, а інші – глибоко патріотичними, пронизані незнищенним духом українства.

Олена Євтєєва народилася 1975 року в Переяславі. Навчалася в нашому ДПУ ім. Григорія Сковороди, на спеціальності історія та природознавство. Писати свої вірші почала під час навчання в університеті. Пані Олена є автором поетичної збірки «Дух дощової симфонії» (2007). Працювала журналістом, прес-секретарем публічних осіб, у складі штабу медичної служби брала активну участь у Революції Гідності, що знайшло вираження в багатьох її творах.

Збірка «Вітер з літер» складається з трьох розділів: «Відлуння», «Варіації» та «Вістря духу». Видана цьогоріч у видавництві нашого земляка Володимира Шовкошитного «Український пріоритет». Передмову написала відома українська письменниця Леся Мудрак.

Ведучою на дійстві була відома в місті творча людина й неординарна особистість Римма Товкайло. Вона нагадала присутнім, що в передмові до попередньої  збірки Олени Євтєєвої – «Дух дощової симфонії» – лауреат багатьох літературних премій Галина Тарасюк назвала нашу землячку «справді українською поетесою». Це найвища оцінка творчості письменниці. Римма Іванівна назвала презентацію великою відповідальністю для всіх слухачів, адже поетка надала честь рідному місту, вирішивши провести першу презентацію саме в Переяславі. Це й велика відповідальність для авторки, яка таким чином благословляє своє творіння в дорогу до сердець читачів. Римма Товкайло пожаліла тих, хто не прийшов на цю подію, адже читання автором власних творів – це неповторні миті справжнього натхнення. Адже, за словами Олени Реріх, звучання людського голосу – то найкраща музика.

Сама поетеса, помітно хвилюючись, пояснила, що вирішила провести першу презентацію в рідному місті, хоча нині й проживає в Ірпені, адже Переяслав – це місто, яке дає силу й наснагу, оживляє в пам’яті спогади дитинства та юності. На творчість автора значний вплив справили чудові люди, шкільні та університетські вчителі, неповторна природа (адже вона ходила до першої школи лугом).

Останнім поштовхом до видання збірки стала одна з творчих зустрічей у музеї кобзарства (велика подяка музейному працівникові Світлані Тетері), коли під час дискусії про роль художнього слова та вплив його на людей музейники підтримали Олену й висловили думку, що нова книга потрібна, вона допоможе читачам піднятися на вищі щаблі самовдосконалення. Авторка зізналася, що пише рідко, тільки тоді, коли якісь враження та емоції зачепили душу і вдалося знайти слова, щоб їх відтворити й передати.

Чимало теплих слів сказала Олена Євтєєва про автора ілюстрацій, народного художника України Миколу Стратілата. Вірші пані Олени виявилися співзвучними з картинами пана Миколи. Якось, пишучи статтю про Андріївський узвіз, поетка випадково зайшла до майстерні художника. Познайомилися, розговорилися. Олена Євтєєва написала статтю про Миколу Стратілата. Авторка щиро вдячна Миколі Івановичу за мудрість, творчість, спілкування, за те, що дозволив використати свої напрацювання в обох збірках поетеси. Крім того, у першій збірці пані Олени «Дух дощової симфонії» є вірші російською мовою. Так от, художник був проти того, щоб включати ці вірші у збірку. «Рано чи пізно ти маєш вибрати, хто ти», – пророчо мовив митець. Олена призналася, що всю мудрість цих простих слів вона зрозуміла значно пізніше. Адже народжені на цій землі письменники мають возвеличувати свій народ своєю мовою, адже мова – це засадничі основи держави, це ідентичність нації. Українське слово в сучасних умовах – це потужний засіб боротьби проти загарбників.

Назва збірки – це рядки з твору, присвяченого сонячній дівчині Богдані Доброскок, яка сама пише музику й вірші: «Піднявся вітер із літа й літер. // Мені б летіти за ним по світу, // мені б зуміти не прикипіти, // не стати сталого монолітом, // а десь гайнути на піки Криту // та назбирати у дзьобик цвіту. // Впізнати з далей твої ланіти // і їх торкнути, неначе вітер». Щоб читач відчув магію Олениної поезії, процитую ще один вірш: «На аркушах – неходжені сніги // і нотний стан в очікуванні звуків, // і полотно в передчутті снаги, // і глина прагне втрапити у руки. // Допоки не пригубиш, не назвеш – // лелієш у собі оте натхнення. // Тутешня пташка із надхмарних веж // у дзьобику несе благословення».

А після наступного вірша на сцену вийшла зворушена жінка й зі сльозами на очах подарувала поетці букет квітів. Здогадайтеся, хто це? «Чим я зможу тебе утішить? // Як здійсню запорошені мрії? // Долі вітер безжально залишив // діамантові краплі на віях. // Сиві ниті заплів у волосся, // завмирає в очах безнадія: // все, що мріялось – не збулося… // Та тебе моє серце зігріє, // мої думи, що словом пульсують // і лягають дрібними рядками, // від печалі тебе порятують, // моя світла, збентежена Мамо». Так, першою Олені подарувала квіти її мама Наталія Музиченко.

У деяких віршах мисткині відчувається ностальгія за тією Україною, яка вже переходить у статус музейної, за старими хатами, за побутовими атрибутами, за предметами широкого вжитку. Це не стільки ностальгія за матеріальними предметами, як переадресація до моральних цінностей українців, які нині розпорошуються глобалізацією, урбанізацією та уніфікацією. «Вже ніхто не подасть руки. // Хатній дух не зігріє обійстя. // Розчинились в димах вишняки, // жухне пам’ять моя, наче листя. // Доживають кутки в самоті, // сволоки обсідає утома. // Мовчазні почорнілі святі // все чекають родину додому. // Може з’їдуться раз на рік // підновити хрести і оградки // і напоїть весняний потік // здичавілу неорану грядку? // Може знайдуть вони під рядном // вузлик давній життями набитий? // Хай зігріють в руках це зерно // і посіють за обрієм квіти…»

Другий розділ збірки – це вірші про кохання. Адже яка ж жінка-поетеса залишиться осторонь інтимної лірики? Олена Євтєєва, як і належить творчій особистості, має свій, особливий погляд на стосунки «інь» та «янь». «На твоєму балконі ще пахне осінніми соками, // навпіл різаним яблуком, листками до відчаю змоклими. // Тільки ми вже не ті. Ти плинеш новими потоками, // я шукаю себе і пірнаю у драми Софоклові. // Я вивчаю історію, дослухаюсь, по кому ті дзвони. // Зрозуміти все силюсь: коли ж обміліло бездонне. // А в загравні часи, коли сяде минущість на крони, // закриваю спокусливий вихід зі свого балкону…».

Третій розділ книги сформований із віршів громадянської лірики. Вони часто з’являлися на сторінці мисткині у Фейсбуку. Олена Євтєєва неодноразово читала їх на мітингах, на переяславській площі, в Ірпені, на київському Майдані. Ведуча Римма Товкайло зазначала, що несвідомі люди плещуть язиками про те, що Революція Національної Гідності – це технології. Для них, можливо, й так. Але не для таких людей, як Олена та ті, хто її слухав. Бо на початку революції Україна заговорила не голосами політиків, а віршами поетів. На презентації вірші про Майдан і про війну декламували шанувальники таланту письменниці – учні школи №2. «О, Господи, дозволь мені сказати! // Ще й так, щоб аж глибинне ворухнулось, // щоб у народу серце стрепенулось // і перестало болісно ридати. // Моєму слову дай снаги торкати // душі людської потаємні струни. // Хай в ній стремління вікове відлунить // і допоможе правду відшукати!» Присутні слухали, затамувавши подих. А в залі лунало: «Я могла б оповісти тобі Україну // могутніми водами всіх її рік, // що радісним гуркотом, лагідним плином // славлять цю землю повік. // Дужий Дніпро, неосяжні Карпати // краще промовлять, ніж я // про сторону, що Вкраїною звати, // про таїну, що навіки моя. // Я могла б оспівати всю її силу, // біль і славу змужнілих синів. // Та промовиста пам’ять і свіжі могили, // куди цвіт український злетів…»

Римма Товкайло поділилася спогадами про зустрічі з Оленою Євтєєвою під час буремних подій на Майдані. Вона, за словами ведучої, виглядала худою, зчорнілою, замученою, нещасною, адже була в самому пеклі протистоянь, проте «красивою у своїй некрасивості». А діти продовжували: «Як же набрати їх номер? // Як розповісти про все це: // «Син ваш не прийде додому – // снайпер поцілив у серце. // Таких, як він – вже під сотню…» // Легіні наші милі, // вже за межу незворотню // зведені ваші крила. Вам би у груди вдихнути // кисень з усього Майдану… // В центрі столиці – Крути, // але народ нездоланний». Поет пізнається по першому рядку. І це чудово, що діти через поезію відкривають Вітчизну, відкривають себе в космосі української культури.

Завершуючи зустріч, Олена Євтєєва зазначила, що вона багата й щаслива людина, адже в неї є рідні серцю люди, до яких належать і багато присутніх. Вона подякувала слухачам за підтримку, зокрема, директору музичної школи Ганні Іфтоді, викладачам-музикантам, дітям-декламаторам, друзям-меценатам. У відповідь вона почула багато сердечних привітань і щирих побажань.

Насамкінець повторю написані вище слова про жаль до тих, хто пропустив цю небуденну подію. В т.ч. до представників міської влади, які звично проігнорували культурний захід. Хоча їх можна зрозуміти. Це ж не спортивні змагання…

Олександр МАТВІЄНКО