Жінка-УКРАЇНКА

Пацьорки

Людко, привіт! Як ти там? Не пишеш, не дзвониш. Як поїхала в столицю, то «всьоравно шо крізь землю», як любила казати моя покійна бабка Тоня. Ще й зараз відчуваю притиск  зашкарублої твердої долоні, що час від часу  гупала мою спину за непослух. І тобі деколи перепадало від старої. Ох, то таке. А ти, певно, думала, що  і Надька тебе забуде? А я пам’ятаю. От саме шукала конспекти старі з літератури (позакласне читання в 6-Б, то щоб не гаяти часу - підняла стару писанину), а серед них і твою київську адресу знайшла. Та й вирішила написати.

Ой Людка, чотири роки ти вже не приїжджаєш. Так все змінилось. А ніби зовсім недавно ми думали куди поступати. Точніше, я думала. В тебе ціль одна була – мати все найкраще, вчитись в столиці. Ще й мене підговорювала, щоб з тобою їхала, але мені і в Хмельницькій «пєдушці» непогано вчилось. Після випуску зразу до нас в Шепетівку вчителькою пішла, і нормально. І Києва не треба. Але ти молодець, добилась чого хотіла.  І хлопець в тебе був найзавидніший в містечку – Пашка. Такий толковий хлопчина (Львівський Політех з червоним закінчив), любив тебе, постійно подарки приносив. І не які-небудь – то чоботи замшеві, то пацьорки з янтаря. Тільки от ти якось холодно і байдуже до нього ставилась,   як до хустини, якою завтра піч розпалиш, і навіть не згадаєш, що вона взагалі була в тебе. Всі наші жителі вже подумки вас одружили, і тут на тобі! Приїжджаєш з Києва вже з ухажором новим. Всі були в шоці. (Я тоже, коли мені мамка написала про все.). Леонід, звісно, не Пашка – столичний, видний чоловік. От тільки люди ніяк не вгамовувались і говорили, що ти з «великим кошильком» одружилась, а не з старим Льонею, який тобі ледь не в батьки годився. Я тебе захищала, бо ти для мене була найкращою подругою. Дуже благодарна тобі, що ти ще тоді в 10 класі сказала моїм батькам, що це твої цигарки. Ти так мене виручила, а я після того жодного разу не закурила. Ну почті. Хоч я тебе і не засуджую, але  от Пашку мені трохи жаль. Як дізнався, що ти з іншим, ні слова лихого не мовив. От тільки помарнів дуже. Пити почав, роботу покинув. Якесь дослідження при університеті писав – теж закинув. А два місяці тому  повісився. Майже все місто в жалобі було. Такий похорон страшний був, не хочеться аж згадувати. Але то таке. В житті, як на довгій ниві, як то кажуть. Гаразд, буду прощатись. Напиши пару слів як ти. Чекаю.

Надя. 21.04.20..

Добрий день!

Змушена повідомити, що громадянка Височанська Людмила Ярославівна була знайдена повішеною в кухні у зйомній квартирі в середу 28.04.20.., за адресою, на яку ви надіслали лист. Біля ніг загиблої були розкидані намистини з янтарного намиста. У зв'язку з вищезгаданими подіями,  повертаю лист за адресою відправника.

Власниця квартири Жовтець Т.Ф., .01.05.20..

Пацьорки. P.S.

17:56

— Людмило Ярославівно! -  щосили гукала чорнява дівчина ще з порога вхідних дверей.

— Та заспокойся, Таїска. Льоня по ділах поїхав. Ти все купила? – йшла їй на зустріч Людмила Ярославівна.

— Ой, Людміла! Тут таке. Короче, танцюй. – відповіла Таїска і почала кружляти з ашанівськими пакетами по просторому коридору.

— Ти шо вже зовсім на сонці перегрілась?! Яке танцюй?! Що там таке сталось? - Людка вже почала злитись. Пильно косувала мишачим поглядом в бік Тайки.

— Ой, Людміла! З тобою і пошутить не мона. Осьо, пісьмо з родіни!

— Хм. Ще зі мною тільки служниця не жартувала! – відразу перейшла з подільського суржику на нормальну українську. – Дай сюди лист, Таїсо! І занеси, будь ласка, продукти на кухню.

— Добре, Людмило Ярославівно. – пафосно мовила дівчина і посунула в кухню.

               Людмила, взявши до рук конверт, уважно дивилась на знайомий почерк, адресу і ніяк не наважувалась розкрити. Не може бути. З чого б це така несподівана згадка про мене. Може, трапилось що. Мама б сказала, та вона ж переїхала років два тому. Ой, Надія! Що ж це ти мені вирішила розповісти?! Чи, може. навпаки, взнати захотіла? Хм. Знаю я таких подружок дєцтва – як тільки шось треба, то вже давай підлащуватись, як щенята до сучки. Хоча, не вистачає іноді Надьки, хоч трохи наївної і дурненької, але ж моєї. Відірвала шматок конверту і почала читати лист.

23:17

— Що я тобі можу посовєтувати, Людміла, даже не знаю. – ледь пролепетала не зовсім твереза Таїска, оглядаючи пожмаканий лист через напівпрозорий бокал, аж мутний від липких відбитків пальців, який тримала біля ока – Ну відписати точно треба. Людина ж волнується, переживає.

— Я ше в розмишлєнії, Тая – відповіла  Людміла, посоловілі очі якої дивились мимо співбесідниці. – Я ж скучаю за ними тоже, шоб ти панімала.

— Так, значіть зараз всьо напишемо. – Таїска потягнулась до шухляди за папером. – Ти сама чи мені?

— Сама, - шарпонула, - шо я не Людка.

— Як знаєш, подруга. Ну і шо ти їй відповісиш?

— Толком не знаю. Ця історія мене трохи зачепила за живе так сказать. Пашка цей і Надька з зошитами.

— Так чого ж ти не приїжджаєш в гості? Побачилися б, поговорили по-людськи?

— Хах. В ту глушину?! Вже. Нафіг вони мені здались. Тільки завідувати будуть. Мені було добре без них весь цей час, а їм без мене. Напевно.

— Людка, в мене ідея! Напишемо, що ти за граніцою і всі діла.

— А хто тоді відписав, якшо я там?

— Давай я. І тіпа напишемо, шо ти не приїжджаєш сюди, а я квартиру просто приходжу прибирати.

— Ні. Ти орендуєш її. А я, Тайка,  померла.

— Всмислі? – гикнула від здивування.

— Щоб не шукали і не писали. Зараз забацаємо лист від тебе, тіпа служниці.

— Е, та, може, тоді краще як від власниці. Тіпа ти в мене орендувала. Ну щоб окончатільно вже заплутати.

— А давай. О, Льоня дзвонить. Ша, Тая. ..Да, мой лєв… Шо?.Прекрасно!. Вже збираюсь! Обнімаю, пока. Всьо, Таїска, ти пиши тут, а я збирати вєщі. Ми летимо  зранку в Дубай.

— Кльово. То як ти хочеш померти?