Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Поезія Надії Марчук
ІЗ ЦИКЛУ “ВЕРСІЇ”
* * *
Зневіри хвиля б’є в чоло,
І світ темніє на очах,
І все кричить: «Кохання не було!
То був лиш страх самотності!
Лиш страх!»
Могутній океан чека грози,
Суцільний морок і нещадний вітер…
І під дощем маленької сльози
Ніхто на гордих віях не помітить…
12.01.1995
* * *
В людини є два приводи, щоб жити:
Любов і ненависть.
Але любов сильніш!
Її, звичайно, можна загубити,
Зневажити, продати десь за гріш…
Але любов’ю
можна воскресити,
А ненавистю
ти не воскресиш…
8.02.1995
У бабусі
Прохопиться пташка піснею,
А віконце – сонячним променем.
Дитина знайде тепло, як Істину,
Десь там на печі, під комином.
Бабуся хутко покличе снідати
Борщем з молодої капусти…
І видасться світ таким незвіданим,
І наче – не зовсім безглуздим.
19.09.1995.
Розмова
Тихо, тихо навкруги.
Та, вслухаючись до болю,
Я почула, як луги
Щось нашіптували зорям.
Сум кудись подівся мій,
І самотності не стало.
Я вклонилася землі,
Що із небом розмовляла.
Я не розібрала слів,
Що луги шептали й зорі,
Просто – з неба струмінь плив,
Струмінь чистої любові.
2.02.1996.
Чернігів.
* * *
Ви скажете – так не буває,
Що плутаю різні часи.
Та щось у мені пам’ятає
Дні Київської Русі.
Як чистила збрую і лати,
Як плакала на валу
За тим, хто пішов із хати
На чергову війну.
І діти мої дивились,
Й не взнали,
Маленькі боги,
Що ми тільки зараз добились
У тій війні перемоги.
2.02.1996,
Чернігів.
Вишня
Душа зчорніла деревом без цвіту,
Гілки схилялись низько до землі.
Я так просили допомоги в вітру,
Та й він знесилів в ранішній імлі.І не піднять гілок мені угору
Засохнуть, ти іще й зрубаєш їх.
Бувають люди, що приносять горе,
Бувають весни, що приносять сніг.Ти спалиш вишню, щоб зігріти хату,
І мовчки я віддам тобі тепло…
Бувають люди, створені кохати
І з полум’я народжуватись знов!
3.03.1996.
Майже
Заходило сонце за гори,
І поле червоним цвіло…
Але то було вчора –
Майже, як не було.Сприймала гіркі докори,
Нестерпно під серцем пекло,
Але то було вчора –
Майже, як не було…Ще повернеться правда
Прохолодою в груди,
Але то буде завтра –
Майже, як і не буде?
18.05.1997.
* * *
Сама дзвонила по своїй любові…
Високе Небо – марево чи Храм?
Ти навіть ще не втілився у Слові,
То як же душу я тобі віддам?
13.02.1997.
ВАГАННЯ
Ще хоче хтось комусь сказати правду,
Та тільки важко підбирать слова.
І відкладає всі думки “на завтра”
Знесилена завданням голова.
А час іде, хвилини мов регочуть
Над слабкістю душі і язика.
І хтось комусь уже змовчати хоче,
А чорт радіє збільшенню гріха…
Серпень, 1997.
* * *
Всі знають істину. Незнаючих нема.
Є лиш вдаючі, що її не знають,
Що лиш шукають праведні слова,
Й заради цього вішають, стріляють…
Всі знають правду – мудрі і малі,
Що лозунги вигадують й плакати.
Всі знають все. І навіть королі
Про те, що – голі. Що украли шати.
11.08.1997.
* * *
У відчай довго не впадати вчилась.
Читала книги. Слухала слова.
На небо вранці й уночі дивилась.
Щоденника, щоправда, не вела.
Старалася все так запам’ятати
Й відразу – в рими. Тихі чи шалені…
Я вчилася у відчай не впадати,
А пальці все складались для знамення.
Осінь, 1997.
Невідворотне
Хто сприйме спокійно картину таку,
Серцем лишаючись осторонь –
Гусінню по листку
Повзає Час по Простору.
В цьому страшнім пост едемськім садку
Атомів крик нечуваний…
Хто може витримать муку таку?
Він, мабуть, ще не придуманий.
Марна то справа – латати дірки,
Чи пирскати листя отрутою.
З часом зникають й найбільші зірки –
Встигнути хоч би з покутою…
Осінь,1997.
ЛІС
Принишкла зграя на дорогу дивиться,
Нічого вдіяти не може ліс.
Тут хтось сьогодні пропаде і зміниться,
І вичавиться з мозку в формі сліз.
На пил дорожній упадуть краплини
Гарячі, мов сум’яття у душі.
Жорстока зграя догризе людину,
Архівний пил запорошить вірші…
А ліс?
Стоятиме ще тисячі віків
І нових прикриватиме вовків.
1997.
ВИШИВАНКА
Вишивала червоним то сонце, то Бога,
А іще, найчастіше, у тернах дорогу.
І кололись ті терни, і падали краплі на шлях –
Так сама я себе здобувала в незримих боях.
Не боялась, що схиблю, і вишию в л а с н у
печаль –
Так було мені світу жорстоко розп’ятого жаль.
Так хотілось зуміти і всім повернути зорю,
Лиш боялась, що рано я над тим вишиванням
згорю.
Не дошиється сонце, не буде жаданого ранку,
І піде на ганчірку моя вишиванка…
Весна,1998.
НА ЗОРІ
Рожевий птах у голубінь
Вже знов злітає.
А вечоровий присмак мрій
Все не зникає.
Цей присмерковий дивний біль
Тримає душу –
У кров усю всмоктати сіль
Я мушу?
На дні нічних колодязів
Жаданий спокій?
Та хто ж їх викопать зумів –
Такі глибокі?
Летить, летить рожевий птах –
І не зникає.
Вбива, вбива мене мій страх –
І не вбиває.
Весна, 1998.
ЛЮБОВ
На товстому шарі попелу
Вітер напише слова:
«Що наробив ти зопалу?
Бідна твоя голова!»
Серце від туги крається,
Фенікс у небо сплива –
І більше не повертається
Любов, хоч вона й жива.
Весна,1988.
ЗУСТРІЧ
Цей Білий Дух зробити щось хотів –
Відворожить тебе, відчаклувати.
А ти сказав, що з-поміж диво-снів
І сам найкращий вмієш вибирати.
Ти вибрав той, в якому я жила,
Тобі були потрібні мудрі очі.
Я довго плавилась, я цілий вік росла,
А ти чекав мене щодня й щоночі.
Я вимітала із душі пісок,
Каміння зверхності, що їх дарує розум.
І з важко так досягнутих висот
До тебе бігла по ранкових росах.
О, дякую, що вибрав ти цей сон!
Пустеля гір в мені квітками вкрилась,
І Білий Дух таки до нас зійшов,
І серце на хвилинку зупинилось.
15.03.1998.
ПЕРЕХІД
У Простінку – жовті кульбабні пелюстки.
Остання дорога і перша мета…
Уже розлетілась на друзки
Навколишня суєта.
У Проміжку Часу – зустріч із совістю
І лише для сповіді Храм.
Здається – розчинишся зразу і повністю,
Та – лоскотно босим ногам.
І через нестерпно вузеньку щілину,
І через високий Поріг
Протягнеш, як мав, свою сонячну днину
Й того, кого в серці беріг…
Весна, 1998.
СЛЬОЗИ
Солона правда холодить вуста,
Світ плавиться, тремтить і…не зникає.
Могутня повсякденна суєта
Спиває біль і болю ж добавляє.
Як вирваться? Який відвар зварить?
З яким іще поговорити Богом,
Якщо душа – не просто так, болить,
А вже одним крилом десь за Порогом…
Не може більше бачити і чути
Облудливих, нещирих, глупих слів,
Не може більше вірити і бути
В полоні диких цьогосвітніх снів.
Солона правда по щоці стіка,
А серце від образи завмирає,
І на чиєсь тепло весь час чека,
Навіть тоді, як Часу вже немає...
21.03.1998.
КІЛЕР
Уперше тиснеш на липке залізо,
Ще вибір є між тисячі думок.
Але бажання, що у плоть залізло,
Штовхає палець на лихий курок.
І вже вогонь крізь простір мчить до цілі,
Дзеркальна радість струмом кайфу б’є,
Чужі вуста, навіки занімілі,
Таке нове “досягнення” твоє.
Та в тім вогні, що владен над людиною,
Спалив найкраще, що в тобі було –
Ті сльози, що пролив ти ще дитиною
Над пташкою зі зламаним крилом.
22.03.1998.
ПЕЙЗАЖ
Посвист вітру, зміїне шипіння,
Сонце сіло за небосхил,
Павутиння липке висіння,
Сад зсинівся й зовсім заснив.
Стиглі зорі падають стиха –
Світло п’ють черв’яки, мов сік…
Хтось незримий до слова «лихо»
Потихеньку римує усіх…
Весна, 1998.
МРІЯ
Порухом легким вмикається світло,
Сходяться друзі з усіх сторінок…
Думка змагається в швидкості з вітром
І перша сягає зірок.
І на балу у кімнаті безлюдній
Музику чути, шепіт і сміх.
Місце лишаю на лаві підсудних –
Рівна між рівних, а ворог утік.
Ворог утік від меча Дон Кіхота,
Вимір тут інший, тут зло не живе,
Швидко знаходжу свого Ланцелота,
В танці свободи веде він мене.
Може, хтось скаже, що все це химера,
Бути не може цього на Землі?
Гляньте, як променем ніжним Венера
Світло моє повертає мені.
Порухом легким тут твориться диво,
Тільки б бажання у серці жило.
Кожна людина в цім світі щаслива –
Інших тут ще не було.
24.03.1998.
БІЛА ЗІРКА
Чорні стовбури, чорні віти,
Чорні думи – куди подіти?
Біла зірка на небі чорнім –
Сподівання, надія, спомин?
Тихе світло, незриме світло
На сліпучім снігу розквітло.
І від того – сльози на очі,
І пробачення – чорній ночі.
А той спомин – про добре слово.
А надія – на слово нове.
Весна, 1998.
ОЧІ
О, стільки ж світла йде від тих зіниць!
Вода тремтить від погляду такого.
Усе живе бере – і пада ниць
Перед стозоряним обличчям Бога.
Ріка втіка від полум’я очей,
А я вплітаю місяць у косу,
І повертаюсь потім до людей.
І дві зорі в очах своїх несу.
Весна, 1998.
ЗИМОВА ФАНТАЗІЯ
Врятуй мене, фантазіє чудова!
Я ні на мить не припиняю біг
І не боюсь апатії чи втоми,
Тому що – сонце падає на сніг!
Погляньте – День танцює на узгір’ї
В сріблястому ошатному вбранні…
Тут кожному дано буде по вірі
І День дає свою любов мені!
Так затишно у замку кришталевім,
Так гарно мріяти про сонячні світи…
Фантазіє, нехай про королеву
У казці цій забудуть вже кати!
15.03.1998.
Я НЕ…
Ще мить – і в дзеркалі відіб’ється потвора:
Недобрі очі і сухі вуста.
Мій відчай – ворог. І ненависть – ворог.
Чи їхню тінь здолає тінь Хреста?
Ще не було так боляче ніколи,
Ще у душі птах чорний не співав.
Я не потвора! Чи таки потвора?
Боюсь поглянути, хоч час уже настав.
Холодні вічі – допалали свічі,
Недобрий посміх – наче смертний гріх.
Здіймаються і падають у січі
Гріхи й чесноти – всі супроти всіх.
Боюсь поглянути у дзеркало всевідне…
Не зважуся – розтану знов
Безслідно.
Весна, 1998.
ЕГО
“Центр” Всесвіту змістити досить важко.
Це – по живому різати, це – біль.
Так само, як і помирати – страшно,
Це наче муки сотень породіль.
Це – зміна змін, нові важкі пороги,
Вбирання в себе тисячі життів…
Мабуть, отак і починались Боги –
З Хаосу особистих почуттів.
Із темряви окремого – до світла,
Не “я”, а “ми”, в е с ь простір, б е з л і ч літ…
Як серце, усвідомлення потрібне,
Що не для тебе цей творився світ.
У ясну ніч, коли нема кордонів
Для Простору і Час немов притих,
Панує думка – не для тебе зорі,
А ти живеш і думаєш для них.
21.03.1998.
* * *
Ну, і хіба це справдішня печаль –
Хтось всі слова позакидав піском.
Тих слів так жаль і тих надій так жаль,
Але не думай битися чолом.
Ні плазувать, ні каятись не смій,
Бо сонце витане з твоїх очей,
Бо книга Долі – дивний цей сувій –
Піде в підвал на їжу для мишей.
І довго будеш мчати між небес,
І через в сотні раз сильніший біль
Шукатимеш – колишнього себе,
А в дзеркалі – всього лиш чорна тінь.
23.03.1998.
ПІСНЯ
Все, що я маю, я не маю.
То не моє, то не моє.
То просто пісня серце крає
І по шматочку роздає.
То не мої слова, а світу,
І музика – теж не моя.
Не вірите – спитайте в вітру,
Який мене переповня.
Який мене малює всюди
І оживля, і оживля,
І дивну пісню вклавши в груди,
Плекає, наче немовля.
Все, що я маю, я збираю,
Блукаючи в пітьмі віків.
О, як нестерпно пісня крає
Це серце, паче п’ять хлібів…
Весна, 1998.
ІЗ ЦИКЛУ “ПРОЗОРИЙ ЧАС”
М.В.П.
* * *
Із темряви назустріч – невідомий
До мене: “Сестро!”
Жахаюсь, бо не вірю в воскресіння,
Застигла і не здатна на любов,
Не здатна на прощення і спасіння,
А він до мене: “Сестро!” –
Знов і знов.
1992.
* * *
Висока ніч світила зорями –
Зника вночі від’єднаність Землі.
І Той, хто чаклував над долями,
Доводив – ми тут не самі.
Він сипав снами над головами,
В яких душа літа, мов птах,
В яких віки стають прозорими
І відступає смерті страх.
Ця легкість, легкість… чи повториться?
В Семіраміди – гарний сад!
Я бачу все, що в ніч цю твориться.
Крізь тисячі років назад.
І настає тяжке осмислення
Всього, що зроблено людьми –
Усе, що мислиме й немислиме,
Чудово розумієм ми.
Якби ще й вдень не забували
Нічний історії урок –
Під неба синім покривалом
Нам не сховатись від зірок.
Від тих світів, що поруч з нами,
Від тих віків, в яких жили,
В яких… не дуже добру славу
Своїй планеті здобули.
1999.
* * *
У пошуках нетанучого снігу,
Немеркнучих зірок і божества
Іде Душа, людська Душа по світу –
Та тут нічого вічного нема.
Зі мною згодні навіть мудрі гори
І давнє сонце, що колись та згасне…
А втім, я помилилась – вічне горе,
Що ще людей не кидало ні разу.
Як люди вижили? – дивуються віки,
Як вистояли у війні невпинній?
Скажу. Ми вірили в нетанучі сніги
І що не помира Душа невинна.
І з Вічністю таки була “на ти”
У цьому світі не одна людина…
І навіть я. Коли був поруч ти.
Коли так самовіддано любила.
23.08.1999.
Молитва ЗА УКРАЇНУ
Падала на коліна. Благала у Бога найкращого
Для України, для України!
Завтрашнього – не вчорашнього.
Не вийшло. Не буде щастя нам –
Зорі з борщем з’їмо…
Що для нас оте “краще” –
Те, що вкрадемо й продамо?
Голосу Істини не почули,
Розмінялись на копійки…
Гей, українці! Та де ж ми були
Дні оці, роки і цілі віки?
Де ж розгубили ми нашу волю,
На що вишиванки наші пішли?!
В серці – одні лише спалахи болю,
І не поможуть від них молитви…
7.11.1999.
* * *
Без жертв не виходить…
На тлі революцій
Звичайно, їх менше в сьогоднішній час.
Та все ж, кожне серце –
В фундамент ілюзій –
Трагедія справжня
Для кожного з нас!
25.11.1999.
* * *
Щоб не згубитися у вихорі ідей,
За листям за сухим не полетіти,
Я просто завжди слухала людей
І вчилася їх серцем розуміти.
І назбирала повне серце сліз
І повні груди мрій, надії, віри…
Мене над світом птах любові ніс,
Хоч дуже зранені його бували крила.
І хай там що – я вдячна цій землі,
Моїй назавжди милій Україні,
За те, що Дух мій не розтав в імлі,
Не зліг без слова Істини в руїні.
Щоб не згубитися у вихорі ідей,
Щоб думка попелом моя не стала,
Я просто завжди слухала людей
І серця для їх бід не шкодувала.
25.11.1999.
Відповідь
Ви вірите мені? Я просто Вас люблю,
Як люблять перший сніг невинні діти.
Заради Вас я все на цьому світі
Негармонійного і ницого стерплю.
Ваш дух – взірець мені і приклад – розум,
А погляд – ласка Бога у раю.
Можливо, в це повірити непросто –
Я справді Вас, а не себе люблю.
І ця любов на всі наші страждання,
Блукання Духу у питань імлі
Є відповідь. Є перша і остання,
Безсмертна Істина на небі і землі.
14.12.1999.
* * *
Минає час.
І стають зрозумілими
Речі, що так дивували раніше.
Дивні казки
у які ми так вірили,
Мають властивість
складатись у вірші.
10.01.2000.
* * *
Навіщо говорить про нездійсненне,
Даремно витрачать палкі слова?
Бажання, звісно, маю я таємне,
Та най про нього знатиму одна.
І все ж таки… Хіба ж так мало б бути
На цій любов’ю створеній землі,
Щоб пісня
залишилась нерозкута,
Яка тобою
живиться в мені?!
10.01.2000.
Суламіф
1
І вірю я, що ти згадаєш
Той час, коли зустріти зміг
Нарешті – в середині раю –
Свою правдиву Суламіф.Вона стояла між виноградин –
Не солодших за юні перса.
Я знаю, що ти був радий,
Що здригнулись її вуста.Лиш не знаю, чи знав ти, мудрий,
Що врятує тебе від меча
Це тендітне, це ніжногруде,
Це безстрашне в любові дівча?Мусив знати! Були відкриті
Всі земні закони для тебе.
А за ними – щодня, щомиті
Проливається кров під небом.А за ними – одна лиш плата,
Лише смерть – за справжню любов…
Я б воліла того не знати,
Коли ти тоді підійшов…
19.01.2000.
2
Намагалася не дивитись,
припинити розмову очей.
Тільки важко – немов не напитись
свіжих снів у пустелі ночей.
Найнещасніші! Що за мука –
убивати живу любов!
Покажи мені свої руки –
чим ти змиєш цю сонячну кров?
Не знайти ні презирства, ні жалю,
ні розлуки блаженний рушник…
Я тебе, о мій царю, кохаю,
хоча іншій ти вірити звик.
3
А подруга мені таке сказала:
“Одну любов шукає чоловік.
Цар Соломон, оточений жінками,
Носив у серці лише Суламіф”.
1.02.2000.
* * *
Страшна моя приреченість на тебе!
Така, що навіть ти не розумієш,
Чому мені нікого більш не треба,
Чому від погляду мого німієш.І десь між юним озером і лісом,
Між мною і тобою назавжди
Спускає вітер дощову завісу
Одвічної людської суєти.Чи знов зустрінемось?
Ніхто того не знає…
Стривай! Скажу, за що тебе кохаю –
За Душу, сповнену по вінця Доброти!
28.04.2000.
* * *
А падають тільки звитяжні,
Бо інші – і так повзли.
Це – дивний закон, це страшно.
Цього ми змінить не змогли.
Чекають віки на Світло,
Але насувається Тьма.
Бо тих, що боролися з вітром
Все менше – вже майже нема.
Убивці ніяк не каються,
Націлені їх гармати
На зорі усі, що з’являються
З народженням Немовляти.
2000.
* * *
Нове тисячоліття на Землі…
Святе і грішне сплутане в імлі.
Ще почиває дурість у головах,
Ще не дають життя за мудре слово.
Потворні духом і сліпі душею
Впиваємось гординею своєю,
Ми творим лихопростір, лихоліття…
Чи стане пеклом й це тисячоліття?
9.05.2000.
* * *
Коли чиєсь тримаєш серце у долонях,
Будь чистою, як води джерела.
Бо серце те, стикаючись з тобою,
Розтане від найменших крапель зла.
Воно так слабне у палкій любові,
Довірливе – себе не захистить…
Коли тримаєш серце у долонях,
Будь щирою, немов небес блакить.
1.06.2000.
* * *
Я більше не буду ніякою:
Творити шедеври – твій хист!
Ти кажеш – твій хрест я?
О, дякую – що так мене довго ніс!
4.06.2000.
* * *
Сказав – мені жити не можна,
Я надто прозора!
Так легко тут кожний безбожник
Поранить – беззахисну – словом!
І намагався крила
До рук моїх припасувати,
Щоб ангелом я парила,
Щоб вільно могла кохати.
Не суджений! Я для тебе
Це тіло з неба зіткала!
Ховатись мені не треба
За хмар снігових покривалом.
Ховатись мені не можна –
Розтану, зникну загину…
Для ран моїх – є подорожник
І ти – нездоланна сила!
7.06.2000.
* * *
З тобою завжди розмовляю
В думках. Не в силах відпустить.
Я все ж таки тебе кохаю
На зламі двох тисячоліть.
Тут кожен звук зрива у грудях
Питань пекучих заметіль…
А втім – любов і має бути
Такою, як нестерпний біль.
7.06. 2000.
* * *
Холодних слів на душу впала злива.
Нічого не залишилось мені –
Сушила усмішки. Згрібала і палила.
І гартувала серце в тім огні.
І дивувались всі, хто знав раніше:
“Та що з тобою? Ти якась не та!”
Нікому вже не усміхалась більше –
Я маю на увазі не вуста…
Отак і зупиняє чорний світ
Наївних прагнень сонячний політ…
2002.
* * *
Ну от воно прийшло – чекала сліз,
Щоб трохи хоч та виплакати лихо,
Яке сьогодні ти мені приніс,
Гіркі слова прошепотівши тихо.
І наче легше стало на душі,
Коли сльоза упала на сторінку –
Коли я обезсмертила в вірші
Розлюблену, та люблячу ще жінку.
10.06.2000.
* * *
Потік свідомості до вуст підносить Чашу,
Яку не випити – то випасти із Часу,
Десь загубитись між зірок холодних
І стати здобиччю для духів злих, голодних.
А випити – розп’ятись і померти,
І ще не знати, чи поможе жертва
Тим, хто відмовився до вуст піднести сік
Питань одвічних – побоявся, втік.
Чи зможуть гарне щось вони створити?
Можливо – Час, де можна й не відпити
Із Чаші горя давнього людського –
Бо в нім не буде й миті для такого.
10.06.2000.
* * *
Ще мить – і настане розплата…
Але хіба ж у це віримо?
О ні, не чекаємо Ката,
А все щось плануєм і ділимо…
Мов десь на задвірках історії,
В провінції живемо,
І наче добро лише творимо,
А все сотворяємо зло.
І в цім нечеканні старіємо,
І в цім нечеканні вмираєм…
О ні, ми ніколи не віримо.
Що довго так йшли не до Раю.
10.06.2000.
* * *
Прозорий час волошок тихих,
Напівдозрілих колосків…
Час теплоти, добра – час літа.
Час роздумів сумних віків.
Це – споглядання і чекання
На результат трудів весни,
На всі старання і страждання
Принесені у світ людьми.
Я крізь волошки землю бачу,
Крізь землю бачу давню кров…
Там древній цар над містом плаче –
Собою знищений Нерон.
Там розривають на аренах
Тіла найперших християн,
Там хтось шифрує у катренах
Всесвітню правду і обман…
Я бачу крізь волошки небо,
Яке здригається й тремтить,
Бо люд кричить, блага: “Не треба!!!”
Та тільки Ката не спинить.
І вже – за проволокою люди,
Безжально нищимі “людьми”…
Якою наша осінь буде?
Що ще сотворимо тут ми?
Чи буде урожай багатий
На справедливість у відплаті,
На мудрість доброти й жалю?
Не знаю я. Лише молюсь,
Щоб Час прозорим був хоч трошки.
Я землю бачу крізь волошки…
21.06.2000.
* * *
Прадавні гетьмани племінників вбивали,
Бо дуже княжеських хотілося престолів.
Вони тоді, звичайно, ще не знали,
Що їх презирливим згадаєм словом.
Що кров невинних зіпсує їм долю
І долю нашої нещасної землі.
Що злу наругу вчинять над собою…
Вони не знали… Та чи знаєм ми?
21.06.2000.
* * *
Червневий час. Вже вишні наливаються
Життям, немов колись – сама Земля…
Тут кожну мить щось нове починається –
І кожну мить народжуюся я.
25.06.2000.
* * *
Як то – залишитись без мрії?
Мов без калюж для босих ніг…
Я пояснити не зумію –
Можливо, хтось би краще зміг.
Це так, як прагнути в пустелі
Ковточка свіжої води.
Віки минають невеселі…
А дива хочеться завжди.
2.05.2000.
ІЗ ЦИКЛУ “ПРОНИКНЕННЯ”
* * *
Десь там пробивається пролісок і почуття
Тривожне в душі, бо початок тривожний завжди.
Буває, так лячно виходити з сну забуття,
Так страшно іти пошукати живої води.
І Змія убити, і душу людську врятувати,
Рятуючи, мабуть, тим вчинком, все більше себе.
Так іноді важко когось назавжди покохати,
І пташкою зринути в небо таке голубе.
Але – необхідно, тут іншого шляху нема
Для того, хто хоче дізнатись усі таємниці.
Хто прагне знайти Слово Істини, а не слова,
Хто хоче напитись живої води із криниці.
І пролісок буде цвісти, і весна розжене
Зимового суму сумнівнії сни.
О, лише б любов не залишила більше мене
І тих, хто всім серцем так прагнув приходу весни.
8.03.2003.
* * *
Десь воно світом блукає оте відчуття
Вічності і – ще причетності всім таємницям.
Хтось нам таки доведе, що земне це буття –
Лише сліпе існування в ошатній темниці.Лише навчання душі, лише мука і біль,
Більше нічого – ми маємо добре учитись,
Щоб не вернути себе знов в оцю заметіль,
Щоб назавжди лиш на рівні цьому не лишитись.Різні світи є, у кращі потраплять лиш ті,
Хто не марнує даремне земної й хвилини,
Й перед собою самим на суді
Зможе довести, що він не образив людини.
27.03.2003.
* * *
Що нас врятує? Кінь біжить,
В тумані поле, ніч холодна,
І час на місці не стоїть,
А начебто стоїть – голодний.
Нема йому куди іти,
Уже прийшов, загруз в болоті.
Стоїть один на всі світи
І кров людська у нього в роті.Його немає в тім вини –
Це ми його так “пригостили”.
Це ми створили світ сумний,
Нас боги врятувать – безсилі.Одна лиш ніч, один туман,
Над прірвою мій кінь висить,
Читаю чи пишу роман?
Живу чи лише вчуся жить?
26.04.03.
* * *
Примарний поклик золота – і все.
Про душу майже всі забули.
Що вік прийдешній принесе
Приблудам Всесвіту нечулим?
Брехні ми вірим, правді – ні,
Не живемо, а “наживаєм”,
І справно служим Сатані,
І щастя справжнього не маєм.
А я б в палаці – не змогла б,
Коли стоїть халупа поруч,
Коли ні сонце, ні весна
З людських очей не вип’ють горе.
Всі знають те, про що сказала,
Але женуть думки ці геть,
Я просто людям нагадала,
Що є таке – духовна смерть.
10.05.2003.
* * *
Блакитний день
Осяяння. Натхнення.
Затишшя, смуток.
Вірші і надія…
Чергова хвиля одкровення
Обличчя полум’ям обвіє.
І зникне все – блаженство, спокій.
Нема трави, немає неба.
Є лиш слова – як вир, глибокі,
Які писати серцем треба.
В яких душа згоріти має,
В яких – лиш біль за цю планету.
Минає день – за мить минає,
Краплинкою зникає в Леті.
І так завжди, це нескінченне –
Пекуче сонце десь у грудях.
Я сподіваюсь, недаремне
Я ці слова писала людям.
11.09.03.
* * *
Одне до одного душею доторкнулися,
Й відразу ж розлетілись – хто куди...
Як трапилось нещастя це – незчулися,
Мені не пояснив нічого ти.
Відвертості, мабуть, не вистачало,
Довіри – чистої водиці джерела.
Про спрагу серця знаємо так мало –
Твого я напоїти не змогла.
21.11.2003.
* * *
З кохання-Феніксу – лиш попіл...
Неправду – як любить могла?
І рани на душі глибокі –
Чому сказав він ті слова?
Чому, чому, навіщо знову?
У небо лист сухий летить...
Зерно відсію від полови
І якось буду далі жить.
21.03.2004.
* * *
Такі прості слова були нам сказані,
Такі простенькі правила життя...
А ми самі собі нав’язуєм
Усі закони небуття.
Ми корчимося в муках заздрості
Один до одного, ми йдем
У світ несправжній щастя-радості,
У віддзеркалений Едем.
У край гордині непоборної,
Назад дороги вже нема.
Не зупинити муки чорної,
І Тьма радіє світова.
Слова ж прості, мов найясніше небо:
До іншого постався, як до себе...
2004.
* * *
Дрібниці все – падіння, злети,
Кохання навіть таємниці...
Бо все це врешті тане в Леті.
Лиш чиста совість – не дрібниця.
2004.
Стіна
Плачемо ми не по тому, по чому ми мусили б плакати…
Ще прокидається Сонце, а ми – уже ні.
Поодинокі із нас відбивають злостивості напади,
Інші ж покірно та гордо крокують услід Сатані.
Непереможене "я" не зливається з іншими,
Кажемо всі про любов, та у серці любові нема…
Поодинокі із нас ще змагаються вірою й віршами,
Інших від Сонця і Світу ховає незрима Стіна.
Падає тінь від Стіни – смокче душі невпинно,
Крики приречених, мабуть, вже чують зірки…
Ми лиш не чуєм. Себе переконуєм в тім, що не винні.
І непомітно та швидко збігають останні роки…
23.12.2005.
Свобода? Навіщо?
Вже жертви змирилися з участю жертв і чекають
Приходу катів, переселення в кращі світи…
За що засудили до страти – вони вже не знають,
Окрім ешафоту не знають, куди їм іти.
Свобода? Навіщо? Щоб знову відчути страждання?
Щоб думати знову і рішення знову приймать?
А смерть – це так просто: лише посміхнутись востаннє
І Богові душу невинну чи грішну віддать.
Таких епізодів в історії повно, це звично…
Здається, що люди – живі, а насправді – мерці.
Їх золото манить на ті ешафоти заклично,
Їх влада стрічає з сокирою радо в руці.
Так нації йдуть в небуття, так зникають народи,
Кумирів знаходять й покірно бредуть слід у слід.
Заради крихких насолод тут підписують з чортом угоди
Заручники хибних уявлень про те, як влаштований світ...
2008.
Молитва
Кривавим тереном увитий,
Померти заживо не дай!
Дозволь мені правдиво жити –
Не як рабі своїх бажань!
Не як прислужниці гордині,
Не як господарці марнот,
Не як хранителькою скрині
Так і не здійснених чеснот!
Не дозволяй посіять вітер
Нечесних вчинків, слів гнилих,
Не дай не чути Душу Світу,
Не бачити очей Твоїх.
Не дай підняти на людину
Меча образ своїх пустих,
Не дай молитись до загину
І не за те, і не за тих…
Не дай впокоритися страху,
Не вірити, що Ти – воскрес,
І не піти колись на плаху,
Як Ти тоді пішов на Хрест!
Не дай саму себе спалити
У вогнищах дрібних турбот.
Не дай ні миті не любити!
Не дай свій зрадити народ.
Не дай мені життя пустого,
Чіпких обіймів суєти.
Не дай
не зрозуміти Слова,
Яким
творилися
світи…
15.04.2012.
