Жінка-УКРАЇНКА

Наші древні пращури-чоловіки затівали війни, самі ж у них і воювали – без жінок. Останню найкривавішу війну розв’язали теж чоловіки, перетворили її в людську м’ясорубку, а коли дійшли до Перемоги, то почали так себе хвалити, що й досі не перестають. Та недавно на заходах в Чернігівському історичному музею довелось почути святу правду від  колишнього воїна Герарда Кузнєцова: «А війну то виграли  наші жінки!».

Свідку і учаснику страшних подій не вистачило пальців двох рук, щоб порахувати аргументи на підтримку такого зізнання. Допомогла йому й офіційна статистика, на основі якої зроблений загальний висновок: історія не знає такої масової участі жінок у війні, як було в 1941-45 роках на території СРСР.

Чоловіки полюбляють зверхньо «козиряти», мовляв,  війна – не жіноча справа. І, справді, жінка дає життя, а на війні вона повинна нести смерть. Але що їй, бідній, робити, коли бачить, що самолюбиві  чоловіки не здатні її захистити від звіроподібних агресорів? І майже мільйон представниць «слабкої» статі пішли на фронт, а просились значно більше. Вони були готові до подвигу, але не навчені для армії. Втім швидко ставали не тільки  радистами, кухарями, пралями, а й снайперами, десантницями, льотчицями, кавалеристами, танкістами, матросами…

Після війни один бойовий офіцер написав у своїх спогадах: «У розвідку я б з такою пішов, а в дружини б не взяв». Не вточнив тільки, з чиєї вини жінка-мати стала жінкою-солдатом. Ще й яким! Навіть  серед жінок-медиків є 15 Героїв Радянського Союзу! Це «чоловіче» звання одержали майже сто бойових  фронтовичок.

Пораненим воїнам рятували життя 700 тисяч лікарів, з них 42 відсотки – жінки, а зокрема серед хірургів їх було майже половина. Кількість сестричок і санітарок налічується за півтори мільйони. Дівчата-санінструктори допомогли 70 відсоткам поранених бійців повернутися в стрій. В тому числі і за рахунок вчасно запропонованої власної донорської крові. В російському місті Калуга, де в роки війни було багато госпіталів, встановили пам’ятник медсестрі – єдиний такий в колишньому СРСР. Хоча навіть у кожному чоловічому подвигу присутня жінка – мати, дружина, дочка, подруга, Вітчизна…  

Та чи не найбільший внесок жінок у Перемогу – забезпечення надійного тилу, без чого неможливо виграти  війну. Так от, коли в 1941 році чоловіки пішли на фронт, за них і за себе в колгоспах працювали 19 мільйонів жінок. Ще 5 мільйонів їх «пахали»" в промисловості, по 12-14 годин на добу, часто тижнями не виходили з цехів. Тилова статистика вражає! З липня 1941-го по серпень 1945-го фронт одержав: 12 мільйонів гвинтівок і карабінів, більше 6 мільйонів пістолетів-кулеметів, півтора мільйона станкових кулеметів, 352 тисячі мінометів, 482 тисячі гармат, 102 тисячі танків, 112 тисяч літаків, сотні мільйонів тонн різних боєприпасів. Працівники тилу відривали від себе та своїх дітей останнє і відправили на фронт 40 мільйонів тонн продовольства, вони пошили 38 мільйонів шинелі, 78 мільйонів гімнастерок, 64 мільйони пар взуття. Вдумаймось в ці цифри, за ними невтомна жіноча праця! А більшовицькі історики писали: «Радянські люди, керовані ленінсько-сталінською партією, створили матеріальну основу перемоги». Величезну заслугу жінок свідомо «затінювали» такою ідеологічною риторикою. Бо тоді б як виглядали «великі» переможці?!

Колись про таке й думати не сміли, а тепер стає гласною свята правда: у перші місяці війни чоловіки-керівники держави і чоловіки-воїни показали свою безпорадність і навіть панічну боязнь, що й примусило жінок масово взятися за зброю, і не тільки в діючій армії, а на окупованій території.

Історичними документами і безцензурними спогадами очевидців доведено, що заздалегідь створена мережа підпілля і партизанських загонів на Чернігівщині розвалилась у перші дні окупації. Тож у 1941 році найактивнішою підпільницею стала … учениця 10 класу Чернігівської школи №10 Льоля Білевич. Вона під носом німецької комендатури організувала групу, що наводила жах на загарбників. А впіймали фашисти і закатували мужню дівчину вже тоді, коли вона перейшла «під крило» партизанських командирів, котрі активізувалися після перших перемог Червоної Армії на фронтах.

Багато інших дівчат і жінок безстрашно воювали на окупованій території. А скількох оточенців вони врятували! Причому, переховуючи їх,  ризикували не тільки собою, а й життям рідних і навіть своїх дітей. На таке не здатні егоїстичні чоловіки.

На території села Нова Басань(колишній райцентр Чернігівської області) в роки окупації фашисти облаштували табір для військовополонених. Місцева жителька Ганна Кареліна разом із сусідками «витягувала» звідти «своїх» родичів. Таємно виконала також християнський обов’язок: похоронила вночі десятьох закатованих і викинутих за межі табору полонених. Місце ретельно замаскувала, а вже після звільнення села насипала там могилку. Це – в кінці її городу. На десятий рік після Перемоги спеціальні загони під покровом ночі розкопували такі поховання, щоб взяти звідти останки для братських могил.  Одного ранку Ганна Савівна побачила, як поглумились над похованням полонених новоявлені «перезахоронники», - з наспіх загорнутої могили стирчали кістки. Жінка навела там лад і далі доглядала за неофіційною братською могилою. А перед смертю наказала своїй дочці, щоб та і близько не підпускала туди «могильщиків» від влади.

Влітку 2013 року Новобасанський сільський голова Володимир Левченко викликав з Чернігова спеціальну пошукову групу, щоб перенесла останки воїнів із «стихійних» поховань до братської могили в центр села. Приїхали пошуковці і до згаданої могили.Так дочка покійної Ганни Савівни – Галина Мелай підбігла до них ледь не з кулаками, щоб виконати материн заповіт. І лише після пояснення сільського голови заспокоїлась і навіть розповіла про історію того поховання, яку почула від матері та сусідів.

На перший погляд, ця історія не «вписується» в Перемогу на війні, але вона доповнює риси обличчя і душі  Перемоги. Саме це не врахував Гітлер, коли затівав війну проти заляканого Сталіним нашого суспільства. Він порахував, скількох не рядових і активних рядових чоловіків знищив радянський диктатор, і зрадів, що перемога вже в його кишені. Дурень із собачими вусиками не «змикитив», що в слов’янській державі жінки особливі, не з його рейху. Вони не тільки замінили репресованих чоловіків, а й своїми героїчними вчинками на фронті і в тилу мобілізували всіх на Перемогу. Їх панічно  боялися й «доблесні» завойовники Європи. Ні у Франції, ні в Польщі, ні ще десь фашисти не знищили стільки жінок, як розстріляли, повісили і заживо спалили в Україні, Білорусії і Росії. Бо бачили в них велику загрозу для себе.

Після війни всю славу за Перемогу привласнили собі чоловіки. Вони й гасло придумали: «Переможців не судять». За нього заховалися від ганьби, що не захистили мільйони жінок і дітей від кривавих агресорів, хоча обіцяли, із задертими носами і пихатими мордами маршували та розспівували, що жодного загарбника не впустять на нашу землю… Впустили не один мільйон, ще й самі під жіночі спідниці ховалися.Переможцями стали потім, коли жінки витерли їм під носом, нагодували, нову зброю в руки дали, своє плече підставили. А після війни – жодних претензій не висунули хоча б на частинку від слави за Перемогу. Героїчних жінок чоловіки віднесли до категорії «радянських людей». І аж на 68-му році після Перемоги дехто з чоловіків «прозрів»: «А війну то виграли жінки!»

Григорій Войток

http://zemlyaivolya.net