Жінка-УКРАЇНКА

Лілія Гудзь

Рано-ранесенько, коли світ іще дрімає в прохолодній тиші, першими прокидаються дрібненькі росинки. До сходу сонця вони вмивають личка кожній квіточці, купають усяку травинку і напувають із мініатюрних кухликів пташок і комашок.

У тюльпановій чашечці мешкала з подружками невгамовна росинка на ім’я Руся. Понад усе на світі крихітка любила танцювати. Від ранку до вечора, миючи квіткові чашечки, вона спостерігала за бабками та метеликами, за бджілками та кониками і переймала кожний рух, кожне па, щоразу вигадуючи новий танок.

– Дорогенька, та тобі потрібно до Снігової Школи Танцю! – спостерігаючи за краплинкою, мовила якось бджілонька Кася. – Ти кружляєш, немов сніжинка!

– Куди-куди? – затамувала подих Руся. – А що це за школа?

– О-о-о, невже не знаєш? – здивувалася бджілка. – Це найкращий навчальний заклад для танцюристів. Туди злітаються краплинки з усіх куточків світу, аби навчитися гарно танцювати і стати найкращими сніжинками-балеринками. Директорка школи – сама Метелиця Вітрюганівна – приймає на навчання лише талановитих учениць! А потім новорічно-різдвяної пори найстараннішим сніжинкам дозволяє вітати людей зі святами, влаштовуючи запальні концерти.

– А як же мені потрапити до тієї школи? – засяяли оченята в маленької Русі.

– Не знаю, – чесно зізналася комашка. – Може, спробуй надіслати листа… Якщо поталанить, отримаєш запрошення на навчання.

– Справді! Справді! Так і зроблю! – зраділа росинка і відразу ж узялася писати.

«Доброго дня, шановні вчителі Снігової Школи Танцю! Звертається до вас росинка, яка мешкає в тюльпановій чашечці на Квітковій вулиці в селі Червона Рута. Я дуже-дуже люблю танцювати! Будь ласка, прийміть мене на навчання. Я так мрію стати сніжинкою-балеринкою! Обіцяю, буду найкращою ученицею в Школі! З повагою Руся».

Росинка охайно склала лист, загорнула у три аркуші подорожника і віднесла на пошту.

– Як довго йтиме лист до Снігової Школи, що на Півночі? – запитала крихітка в головної листоноші Бабки Лускокрилої.

– Ого-о-о, – піднісши окуляри, захихотіла старенька, – далека адреса! Можливо, тиждень… Можливо, два…

– Так довго!? – розгубилася спершу Руся, але потім вирішила в жодному разі не засмучуватися, а наполегливо тренуватися.

Минуло декілька днів, і якось уранці біля тюльпанової чашечки спинилася хмаринкова карета – легка, білосніжна, немов зіткана з тоненького мережива.

– Чи тут проживає росинка Руся? – вийшов із карети незнайомець, схожий на казкового метелика.

Росинка саме наводила лад у своєму помешканні й від несподіванки аж завмерла з віником і ганчіркою в руках.

– Так, я тут, – визирнула з домівки Руся, поправила охайний очіпочок і зашарілася.

– Мене звати Сонцевик Крилатий, – граційно вклонився гість. – Вас, панянко, запрошують до Снігової Школи Танцю. Маю честь супроводжувати вас на хмаринку-карету до Півночі. Покваптеся, будь ласочка, на нас чекатимуть рівно о дев’ятій ранку.

Замість того щоб бігати і стрибати від радості, Руся дивилася на чужинця, немов зачарована. Вона не вірила своєму щастю!

– Панночко, прошу, не баріться! – повторив іще раз Сонцевик Крилатий і поглянув на годинник. – Ви ж не хочете запізнитися на перше урочисте заняття?

– Так-так! – отямилася Руся і швиденько зібрала в дорогу крихітний вузлик – декілька пар черевичків, сукенки і, звісно, улюблене люстерко.

– Оце й уся твоя валіза? – прилетіла попрощатися бджілонька Кася. – Не сміши! Там же холодно! Зимно! Так не годиться!

Бджілка гайнула до вулика і принесла Русі тепленьку ковдру, валянки, а на додачу – горнятко липового меду.

– Ось, тримай! – обійняла подругу Кася. – Закутаєшся, коли буде холодно. А медом почастуй учителів, нехай узимку прилітають до нас у гості.

Проводжали росинку до Школи Танцю всією вулицею. І плакали, і обіймалися, і давали обіцянки неодмінно писати листи й не забувати справжніх друзів.

За декілька днів Руся опинилася перед кришталевою брамою Снігової Школи. Тут і справді було дуже холодно. Але як прекрасно! Все навколо вигравало самоцвітами, дихало свіжістю. Тут також було багато-багато квітів, але інших – холодних, прозорих, таких, які не в’януть. Руся наділа тепленькі валянці, загорнулася в ковдрочку й обережно прочинила двері Школи.

– О, які в нас гості! – люб’язно усміхнулася Метелиця Вітрюганівна, зустрічаючи нову ученицю. – Ласкаво просимо, красуне. Сподіваюся, тобі в нас сподобається.

Руся легенько вклонилася і стала в рядочок до сніжинок-танцівниць.

– Серденько, для навчання тобі потрібне особливе вбрання, – зауважила вчителька і торкнулася долонею Русиної голівки. І – диво – тієї ж миті на росинці засяяла білосніжна сукня, на ніжках з’явилися кришталеві черевички, а на голівці – крихітна діадемка.

– Невже я стала балеринкою? – розглядаючи себе в люстерко, застрибала на радощах Руся.

– Ні, золотце! – усміхнулася пані Метелиця. – Наразі ти лише маленька сніжинка-учениця, і попереду багато праці. Проте я переконана, ти неодмінно станеш талановитою балериною…

– А хіба талановитими не народжуються? – здивувалася Руся.

– Народжуються, – погодилася вчителька. – Тільки жодний талант не забезпечить успіху без терпіння і наполегливості.

Сніжинка розправила спинку і зробила свої перші па.

Усе літо, осінь і зиму Руся провела на Півночі. Щодня вона старанно тренувалася і незабаром справді стала найкращою ученицею. Її таночками захоплювалася вся Школа! А пані Метелиця пишалася ученицею і не відпускала від себе ні на мить. І від того сніжинка була дуже нещасною. Вона почувалася невільницею…

Якось після вистави Руся повернулася до своєї кімнати дуже засмучена. Її не тішили оплески й привітання. Сніжинка заплющила оченята і пригадала рідний дім, друзів, квіткові чашечки, теплі промені сонця…

«Як я хочу додому! – зітхнула крихітка. – Хто мене звідси визволить?»

Та одного ранку сталося диво. Пані Метелиця запросила Русю на весняний бал.

– Матінка Зима хоче позмагатися з Весною, – пояснила вчителька сніжинкам. – Хто, як не ми, втремо носа цій заквітчаній панянці?

– Звісно-звісно! – засяяла щаслива Руся й миттю зібралася в дорогу.

Вітрюган підхопив снігову карету-хмаринку і поніс за моря-океани прямісінько на Квіткову вулицю. Розгулялася пані Метелиця, розпорошила сніжинки на першоцвіти, затрусила доріжки, комашок налякала. Аж ось із-за хмари визирнули теплі сонячні промінчики. Залоскотали носа Метелиці, защипали очі… Снігова гостя розпчихалася, розкашлялася і щодуху помчала назад на Північний полюс.

– Русечко, доганяй! Запізнюємося! – гукала в поспіху пані Метелиця, збираючи на бігу учениць.

– Я залишуся, – несміливо мовила росинка. – Прощавайте, люба вчителько…

Пані Метелиця на хвильку спинилася і зітхнула. Їй так не хотілося залишати найкращу ученицю, але мудра вчителька все зрозуміла.

– Будь щасливою, зіронько, – усміхнулася наставниця і погладила Русю по голівці. – Завжди чекатиму в гості…

– Дякую, – прошепотіла сніжинка і розплакалася. Тієї ж миті її біленька сукня стала прозорою, як і раніше, а босі ніжки торкнулися перших зелених листочків.

– Русю! Русечко, невже це ти? – несподівано до росинки підлетіла бджілонька Кася. – Чи надовго?

– Мабуть, назавжди, – усміхнулася росинка і закружляла подругу у веселому таночку.

У повітрі запахло тюльпанами.

– Нарешті я вдома! – примружилася на сонечку Руся і всміхнулася. Уперше за багато-багато днів вона по-справжньому була щасливою.