Жінка-УКРАЇНКА

Олег Вікторович Майборода народився 2 червня 1971 року у Дніпродзержинську. Закінчив Дніпродзержинське медичне училище за фахом «Сестринська справа». З 1992 року працюю масажистом у Першій дніпродзержинській поліклініці. Працюю у галузі дитячої літератури.

У 2011 та 2013 роках став лауреатом «Фестивалю української книги» у Феодосії.

У 2014 р. став одним з переможців міжнародного конкурсу «Нові добрі казки», який запровадив благодійний фонд «Діти – дітям» (м. Москва). У цьому ж році отримав лауреата премії ім. Леся Мартовича (м. Жовква) та премії ім. Василя Юхимовича (м. Коростень).

Намагаюся цікаво жити, наповнювати вщерть кожен свій день. три року тому «з нуля» почав освоювати саксофон. Це пречудовий відпочинок для мозку. Наразі вже маю репертуар приблизно на годину.

Бібліографія.

• 2004: «Сонечко» видавництво «Торнадо» м. Харків
• 2005: «Англійська абетка» вид.«Торнадо» м. Харків
• 2006: «Веселий годинник», «Кукурікав вранці Півник», «Левенятко», «Портфелик» вид. «Торнадо» м. Харків
• 2007: Вірші до збірки «12 місяців» вид. «Клуб Сімейного дозвілля» м. Харків Вірші до збірки «Їжачок -рятівничок» вид. Белкар-книга м. Харків
• 2008: «Чудасія» Видавничій дім «Калита» м. Київ
• 2009: «Весела зарядка» вид. «Аргумент принт» м. Харків
• 2010: «Загадки» серія «Збери пазл і почитай казку» вид. «Манго» м. Харків
• 2011: Серія (20 книжок) «Дорогим малюкам» (укр.мов) вид. «Манго» м. Харків «English для дітей» вид. «Талант» м. Харків
• 2012: серія «Навчаємось з єнотиком» («Корисні машини», «Техніка» (рос. мов.) «Абетка» (укр. і рос. мовою), «Арифметика» (вірші до збірки), «Весела вулиця» (вірші до збірки) «Автомобільчик», «Метелик», «Їжачок», «Поросятко», вид. «Пегас» м. Харків «Не зовсім казки» Видавництво Старого Лева м. Львів
• 2014: «Потішки» видавництво «Кредо» м. Донецьк Вірш «Стоял в поле теремок» до збірки «Новые добрые сказки» фонд «Дети – детям» м. Москва.
• 2015: «Весела навчайка» видавництво «Кредо» м. Донецьк «Зоопарк» видавництво «Смайл» м. Харків

 

* * *

Риба раку говорила,
Говорила – булькотіла:
– Купи мені намиста,
Печеного тіста,
Солом’яну шляпку
І курячу лапку.
Козу, барана і теличку,
А також нову косметичку.
І тоді ти врешті решт
Мене заміж поведеш.
Відповів на це їй рак:
– Похожу я краще так.

 

* * *

Ой, у лісі розруха –
Впала з дуба муха.
На ведмедя впала.
Ногу відтоптала,
Він тепер кульгає,
Сльози проливає.

 

* * *

Гусачок-мандрівничок –
За плечима рюкзачок.
Був у полі, на току,
Брьохав ніжками в ставку.
А тепер біжить у хату,
Несе рибу мамі й тату.

 

* * *

Дід Ведмідь гойда онука,
Тільки діда той не слуха.
Ви, дідусю, дайте меду,
Та й засне онук як треба.
А без меду – часу гай,
Колихай – не колихай.

 

* * *

А у Кума Сонечка
Є красуня донечка.
Така вже маленька,
Така вже кругленька
В червоній хустині у цяточках.
Ну така вже миленька,
Ну така вже гарненька
У Сонечка донечка – сонечаточка.

 

* * *

Як Лисичка-молодичка
Прикрашалася,
Золотою стрічкою
Запліталася.

– Вийди, вийди, Півноньку,
Погуляти,
На вечірню зіроньку
Поспівати.

 

* * *

У калюжі, наче жбан,
Розвалився Пан Кабан.
Пролітай скоріше муха,
Бо в калюжі він по вуха.

 

* * *

Курочка Чубарочка,
Гарна господарочка,
По двору ходила,
Діточок водила.

Знайшла старшому проса,
Не задирав щоб носа.
Знайшла середньому жита,
Припинив щоб тужити.

А молодшому маленькому
Курчаті рябенькому
Упіймала хробака,
Танцював щоб гопака.

 

* * *

На світанку Бабі Жабі
Запашний букет кульбабів
Дарували онучата –
Зелененькі жабенята.

У бабусі ж іменини,
І тому уся родина
З поздоровленням прийшла,
Подарунків нанесла.

 

* * *

Виє біля хати
Сірий Вовче Брате:
-У-у-у, у-у-у ,
Ну ніяк я не збагну,
Чому місяця коса,
Наче з салом ковбаса?

 

* * *

Тітонька Корівонька
На базар ходила.
«Тітонька Корівонька,
Що ти там купила?»

– Купувала віника
для нашого Півника,
Сковорідку для Кота,
Для Сірка – сирка.

А для себе в самий раз
Я придбала контрабас.

 

* * *

1.

– Було це в Мезозої,
Ліз ящур по секвої,
До самої верхівки
Дістатися хотів.
Ні разу не спіткнувся­,
У пір’я одягнувся
Від гілки відштовхну­вся
І в небо полетів.
На землю він дивився
І нісся на крила'х…
Ось так, мабуть, з’явився
На світі перший птах.

2.

Кроманьйонка-мати
Синочка збирала.
На двір погуляти
Його виряджала.
– Вдягни з мамонта кожуха
Обережно ніж чіпляй,
Більше стріл візьми для лука
Та про спис не забувай.
І не здумай запізниться,
Тримай ноги у теплі…
Ну коли ж уже скінчиться
Кам’яний вік на землі!

3.

Казав Миколка Заєць:
– Я – справжній індіанець!
І з півника пір’їну
До чуба причепив.
– А чи тобі відомо, –
Спитала в нього Тома, –
Живуть де індіанці,
З яких вони країв?
– Про це напевно знаю,
У школі все ж буваю!
Їх дім на мапі світу
Я в… Індії знайшов.
І Соколине Око
Стрімким бадьорим кроком,
Під регіт під дівочий
У свій «вігвам» пішов.

4.

Матуся Китиха дитя присипляла
Йому колискову тихенько співала:
- Спи, рідненьке, китенятко,
Зовсім ти іще малятко.
Хоч і важче за слона –
В світі кращого нема.
Їсти як планктон почнеш –
Іще більше підростеш.

 

Як татко намагався стати сучасним

Часто дорікали своєму батькові Петрик і Марійка: – Якийсь ти у нас татусю зовсім не сучасний! Он у Славка татко дайвінгом займається, багато різних цікавинок з подорожей привозить. У Сашка батько з парашутом стрибає. Про нього навіть стаття в журналі була, «У небі більше ніж на землі» називається. А Миколчин татко взагалі має чорний пояс з карате. На дачі дрова рубає голими руками. Ось так! А ти тільки в шахи вмієш грати та книжки читати. “Ботанік” одним словом якийсь…

І так допекли діти бідного батька, що одного разу він пішов з дому, а коли повернувся невдовзі, то всі побачили у нього на животі татуювання – маленького рябого песика. – Але ж песикові одному буде зовсім самотньо! – закричали разом Петрик і Марійка. І татко, зітхнувши, знов пішов з дому, а коли повернувся то всі побачили біля песика невеличкого білого котика. – Але ж котикові і песикові немає де гратися разом! – знову закричали брат і сестра. І татко в третій раз пішов з дому…

Коли ввечері матуся повернулася з роботи додому, на животі, на грудях, на спині свого чоловіка вона побачила: …високо в небі сяяло сонце, промінці якого падали на дахи багатоповерхових будинків з балконами та віконечками; внизу на перехресті доріг стояв даїшник, показуючи рух напрямку транспорту; в скверику гуляли матусі з немовлятами у візочках, а на дитячому майданчику котик і песик гралися у м’яча. А ген-ген далеко виднілося синє море з білосніжними яхтами… І матуся сказала: – Годі вам вже діти знущатися з батька, бо його заберуть в картинну галерею, працювати експонатом, і ми його вже більше ніколи не побачимо. І всі пішли пити молоко і їсти вареники з вишнями. А через тиждень татуювання якось саме собою зійшло. І хоч таткові пропонували його поновити, і навіть безкоштовно, він вже ні за що не став погоджуватися.

 

Сорочка – мрійниця

Одна сорочка, біла у червону цяточку, сохла на мотузці після прання і про щось мріяла, дивлячись на небо. – І про що вона там мріє! – гомоніли між собою пара шкарпеток. – Мало того, що в червону цяточку, та ще й мрії якісь має! Це просто неподобство якесь!

– Та в неї, мабуть, клепки не вистачає, або, вибачте, нитки! – втрутилась у розмову стара вилиняла футболка з написом «Адідас». – Замість того, щоб приєднатися до нашого товариства, побалакати на різні теми, наприклад: «Що краще: мило або пральний порошок?», ця вискочка, бачте, про щось там собі мріє. І шкарпетки з нею погодились. Та сорочка, біла у червону цяточку, на образи зовсім не звертала уваги, а все мріяла дивлячись на небо.

Одного разу, коли стояли останні теплі осінні дні, а білизна як завжди сохла на мотузці, високо в небі з’явились лелеки. Вони летіли на зимівлю в теплі краї і прощалися з рідною землею. Враз сорочка, біла у червону цяточку, стріпнулася, зіскочила з прищепок і… полетіла, змахуючи рукавами наче крилами. – Ти куди? Ти куди? – кричали шкарпетки і стара вилиняла з написом «Адідас». Та сорочка піднімалася все вище і вище до лелек, і зовсім скоро зникла з очей. Тож, якщо, коли-небудь, серед зграї лелек пролітаючих у небі ви побачите білу сорочку у червону цяточку, будь-ласка не дивуйтесь, тому що це та сама сорочка.

 

Нічні жахи Федька Чуприни

Федькові Чуприні снився страшний сон. Неначе б то женеться за ним величезний ящур без хвоста і голосно реве: – Віддай хвіст, віддай хвіст! – І нащо я вчора тій ящірці хвоста відірвав? Он як її рознесло від люті. А потім здогадався: – Та це ж мені все тільки сниться! Треба лише прокинутися і все буде гаразд!

Напружився, відкрив очі… А він вже в салоні літака летить високо над землею, тільки чомусь ні пасажирів немає, ні пілотів… А замість стюардеси стоїть його фізичка Алла Василівна з парашутом за спиною і лагідненько так примовляє: – Гаплик тобі, Федюнчику! Будеш знати, як не вчити Закон Всесвітнього тяжіння! Відкрила дверцята, тільки – шурх! – і полетіла на парашуті до землі. – Ой, лишенько! – злякався Федько. – Це ж я розіб’юся на тисячу друзків, наче та кришталева ваза, що я розгепав на тому тижні! Треба негайно прокидатися!

Напружився, відкрив очі… А він вже в садку сусіда діда Гната стоїть, закопаний по коліна. Замість рук в нього гілки, пишно вкриті яблуневим цвітом. Дід Гнат поливає його водою з відра та й каже: – Будеш знати, халамиднику, як у мене яблука красти, та ще й гілки ламати! Тут і бджілки прилетіли, почали пилок носити з квітки на квітку. Одна бджілка сіла Федькові-яблуньці на носа, почала ніздрі лоскотати. Він як чхне: – Апчхиииииии! – і прокинувся. Сидить у своєму ліжку, тільки очима кліпає, куди це я мовляв, потрапив. Тут і бабуся до нього підійшла у футболці, шортах, на ногах кросівки, на голові бандана і каже: - Годі тобі спати, сонько нещасний! Мершій вставай вмиватися, і побіжимо на ранкову пробіжку. Федько як підскочить, як побіжить, а про себе думає: – Ні, не буду я вже більше прокидатися! Краще вже з бабусею на ранкову пробіжку побіжу!

 

Про Тетянку Стряпченко , або ох вже ці дієти

Тетяна Стряпченко вирішила схуднути. Сувора дієта (ніяких тістечок, морозива, про пиріжки взагалі забути), виснажливі тренування (зламала вісім бігових доріжок), багатогодинні медитації (овва-овва, худни баба снігова!), і через деякий час вона таки дійсно схудла. А тут як раз їй треба було провідати рідну бабусю, яка мешкала в іншому місті. Приїхала вона до неї, дзвонить у двері, а та й питає: – Хто там? – Це я, твоя онука Тетянка! – сказала Тетянка Стряпченко. А бабуся глянула у вічко дверей і каже: – Моя онука справна та натоптувата, як качан, а ти дівчинко, неначе мара на милицях. Забирайся геть, бо я зараз міліцію викличу! Зажурилася тут Тетянка, та й поїхала додому. А по дорозі вирішила, що не завадило б їй набрати трохи кілограмів.

Сказано – зроблено. Ніяких дієт (гори мучного і солодкого: у шкільний буфет першою, з буфету – останньою; своє з’їсть, в інших позабирає), про тренування забути (тільки телевізор, комп’ютер і канапа; навіть сміття перестала виносити, щоб не палити зайві калорії), багатогодинні медитації (ріг-ріг-ріг, розпухай в печі пиріг!), і в результаті таки набрала ваги.

А тут якраз випало знову Тетянці їхати до бабусі в інше місто. Приїхала, дзвонить у двері, а та її не пускає, каже: – Моя онука струнка як тополя, і гнучка, як вербичка. А ти, дівчинко, вибач, схожа на гладке порося. Забирайся геть, поки я міліцію не викликала! Поїхала знову зажурена Тетянка додому і по дорозі вирішила, що не завадило б їй набрати трохи ваги…

Ось уже третій рік поспіль Тетянка Стряпченко не може зустрітися з рідною бабусею.

 

Про те, як пісня допомагає у скрутну годину навіть черв’ячкам

Один черв’ячок, назвемо його Василько, (хоча може зовсім і не Василько, хтозна які імена у тих черв’яків), сидів навгороді коло своєї нірки біля петрушки і голосно співав. Ви може скажете, що черв’яки не співають, а я вам скажу, що треба добре прислухатись. Ага, значить, і голосно співав: – «Дивлюсь я на небо, і думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю?..» Аж тут де не взявся шпак. Хап його у дзьоба і поніс до гнізда. Зрадів Василько, що літати навчився, і на радощах затягнув таку пісню: – «Ой, летіли дикі гуси…» Шпак від подиву аж дзьоба роззявив. Василько тільки шубовсть у воду (якраз над річкою пролітали), та на біду поблизу карасика, який миттю проковтнув його. Сидить черв’ячок Василько у карасиковому черевці і щоб підбадьорити себе почав співати: – «Розпрягайте хлопці коней, та й лягайте спочивать…» Злякався карасик, хто там у нього з черева співає, та й виплюнув Василька. А Василько поплив до старої болотяної черепахи і попрохав відвезти його додому. І всю дорогу співав їй різних пісень. Якщо ви думаєте, що на цьому пригоди черв’ячка Василька закінчилися, то глибоко помиляєтеся.

Одного разу копав дід Харитон город біля петрушки, і, ненавмисно, (я повторюю, зовсім не навмисно), розрізав лопатою черв’ячка навпіл. Ну-ну, годі шморгати носами, тому що все скінчилося добре! Просто з одного черв’ячка Василька вийшов ще один черв’ячок, якого (вірніше, яку), назвали Василинкою. І почали Василько з Василинкою співати дуетом і гастролювати по різним містам. І кажуть, з великим успіхом. – «Ой, на горі два дубки, ой, на горі два дубки…»

 

Життя комарине

Одному комарику набридло що його всі називають кровопивцею. І тому він вирішив змінити, так би мовити, раціон харчування. Полетів по світу шукати для себе іншої їжі. Летить, аж бачить: Метелик нектаром з квіточки ласує. – Шановний Метелику, дай, будь-ласка, покуштувати твоєї їжі. – ввічливо попрохав він у метелика. – Будь-ласка, пригощайся, друже. – відповів той йому. Занурив Комарик свого гостренького носика у нектар: – Ой, ле-ле, яке ж воно солодюче та липуче, – кричить. А сам крильцями тріпоче, хоче злетіти. Нарешті ледве відірвався. На прощання тільки й встиг Метелику спасибі сказати. Летить далі, коли бачить Міль біля дороги вовняною шапочкою ласує. – Дозволь, будь-ласка, твоєї їжі покуштувати, – питає. – Нема питань, козаче! Сідай, похрумтимо разом! – відповіла йому Міль. Тільки Комарик почав їсти, знову біда: таке все тверде, колюче; вовна лізе до рота та ще й тхне якимись засобами проти молі, – просто жах! І від Молі Комарик полетів, лише спасибі сказав. (Все ж таки ввічливий був!) Летить далі, а про себе думає: – Ех, яка все ж таки кров смачненька! Солоденька, з присмаком заліза… Зараз хоча б краплиночку!.. Тільки було почав відганяти від себе такі думки, аж тут бачить будиночок білесенький стоїть з відкритим віконечком. Залетів Комарик у будиночок, бачить, за столом людина сидить у білому халаті і гірко плаче. – Чому ви плачете? – запитав він людину у білому халаті. – Як же мені не плакати! – відповіла людина. – Я працюю тут вже багато років, завідуючим Станції переливання крові, і як раз сьогодні від мене звільнилась остання медична сестра, тому що у нас дуже маленька зарплатня. І тепер нікому брати кров у донорів. А це дуже-дуже погано!.. – Не плачте, будь-ласка! – сказав Комарик людині в білому халаті. – Я буду у вас працювати навіть без зарплатні. Мені тільки й треба, що пів краплинки крові на тиждень. І почав Комарик працювати. І ви знаєте, так добре в нього це виходило, що жоден донор не відчував болю від уколу. (Недаремно ж кажуть: – «Наче комарик вкусив.»)

А за старанну і сумлінну працю, портрет Комарика вивісили на дошку пошани.

 

Холодець у морі

Один холодець попав якось у море. Пливе у солоній воді, на всі боки поглядає. Тут медузи стали до нього підпливати. Одна, друга, третя, двадцять п’ята… – Ой, яка незвичайна медуза у нас з’явилась! – кажуть. – Так, незвичайна… – пихато відповів Холодець. – Тому що насправді я – Цар медуз. Латинською назвою – «беконус поросятус». І тому ви всі повинні мене поважати і навіть боятися. Нічого не сказала йому медузи, тільки плечима знизали, (чи що там у них є), та й попливли на дно морське, бо саме шторм починався. А холодець лишився на поверхні і бовтався там поміж хвиль до тих пір, поки не розсипався на дрібнесенькі шматочки. Тому що все неживе та несправжнє, рано чи пізно, розсипається на маленькі шматочки.

 

Про Валерика та його татка

Дуже любив Валерик свого татка. Буває той забиває гвіздок у стіну, як шваркне себе молотком по пальцю… Валерик вже тут як тут. Ретельно намастить палець йодом, накладе пов’язку. А потім сам бере молоток і забиває цвях з одного удару. Або лагодить татко на кухні кран – Валерик і тут приходить на допомогу. Перекриє воду, врятує плаваючого у мисці батька, перевдягне його в сухий одяг, потім визбирає всю воду і попідтягує всі гайки у крані. Коли татко йде у гастроном по харчі, Валерик обов’язково йде з ним. По-перше: хто ж порахує правильно гроші на касі? По-друге: хто ж понесе важкі клунки додому? По-третє: якщо по дорозі зустрінуться хулігани, хто ж захистить татка? Ввечері, коли татко засинає перед телевізором, Валерик обережненько, щоб не збудити, бере його на руки і відносить до ліжка, а потім говорить матусі: – А все ж таки татко у нас найкращий в цілому світі! Правда ж? І матуся з ним завжди погоджується.

 

Гіпопотам – гіпопотут

Пішов одного разу гіппопотам до свого друга також гіппопотама у гості. Постукав у двері і каже: – Привіт, Гіппопотут! Відчинив його товариш двері і питає: – І чого це я раптом Гіппопотутом став? А перший Гіппопотам йому відповідає: – Це тому що ти живеш тут. Отже, ти – Гіппопотут! – Не хочу я бути ніяким Гіппопотутом! – сказав другий Гіппопотам першому. – Пішли краще до тебе в гості. Прийшли вони до першого Гіппопотама додому, а він і каже: – Що ж це виходить: тепер вже я Гіппопотут, а ти знову Гіппопотам?! Так не годиться! Що ж робити? Думали-гадали, нарешті придумали. Пішли в крамницю і купили собі по мобільному телефону. Тепер часто дзвонять один одному і вітаються: – Привіт, Гіппопотам! – Привіт, Гіппопотам! Тому що кожен для іншого був там, а не тут.

 

Як Жаба Ропуха Зелені Вуха землю тримала

Стрибала Жаба Ропуха Зелені Вуха лісовою стежиною і ув’язла усіма своїми чотирма лапками у соснову живицю.

Смикалась-смикалась, а дзуськи! Міцно приклеїлась! На ту пору пробігав повз Зайчик Вуханчик На Шиї Барабанчик. – Привіт, кума! – кричить. – Як справи? Чого на стежці лежиш, комарів не ловиш? – У мене зараз справи важливіші за усіляких там комарів та мух! – відповіла Жаба Ропуха Зелені Вуха. – Я тримаю землю, щоб вона не злетіла на небо, а то ще чого доброго ми всі з неї беркицьнемося! Злякався Зайчик Вуханчик На Шиї Барабанчик. І побіг у лісі усім страшну новину розповідати.

Зібрали велику лісову Раду, головуючим на якій був Ведмідь Бурмило Живіт Як Барило, який і розпочав засідання такими словами: – Воно звичайно те є… цілком ймовірно… що Жаба Ропуха Зелені Вуха, м’яко кажучи бре-бре… але з іншого боку, ймовірно, що вона… те є… не зовсім і свистить. І тоді звичайно нам всім буде… м’яко кажучи… ВЕЛИКИЙ КАПЕЦЬ! Тому я наказую носити нашій рятівниці їжу, щоб вона не захляла… а то мені впасти з неба зовсім не хочеться.

І стала Жаба Ропуха Зелені Вуха жити як вареник у сметані. Ластівки їй комарів та мух ловлять; кабанчики хробачків носять; навіть Ведмідь Бурмило Живіт Як Барило діжку меду приніс. А що, хай підкріплюється! Сили ж їй он як потрібні! Зовсім знахабніла Жаба Ропуха Зелені Вуха, хоча й давно відклеїлась від живиці. Одне скрекотіла: – Хочу те, подайте інше! Заберіть усе назад!

Тут прилетів з далекої подорожі Бусол Чорногуз У Болоті Не Груз. Побачив, яка товстенька жаба на стежині лежить і миттю проковтнув її. Побачили усі, що землю насправді ніхто не тримає, і їх просто ошукали. Найбільше стидався Ведмідь Бурмило Живіт Як Барило. Це ж треба було так авторитет підірвати! Він навіть пообіцяв нам’яти вуха тому, хто перший розпатякав цю плітку. Ось чому з тих пір Зайчик Вуханчик На Шиї Барабанчик такий полохливий. Боїться, щоб йому вуха не нам’яли.

 

Ковбасне полювання

Один мисливець пішов якось на полювання і зустрів там сірого вовка. Почав було в нього стріляти з рушниці, та де там!.. Сірий вовк, виявляється, був майстром спорту зі спортивної акробатики. І такі почав кульбіти та фляки різні викаблучувати, що жодна куля в нього не влучила.

Розлютився тут мисливець, що не може у вовка влучити, а тут ще й набої в нього скінчилися. Почав нишпорити у себе по кишенях, бодай може хоч один патрон залишився. Аж тут натрапив на мисливські ковбаски, дбайливо загорнуті у серветку. Зарядив він ті ковбаски у рушницю. – Хоч ними, – думає, – поцілю в капосного вовка! І знову почав стріляти. Та вовк, замість того, щоб уникати пострілів, широко відкрив свою пащу і «кулі» просто самі почали залітати йому у шлунок. Так і стояв до тих пір, з відкритою пащею, поки не з’їв усю ковбасу. Наївшись, вовк ґречно подякував мисливцеві за смачне полювання, і щоб віддячити йому за це, приніс багато усілякої дичини: зайців, куріпок, качок.

З тих пір, відправляючись на полювання, мисливець ніколи не бере з собою набої, а йде в найближчий гастроном, за мисливськими ковбасками.

 

Про Івана Царенка і дурнуватого Змія

Йшов одного разу Іван Царенко по дорозі, аж тут назустріч йому Змій Триголовий виходить. З однієї пащі вогнем пашить, з другої – парою сичить, а з третьої – навіть подумати страшно! – кетчупом поливає.

– Давай битися! – каже.

– Не буду я з тобою битися! – відповів Іван Царенко. – Тому що до школи запізнююсь. (Бачите, хоч і Царенко, без п’яти хвилин – майже цар! – а все ж, неуком не хоче бути.)

А Змій все не відступає:

– Зроблю з тебе відбивну, – гарчить, – та ще й поснідаю нею!

Розмахнувся тут Іван Царенко своїм мечем та й відрубав за один раз усі три змієві голови. Та замість них виросло вже цілих шість голів. Розмахнувся тут Іван Царенко вдруге і відрубав усі шість голів. Але замість них виросло вже дванадцять голів. Десять разів піднімав свого меча Іван Царенко, доки на плечах Змія виріс цілий ліс голів. Можете навіть підрахувати скільки (якщо з математикою дружите). Обійшов тут Іван Царенко Змія і пішов спокійнесенько до школи. А той так і залишився при дорозі сидіти. Ще б пак: цілий ліс голів на плечах тримати! Не те що кудись піти або полетіти – з місця зрушити не можна! Сльози тепер проливає. А не треба було дурневі до перехожих чіплятися!

 

Славко Троценко у стоматолога

Розболівся у Славка Троценка зуб. Пішов він до стоматолога та й каже:

– Допоможіть, будь-ласка, лікарю! Таке враження, неначе у моєму зубі хтось на барабані грає. Та ще хоч би ритмічно та мелодійно, а то, ніби горох молотять! Просто какофонія якась! А мені, як людині з тонким музичним слухом, чути це просто сил не вистачає!

Зазирнув лікар-стоматолог Славкові до рота та й каже:

– У вас, юначе, в зубі величезна дірка. Або, навіть, ціла печера! А ще краще – тунель у метро…

І щоб роздивитися дужче – нахилився, але втратив рівновагу і полетів сторч головою просто до тієї дірки… І опинився посеред площі якогось чудернацького міста. Чудернацького – тому що усі перехожі ходили з прив’язаними до вух подушками. Можливо тому, що скрізь лунав гучний барабанний дріб.

– Куди це я потрапив?! Що тут у вас коїться? – звернувся лікар-стоматолог до першого-ліпшого перехожого – доволі літньої людини також з двома подушками на вухах.

- Га? Що ви кажете?

– Я питаю, що у вас тут трапилось? – знову запитав його лікар. – І де я опинився?

– Ви потрапили у Королівство Жуй-Жуй-Не-Ковтай. Колись, це було спокійне і веселе королівство на весь білий світ. Але одного разу нашій королеві – Куськусії XXXII – на День нарождення, якийсь, вибачте за каламбур, баран, подарував барабан. І тепер вона цілими днями тільки те і робить, що гамселить по ньому щосили. А що з цього вийшло, ви й самі тепер чуєте.

Подякував лікар-стоматолог перехожому і пішов просто до палацу королеви Куськусії XXXII, яка в цей час як завжди гупала паличками по барабану.

– Дозвольте мені спробувати, Ваше Величносте! – чемно спитав лікар-стоматолог і отримавши дозвіл, взяв палички і почав відбивати на барабанові, згадуючи своє студентське минуле у вокально-інструментальному ансамблеві «Співуча бормашина». Відбиває, та ще й підспівує:

– Ой, шуба-дуба, впала баба с дуба!

А дід бабу підхопив і до вечора носив.

Соромно стало Куськусії XXXII за те, що так погано грала.

– Нізащо тепер не підійду до барабана, – каже. – Тільки чим же тепер мені займатись?

– Ну… Цьому зарадити не важко. – сказав лікар-стоматолог і понишпоривши у кишенях свого халата дістав звідти Кубика-Рубика.
- Ось, будь-ласка. Розвиває дрібну моторику рук, швидкість і увагу…

– А таки набагато краще стало! – сказав Славко Троценко лікареві-стоматологу, коли той знову з’явився перед ним.

– То я, мабуть, піду?

– Е ні, голубе… – відповів лікар. – Спочатку треба зуб полікувати і пломбу поставити. Бо на вас, таких, ніяких Кубиків-Рубиків не напасешся.

 

Навпаки

Сашко геть усе робив навпаки. От скажуть йому бувало: – Не задирай носа! – а він бере, та ще й навмисно задирає. І, між іншим, отак задирав, задирав та й угледів у небі нову зірку. Її тепер Сашковим ім’ям назвали. А то ще казали: – Не плямкай за столом! – а він ще дужче плямкати починає на різні лади. І досяг у цій справі неабияких успіхів. Його тепер запрошують на кіностудію, різне плямкання озвучувати – поросяче, болотяної трясовини і навіть розпеченої магми.

Йшов якось Сашко по вулиці з роззявленим ротом. (Неважко, напевне, здогадатися, що йому казали перед цим вдома.) А на зустріч йому летить канарка – гульк! – і просто до рота потрапила. Самий тільки хвіст жовтенький стирчить. Підбігла тут господарка канарки та й каже: – Дякую тобі, хлопчику, що канарочку мою улюблену піймав. Ти навіть не уявляєш, скільки вона грошей коштує! Ось тобі за це супер-пупер-наворочений плеєр з навушниками. І став Сашко тепер слухати музику тільки з якісним звуком.

А вчора Сашкові сказали: – Не мели дурниць! Як почав він їх молоти – і меле, і меле, і меле, і меле. Доки цілий мішок не намолов. А потім взяв і спік дурничний пиріг. І пригостив ним усіх бажаючих. Навіть мені перепало. А хто в це не вірить – то так йому і треба.

 

Кларнет,який грав малинову музику

Захворів якось в одному симфонічному оркестрові кларнет. Жодної доброї ноти заграти не може. Ні тобі сі-бі-моль, ні тобі фа-дієз… Я вже не кажу про до-мажор! А усе тільки «хрррррр-хррррррр»… харчання якесь виходить.

– Я ж казала, я ж казала, – защебетала віолончель, – не треба було так напружуватися на репетиції. Від цього ще жоден концерт краще не робився!

– Так-так! – підхопили скрипки. – Надірвався сердешний!

І всі з ними погодились.

– А я думаю, – показало білі клавіші-зуби фортепіано, – що треба погукати музичного майстра Опанаса Юхимовича. Він обов’язково допоможе. Тим більше, що у нас завтра концерт, а у кларнета – головна партія.

– Правильно-правильно! – загомоніли флейти і валторни.

Один тільки барабан промовчав. Тому що був дуже сором’язливим.

І ось прийшов музичний майстер Опанас Юхимович. І що він тільки не робив з кларнетом: продував мундштук, чистив кожен отвір і клапан… Все було марно – кларнет тільки хрипів «хрррррр-хрррррр-хрррррр»…

– Дивно, – сказав Опанас Юхимович. – Це перший випадок за мою кар’єру… – і взяв кларнета додому. А вдома у нього була маленька донечка Женя. Пожаліла вона кларнета і згадуючи, як лікувала її горличко матуся, налила йому просто в трубку малиновий сироп.

- Пий, любий, пий! Скоро ти зовсім одужаєш!

– Що ти наробила! – розсердився на Женю Опанас Юхимович. – Він же може зіпсуватися!

Та коли підніс кларнета до губ, сталося диво…

На другий день музичний майстер пішов до директора симфонічного оркестру та й каже:

– Я полагодив кларнет! Але він став дуже дивно грати…

- Потім-потім! – сказав директор симфонічного оркестру. – За десять хвилин початок концерту!

І ось розпочався концерт. Зал був заповнений повністю. І коли настала черга грати кларнетові, знову стало диво… Всі почули чудесну мелодію, яка розливалась навкруг. Дивовижні ноти з запахом малини – такого ще ніхто не чув! Ось старий генерал із третього ряду, раптом згадав, як колись хлопчаком носив батькові-комбайнеру обід…. А ось зовсім ще молода жіночка з восьмого ряду, з рожевою хусткою на шиї, яка привела свою маленьку донечку, все дивувалася, що начебто іще зовсім недавно її власна матуся ось так само привела її перший раз на симфонічний концерт…

А музика все лилась і лилась, і зовсім скоро перестала вміщатися в аудиторії і потекла через вікна у місто, несучи запах духм’яної малини. І всім стало дуже хороше. Тільки одна людина чогось здригнулась, густо почервоніла і кудись зникла. Може, пробачення у когось просити…

Відтоді, симфонічний оркестр став називатися «малиновим». А кларнета стали інколи запрошувати пограти для дітей, що застудились і вони завжди швидко одужували.

 

Чому океан назвали Тихим

Усі океани були як океани, а цей був зовсім темний та невихований. Неначе б то, дикун якийсь! Його так і прозвали – Дикий. Подивіться самі: тільки сяде Індійський океан у позу лотоса йогою займатися, а Дикий вже тут як тут:

– Гууууууууу! Гааааааааа! – на вухо кричить.

Ну яка вже тут медитація може бути!

Або, скажімо, Північно-Льодовитий океан почне проводити тренування з північного серфінгу – білих ведмежат вчить на крижинах кататися. А шибеник Дикий знову за своє:

– Гуууууууу! Гааааааа! – волає.

Зариються ведмежата від ляку у сніг – тільки чорні носики стирчать. Не до тренувань!

А з Атлантичним океаном от що трапилось… Надів той зранку свою улюблену сорочку з краваткою, штанці, штіблети (себто, туфлі такі), зверху, як годиться – смокінг. А циліндра – його найулюбленішого циліндра! – нема. Подивився довкола – а то його Дикий океан поцупив. Начепив на голову набакир, утікає і співає:

– Гууууууу! Гааааааа!

Набридли океанам витівки Дикого. І хоч воно, звичайно, може трохи і неправильно, а дехто б навіть сказав «зовсім не педагогічно», всипали йому мемелів під саму зав’язку! І знаєте – як пошепотіло!

З того часу Дикого зовсім не впізнати! Такий привітний та сумирний став, що його всі стали називати… Ну ви вже, напевно, самі здогадались як…

 

Як руки з ногами помінялись місцями,і що з того вийшло

– Що за доля в нас така! – поскаржились одного разу ноги рукам. – Цілий день по землі ходимо – п’яти б’ємо! Не кажучи вже про взуття незручне…

– І в нас не мед. – відповіли руки. – Усілякої роботи переробимо купу, а друга купа вже попереду. То голкою наколемося, то молотком вдаримося. Жах!

- Еге, – сказали ноги, – все таки нам важче.

– Нічого подібного! – сказали руки. – Нам! І тут же запропонували:

– А давайте поміняємось місцями!

На другий день руки, тобто, тепер вже ноги, пішли грати у футбол. Та куди там..! Ні дриблінгу, ні потужного удару… Я вже про гольові моменти промовчу. Словом, попрохали їх чемно з команди.

У ніг, перепрошую, відтепер рук, справи не набагато краще пішли. Закортілось їм на гітарі пограти. Не те що акордів взяти, навіть до пуття гітару втримати не можна! А тут як раз запросили руки і ноги на День народження. Сіли вони за стіл, а їм і кажуть:

– З ногами на стіл не можна, і капці на руки не одягають.

І всі засміялись. Тут втрутилась нарешті голова:

– От дурні, – каже. – Кожен повинен знати своє місце і робити те, що в нього найкраще виходить. Я от, наприклад, ні з ким не збираюсь місцями мінятися. А про себе подумала: – Цього тільки не вистачало!

 

Незвичайний матч

Під час футбольного матчу між командами «Шило» та «Мило», коли до кінця другого тайму залишилося менш ніж хвилина, а рахунок так і не був відкритий, голкіпер «Шила» Василь Гармата так запудив по м’ячу своєю сильнішою лівою ногою, що той перелетів через увесь стадіон і змінюючи траекторію та висоту польту… Залетів у трамвай номер 4, витурив звідти двох безбілетних пасажирів… Піднявся на шостий поверх десятиповерхового будинку, що на вулиці Веснянковій 38, через відчинене вікно залетів у 16-ту квартиру, перекинув на палаючий килимок графін з водою. Потім вилетівши через протилежне відчинене вікно пішов униз… Злодюгу, що вихопив у молодої панночки гаманець, вдарив просто у потилицю (лежав, між іншим, до самого приїзду міліції), зрикошетив і набираючи швидкість, обігнув земну кулю, на останній секунді потрапив просто у ворота «Мила» (причому, під час польоту встиг в Англії струсити усі достиглі яблука з улюбленої яблуні королеви Єлизавети. А в Америці підняв справжній фурор: пролетів над Діснейлендом і всі подумали, що це новий космічний атракціон і одразу ж побігли купувати білети до каси.)

Довго вирішували судді, зараховувати такий гол чи ні, але все ж дійшли висновку: якщо м’яч потрапив у сітку воріт і не було порушення правил, безумовно доведеться зарахувати. А де він був під час польоту – то його особиста справа. На тому й постановили. Ось такий незвичайний футбольний матч відбувся такого-то числа, такого-то місяця і року.

 

Халва Машиняткові

Пацятого квизня мудрував Пас Бульбас гуляйвиною. Дивується, Машинятко кваче.

– Бом квачеш, муліненьке? – заплатив йойо Бульбас.

– Рудиця Лиса цюкурку кашалотну поціпила! – відвопило Машинятко.

– Цюкурку поціпила?! – вимокнув Пас, топім дудув: – Не хвалися! Забриємо…

Тюпають-тюпають, бучать – Кучечка-Кручечка крекче.

– Курли тюпаєте? – заплутує.

– Рудицю Лису привчати! Цюкурку Машиняткову забрити! Худіймо з мами!

Тюпають-тюпають, бучать – Зубчик стругає.

– Курли тюпаєте? – заплутує.

– Рудицю Лису привчати! Цюкурку Машиняткову забрити! Худіймо з мами!

Тюпають-тюпають, бучать – Волохатній Кут нівечить.

– Курли тюпаєте? – заплутує.

– Рудицю лису привчати! Цюкурку Машиняткову забрити! Худіймо з мами!

Завадила Рудиця Лиса груздів: Паса Бульбаса, Машинятка, Кучечку-Кручечку, Волохатнього Кута – заніжила дрижками, заголовала мотилею:

– Рулюйте! Кашалотну цюкурку крейдять!

Хвостнула крутом – тюльки куваря здійснилась…

Машинятко приголубціло груздів кашалотною цюкуркою. Злили грузді цюкурку, ридають: – Халва Машиняткові! Халва Машиняткові!

 

Колискова для Оксани

Оксанина матуся працює на телебаченні ведучою різних програм і ток-шоу. А так як зйомки відбуваються навіть пізно ввечері, то часто буває, що Оксані немає кому заспівати колискової. А без неї Оксана ну ніяк не хоче спати! Сьогодні саме такий день. Матуся на праці, тому вся родина по черзі колихає Оксанку.

Спочатку підійшов брат Тарасик, учень п’ятого класу, шибайголова і трієчник. Він затягнув таку пісеньку:

Починай, Оксанко, спати,
Дам на компі я пограти,
Принесу пломбіра діжку,
І руду кудлату кішку,
Якщо тільки не заснеш,
Дірку з бублика знайдеш.

– Сам дурень! – сказала Оксана. – І пісенька твоя погана! – і ще більше зажурилась.

Підійшла тут до Оксани старша сестра Мар’яна, майстер-перукар салону краси. Вона тоненько заспівала:

Спи, сестричко, ай-лю-лю!
Тобі зачіску зроблю.
Супермодну, стильну,
Трішки божевільну.
Будеш вулицею йти –
Роззявлятимуть роти.

– Не хочу я ніяких божевільних зачісок! – сказала Оксана сестрі. – А тим більше роззявлених ротів! І зітхнула.

Підійшов тут до Оксани татусь Іван Степанович, водій-дальнобійник і заспівав басом:

Спи, Оксано, у-у-у!
Куди хочеш відвезу!
Хоч у Львів або Полтаву,
Київ, Харків, Балаклаву.
До ранкової пори
Встигнем навіть в Бровари!

– Не хочу я нікуди їхати! – сказала Оксана таткові. – Я хочу колискової від матусі! І гірко заплакала.

Ну що тут маєш робити! Нарешті здогадалися. Зателефонували під час рекламної паузи матусі на студію. І Оксанина мама попрохала всіх учасників передачі проспівати разом з нею для Оксани колискової. Всі хто був у студії, представники різних партій та релігійних конфесій, забувши всі свої чвари і суперечки, дружно заспівали колискову для Оксани:

А-а-а! А-а-а!
Спи, Оксаночка, мала!
Хай тобі насниться
Чарівна жар-птиця.
Будеш ти на ній літати,
Зірки, як гриби збирати.
Цілий кошик набереш
І матусі принесеш.

Дивляться родичі на Оксану, а вона вже спить. Не будемо і ми їй заважати. Добраніч, Оксано!

 

Як Сергійко віслюком був

А Сергійко курив цигарки. Причому з дитинства, причому, у будь-яку погоду, причому, як з фільтром так і без, причому, в затяжку. І як тільки не боролась Сергійкова рідня з його такою звичкою: благали,били, кодували у кращих психіатрів, вишіптували у бабок, обліплювали з голови до ніг особливим пластиром , по рецепту одного екстрасенса підсипали у борщ перетертих мух -усе було марно. Дійшло до того, що стали купляти для нього цигарки аби дитинка не збирала недопалки та не стріляла в когось закурити. Одного дня повертався Сергійко зі школи додому по скверику і як завжди смалив цигарку.

– Усе коптиш? – раптом почув він, а коли озирнувся, то побачив якусь невеличку на зріст бабцю. І хоча надворі було зовсім тепло, жовтень видався напрочуд гарний, вона була вдягнута у якогось довжелезного чорного плаща, а на голові в неї була невеличка чорна шапочка, в руках же вона тримала величезну, також чорного кольору парасольку.

– Ну і що з того! – доволі нахабно відповів Сергійко і пішов пускаючи кільцями дим.

– Ну-ну! – сказала дивна бабця. А потім почала крутити свою парасольку тихенько приспівуючи: – Парасолька покрутись, Сергійко віслюком зробись!

Тільки-но зробив Сергійко кілька кроків, аж раптом відчув, що якась невидима сила поставила його на чотири кінцівки, одягнула копита, причепила довгі вуха і мітлу хвоста, словом, перетворила на справжнісінького віслюка. Хотів було крикнути Сергійко на допомогу, та з його горлянки лише вихопилось: – І-а,і-а!!! Та найстрашніше було те, що стояв він запряжений у візок, який був наповнений вщент якимось попелом та сажею.

– А це – попіл та сажа від усіх цигарок, які ти скурив! – почув знайомий голос бабці Сергійко.

– І я маю намір зробити найбільшу штучну гору з попелу та сажі на світі, щоб мій рекорд занесли до Книги рекордів Гіннеса! І такі ось як ти, віслюки, допоможуть мені в цьому. Потім вона спохватилася: – Ой, я зовсім забула відрекомендуватись! Мене звуть пані Нікотина Чорнодимська – відьма четвертого розряду.

Не встиг Сергійко оговтатись, а він вже візок на величезну чорну гору тягне (себто щоб вище стала). І Пані Нікотина Чорнодимська тут як тут – батіжком підгонить: – Цвьох-цвьох! – боляче.

- Що ж це виходить?! - злякався Сергійко. – Я що, тепер довіку віслюком залишуся, сажу та попіл возити? Не бувати цьому! Та я, та я… Ліпше назавжди покину курити ці кляті цигарки!

І тільки він це вимовив як… Опинився у тому самому скверику.

- Чи примарилось це мені? – подумав Сергійко і глянув на руки, а вони у нього чорні від сажі. Сяк так витерся хусточкою, а потім – (чесне слово я не брешу!) – повикидав геть усі цигарки в урну для сміття. Багато часу минуло з тих пір. Сергійко давно вже не Сергійко, а Сергій Іванович, і працює, доречі, директором школи. Залюбки грає з учнями у футбол на перерві, а ще вміє крутити на турнику «сонечко». Погодьтесь, не кожен директор школи здатен на таке. Стосовно куріння -боронь Боже. Сергій Іванович – за здоровий спосіб життя і має розряд з плавання. Єдине, що викликає подив у колег по роботі – це те, що Сергій Іванович кожного дня по дорозі додому обов’язково заходить до зоопарку, іде на дитячий майданчик і там, підгодовує коли цукром, коли морквою або капустою одного віслючка з візочком. А коли його запитують чому він це робить – тільки загадково посміхається.

 

Неймовірна пригода з Миколкою Зайцем

На фізкультурі у Миколки Зайця ніяк не виходив стрибок через коня. Хоч лусни! Геть усі в класі дівчата (я вже не кажу про хлопців) доволі легко справлялись з цим завданням. Навіть рудоволоса відмінниця Юлька Бондаренко з обсипаним веснянками носиком-картоплинкою, яку він ще вранці дражнив: – Руда-руда Юлька,замість носа – дулька! – перелітала через спортивний снаряд, немов блоха через Рябка.

– Ги-ги-ги! – дурнувато зареготав довготелесий Грицько Ступак на прізвисько Ступа: – Заєць, а стрибати не вміє!

Даремно Ігор Володимирович – вчитель фізкультури – намагався підбадьорити Миколку: – Зберись, у тебе обов’язково вийде. Усе було марно. Зажурений прителіпався Миколка додому. – Чого кислий такий? – запитав його старший брат Тарас – студент третього курсу ветеринарного факультету. – Може кислиць об’ївся?

– Тобі все смішки, – відповів Миколка, – а я у спортзалі через коня перестрибнути не можу.

– Через коня, кажеш? – примружив очі Тарас. – А ти знаєш, що всі коні, не важливо які – справжні або спортивні снаряди – люблять ласку і дбайливе ставлення до себе? Второпав?

– Здається, так сказав Миколка і пішов знову до школи.

– Чого тобі? – спитав шкільний сторож дід Лаврін, коли Миколка постукав у зачинені двері. - Заняття вже скінчились!

– Та мені, розумієте, дуже до спортзалу потрібно.

– Так-так. – сказав дід Лаврін і таки пустив Миколку до школи. Миколка забіг у спортзал і спершу що зробив, так це витягнув з поліетиленового пакету вогку ганчірку і обережно повитирав нею коня. Згодом дістав із-за пазухи оберемок свіжої трави і поклав на підлогу. І тут кінь… підігнув свої залізні ноги труби, нахилився, і ротом, що з’явивився начебто, з нівідкіля, узяв гостинець і прицмокуючи почав жувати. А потім струсонув головою і заіржав: «Іго-го!!!» Миколка зрозумів це як «хочу пити» і хутенько приніс йому ціле відро. А тоді наче в казці – кінь катав Миколку на собі. Переходячи то на галоп, то на рись, а то танцюючи вальс. А у дверях зали стояв дід Лаврін і кивав головою: «Так-так, так-так!..»

Другого дня на уроці фізкультури всі були в захваті від Миколчиного стрибка через коня. Легко, невимушено перелетів він, немов ластівка, ледь торкнувшись снаряда.

– Молодець! – похвалив Миколку Ігор Володимирович. А той підхопився і на вихід побіг.

– Ти куди? – запитав його вчитель. А Миколка йому: – За наждачкою і фарбою. Треба ще з турником потоваришувати!

 

Про діда ,бабу і папугу

Жили були дід та баба. І був у них папуга, що вмів розмовляти. От одного разу приніс дід ноутбук додому та і каже: – Доки всі комп’ютерні ігри до кінця на пройду – з місця не зрушу, хоч би там що!

Усівся за стілець і ну мишкою клацати. А бабуся і собі: – А я що, гірша?! – увімкнула телевізор на канал мелодрам і вмостилася з мішком смаженого гарбузового насіння у кріслі. Подивився тут папуга у вікно та як закричить: – Діду, бабо! Злодії порося із хліва крадуть! А дід йому: – Не заважай! Я зараз важливу місію виконую – у ворожий штаб за цінними документами пробираюсь. А бабуся у кріслі насіння лускає та своє заводить: -І мені не заважай, бідну Розіту зла мачуха з дому вигнала. Що то з нею буде?!

А папуга знову у вікно подивився та як закричить: – Діду ,бабо! Злодії вже вашого «Запорожця» викочують з гаража! А дід знову: – Не заважай, я на мотоциклі їду, від ворогів відстрілююсь. А бабуся підтягує: – Бідна Розіта пам’ять втратила – що то з нею буде?

Подивився тут папуга знову у вікно та як заверещить що було сили: – Діду, бабо! Злодії вже вікна з дверима знімають і дах розбирають! Та дід як ні в чому не бувало: – Відчепись, – каже, – мене зараз повинні орденом нагородити за успішно виконане завдання. А бабуся й собі: – Бідна Розіта покохала дона Карлоса до неї повернулась пам’ять і вона виявилась зовсім не бідною. Що то з нею тепер буде?

Подивився тут папуга довкола – їжі немає, холод собачий у хаті без даху, вікон та дверей – і полетів других господарів шукати.

 

З другого боку

Одного дня біг Только Печериця до свого товариша Ореста Журавського з флешкою нову бродилку накатати. Аж тут де не взялись голуби – фур-р-р! – над головою. На спину тільки ляп, ляп, ляп. Прикро, звичайно, але з іншого боку… Зупинився Только, подивився вгору на небо і склав першого в житті вірша:

В небі сонце запалало
На промінчиках заграло
Дуже хороше мені
Хоч і ляпки на спині.

– Кльовий вірш! – сказав Орест Журавський. – І я, як редактор шкільної стінгазети, обов’язково візьму його до наступного номера.

А то ще було. Вліпила якось Тольку математичка двійку та і каже: – Це вже восьма двійка підряд, тому прошу прийти завтра до мене твого батька. Прикро, звичайно, але з іншого боку… Прийшов татко до математички і виявилось, що вона це – його перша любов. А так як у татка, крім Толька, нікого не було, а математичка – була незаміжня, то стали вони жити всі разом. З тих пір у Толька з математикою було все в ажурі.

Нещодавно Только Печериця стояв у черзі за квитками на концерт його улюбленого гурту «Вухогорлоніс». Позаду нього зайняла чергу його сусідка по під’їзду – Ганька Швець. І треба ж такому трапитись – останній квиток дістався Толькові. Оце так пощастило! Подивився тут Только на зажурену Ганьку і подумав: – Прикро звичайно, але з іншого боку… І віддав їй свого квитка.

 

Таємниця такси Ковбаски

Одного погожого осіннього ранку вийшла такса Ковбаска у двір зі спицями та величезним клубком вовняних ниток. Сіла на лаву і заходилась щось в’язати та так швидко, що тільки спиці мерехтіли у коротеньких лапках.

–І що це воно буде? – запитав її двірник дядько Данило. – Мабуть рукавиці, щоб зручно було мітлу тримати?

Нічого не відповіла такса Ковбаска, а тільки швидше заходилась в’язати петлю за петлею.

– Та то, мабуть, новий вид ізоляції труб… – втрутився в розмову сантехник дядько Степан. – І дешево, і тепло зберігає.

Нічого не відповіла такса Ковбаска, а продовжувала вправно робити рядок за рядком.

– А я думаю, судячи з розміру, що це – нові чохли для сидіння в машині. – сказав дядько Мишко – водій таксі. – І спині зручно, і радикуліти не страшні.

І знову нічого не відповіла такса Ковбаска, пильно стежачи за візерунком .

– Нічого ви не розумієте! – обурилась тітка Зіна – господарка капелюшкового салону, приєднуючись до розмови. – У цьому році модно носити берети у шотландському стилі, тобто, у клітинку. А хто цього не зробить, той буде справжній відстій.

І тут нарешті такса Ковбаска сказала: – Ех ви, кожен тільки про своє думає, далі свого носа не бачить . А я, між іншим, в’яжу светра моїй давній подрузі – жирафі Жоржетті , яка приїздить до мене на Новий рік з далекої Африки.

На це усі тільки й сказали: – А-а-а!

 

Слон в армії

Закортілося одному слону в армії служити. Пішов він до генерала Сухопутних Сил та і каже: – Візьміть мене, будь ласка, у піхоту. А генерал йому відповідає: – По-перше, не у піхоту, а мотострілкові частини. А по-друге… - і тут він подивився на слонячій ніс. – Чого це ви пан призовник весь час у протигазі ходите? Образився на це слон і вирішив льотчиком стати. Пішов до генерала Повітряних Сил проситись. А той йому відповідає: – З такими габаритами як у вас, юначе, я можу запропонувати лише цистерни з авіаційним паливом вантажити.

Образився тут слон на генерала Повітряних Сил і вирішив у моряки податися. Пішов до адмірала Морських Сил проситись : Візьміть мене будь ласка у моряки . А той подивився на його велетенські вуха і відповідає: – У нас на флоті кораблі вже давно без вітрил ходять. І на адмірала образився слон і зовсім було занепав духом та на щастя зустрів не генерала, не адмірала, навіть не міністра Збройних Сил , а всього-на-всього – майора однієї з танкових частин. Побачив той слона – зрадів: – Це ж те, що нам потрібно – справжній живий танк, що працює на сіні, капусті та моркві!

І став слон служити слонкістом . А під час військових навчань він перший виконав бойове завдання і командування нагородило його відпусткою додому – хай батьки порадіють.

 

Мартинко – рятівник звірів

Ніхто достеменно не відповість, скільки часу відрощував Мартинко своє волосся, а тільки у дванадцять років на його голові була не те що копиця, а справжня лісосмуга або навіть цілі непролазні хащі. Пішов одного разу Мартинко до лісу – суниці збирати. Бачить, перепілка з перепеленятами біжить: – Врятуй нас, за нами браконьєр женеться ! – квокче.

Нахилив свою голову Мартинко і сховав Їх у своєму волоссі. Пішов собі далі, аж тут назустріч коза з козенятком біжить: – Врятуй нас, за нами браконьєр женеться! – мекає.

Нахилив свою голову Мартинко і їх також сховав. Тільки відійшов – аж тут дика свиня з поросятками біжить: – Врятуй нас, за нами браконьєр женеться! – рохкає.

Нахилив свою голову Мартинко і їм знайшлось місце у волоссі. Аж тут браконьєр з рушницею з кущів вилазить.

– Чи не бачив моєї дичини? – питає.

– Он туди побігла. – показав дорогу Мартинко. Побіг зраділий браконьєр і потрапив просто до лісника з міліцією. Не скоро тепер йому ліс побачити доведеться. А Мартинко випустив птахів та звірів у безпечному місці і пішов до парикмахерської підстригатись. А то, знаєте, улітку з хащами на голові ходити все таки спекотно буде.

 

Куди дівся бульдозер ?

Наказали якось бульдозеру один напіврозвалений будинок знести. Під’їхав він, значить, на місце роботи аж бачить – на стіні ластівоче гніздо, а в ньому – ластівка з трьома пташенятами сидить. Бульдозер чмихнув і зупинився. Виліз тут з кабіни бульдозерист та як закричить на нього:

– Сяка така залізяка! Знущатися наді мною здумав! Не буду я тут з тобою до вечора стирчати! Мені ще треба на вечірній спектакль нашого самодіяльного театру встигнути! А в мене там, доречі, головна роль – Отелло. Ось подивись.

Почорнив обличчя пилюкою, очі як вирячить, зубами як заблищить: – Чи молилась ти на ніч, Дездемоно? – декламує. Страшно!

Але бульдозер на те тільки мовчки стояв і навіть не думав заводитись. Аж тут начальник їх підходить . – Що відбувається? – питає. - Через вас обох я не потраплю завтра на змагання рибалок, не впіймаю здоровенну щуку і про мене не надрукують в газеті! Я вже не кажу, що я тоді не зварю найсмачнішу в світі юшку і не пригощу нею своїх друзів.

Та бульдозер продовжував мовчати і лише зрідка рокотів : – Р-р-р! Тут понаїхали репортери з газет, телебачення, кілька поважних чинів з мерії, представники громадської екологічної організації з плакатом «Руки геть від бульдозера і ластівок», а також багато простих громадян – все таки не кожного дня техніка страйк оголошує. Словом, місто розділилось на два табори. Одні стояли на стороні бульдозера і казали, що зносити будинок не можна, доки не вилетять пташенята з гнізда. А другі їм заперечували і казали що, якщо техніка скрізь свою непокору буде виявляти, то так недовго і до Армагеддону.

Невідомо, скільки б іще тривала ця суперечка, та одного дня мешканці міста прокинувшись вранці з подивом помітили, що бульдозер з ластівками зник. Лише напіврозвалений будинок з приліпленим на стіні порожнім гніздечком сиротів при дорозі. Багато висловлювали припущень з приводу зникнення бульдозера. Дехто вважав, що його разом з ластівками забрали з собою іншопланетяни і залишили їх на планеті , де живуть лише бульдозери і ластівки. Інші були цілковито впевнені, що нікуди він не зникав, а просто добровільно пішов на переплавку і з нього зробили дитячі каруселі, гірку з гойдалкою, сто п’ятдесят вісім велосипедів, два моторних човна , три чайника і один половник. І тільки невеличка кількість громадян (і я, зізнаюсь, також) переконані, що бульдозер таки дочекався, поки пташенята вилетять з гніздечка, а сам подався в одну з північних країн – брати участь у конкурсі на кращу снігову скульптуру. І що він і є той славнозвісний скульптор Бульд Озер, котрий вже два роки поспіль займає призові місця.

 

Про Юрка та його матусю

– Годі! – сказала одного разу матуся Юркові. – Набридло мені бути готувально-прибирально-прально-прасувальною машиною!

Вдарилась об підлогу, перетворилась на білу кішечку і вибігла на вулицю.

Зажурився тут Юрко.

– З брудними комірцями ще так-сяк можна миритися, а от без улюблених котлет – зовсім скрутно буде.

Вдарився об підлогу, перетворився на німецьку вівчарку і побіг матусю здоганяти. Біжить, аж бачить – міліціонер у формі стоїть.

– Собакам без нашийника не можна!

Тільки хотів було на вівчарку-Юрка нашийник почепити, аж тут догледів Юрко, що зовсім то не міліціонер, а його матуся перетворена стоїть. Вдарилася об бруківку вівчарка-Юрко і перетворилася на міністра Внутрішніх Справ.

– Додому, кроком – руш! – скомандував міліціонеру-матусі.

А та підбігла до фонтану, шубовснула у воду і попливла золотою рибкою.

А Юрко, вибачте, Міністр Внутрішніх Справ, обернувся на пелікана і слідом за нею. Націлив свого дзьоба-сачка – ось-ось схопить! А золота рибка-матуся вистрибнула з води і в одну мить перетворилася на рекламний щит з написом «Хочу спокою!» Причапав тут пелікан-Юрко до рекламного щита та й каже:

– Вибач мені, будь-ласка, матуся. Відтепер я завжди буду тобі у всьому допомагати…

І зажили вони з тих пір у мирі та злагоді і більше ніколи вже не перетворювались. Та й навіщо?

 

Хто найсильніший ?

Засперечались між собою Людина-Ножиці і Людина-Папір через те, хто з них сильніший буде. Перша каже: – Та я з тебе, як захочу – сніжинку вирізати зможу і на ялинку повішу! А друга їй відповідає: – Іржу тобі на вуха! Як навколо тебе обкручуся і нічого ти зі мною не зробиш.

Тут підходить до них Людина -Камінь і каже: – Та я зараз одного з вас зігну, другого зімну – побачите, хто тут найсильніший буде.

А в цей час повз них якраз проходила Людина-Людина. Згребла їх усіх і поклала до Людини-Кишені, а потім пішла до Людини-Будинку. Людиною-Ножицями почали кроїти полотно. На Людині-Папері зробили креслення. А Людину-Камінь поклали на дно квіткового горщика, щоб вологу зберігати. От і «не зовсім казочці» кінець. А хто прочитав її до кінця – той може вважати себе справжнім супергероєм.