Жінка-УКРАЇНКА

Мене звуть Руслан Бєдов. Мені 39 років (на початок 2019). Народився я на Полтавщині в славетному селищі Диканька. На сьогодні пишу прозу.

Серед моїх творчих доробок — романи з циклу «Характерники». Це гостросюжетна містично-історична проза. Перший роман з циклу «Характерники» — «Спадщина Сараматських Віщунів».

Маю також власний творчий проект, присвячений популяризації сучасної української прози http://www.rubie.in.ua.

Пропоную до уваги уривок другого роману з циклу «Чигиринська відьма»:

Вона пам'ятала, як вперше побачила Рудого. Він зайшов до шинку і став просто посеред приміщення, уважно роздивляючись, кожного, хто в ньому на той момент перебував. Одяг на ньому був брудний, просочений потом. За широким шкіряним поясом стирчало два пістоля, на боці висіла шабля. Вигляд мав помітно змучений — певно доволі довго не злазив з коня. Шкіра покрита товстим шаром пилу, який, одначе, не міг приховати її блідості, глибоко запалі очі нездорово блищали. Якби Леся побачила його десь на вулиці, то оминула того чужинця як найдалі. Але зараз він був її гостем, і вона повинна була запросити його до столу.

Чого стоїш, сідай он там, — мовила вона, вказуючи на вільне місце.

Зустрілася з ним поглядом. Щось в тих очах було таке, від чого у жінки стисло груди.

— Ти Леся? — спитав хриплим голосом.

Вона кивнула, ковтнувши слину, якої чомусь стало забагато.

— Тарас Грунь твій чоловік?

Знову ковток.

— Він...

— Мовчи, — вона промовила це одними губами. Іван скоріше відчув те прохання, побачив його на жіночому обличчі. Осікся.

— Сідай, я принесу їжу та меду, — вона намагалася говорити так, щоб голос не тремтів, — певно, втомися з дороги.

Пішла. Руками хапалася за стільці, за гостей, які при цьому здивовано озиралися на неї, ледве не впала.

Принесла Рудому їжу, сіла навпроти. Дивилася так, наче перед нею не голодна людина сиділа, а примара з того світу. Хотіла спитати про покійного чоловіка, як помер, чи страждав перед смертю, чи згадував про неї? Але не наважувалася. Можливо, боялася почути щось таке, що виявиться для неї страшніше за звістку про його смерть, адже, як кажуть, біда не приходить одна. Сиділа, німа, заклякла, не реагувала на вимоги гостей, дивилася на Івана, але не бачила його.

З того часу минуло трохи більше року. Майже кожного вечора Рудий приходив вечеряти до неї в шинок, коли тут вже нікого не було. Леся спостерігала за тим, як він їсть, розповідала про те, як пройшов день, жалілася на відвідувачів. Іван їв мовчки, іноді піднімав на неї втомлені очі, час від часу помічав за спиною жінки кремезну постать її старого, який робив вигляд, що заглядав до них у якихось справах. Помітно ніяковів. Леся помічала те, теж замовкала і, мабуть червоніла. Батькова безцеремонність її дратувала.

— Чого ви ото заглядаєте, га? — дратувалася вона.

— Заглядаю, бо моя донька лишається на одинці з чоловіком, якого ледве знає, — виправдовувався батько.

— Я його... знаю, — невпевнено відповідала Леся і чомусь застигала.

Батько підходив до неї, витирав пухлі пальці засмальцьованим фартухом:

— Вже рік минув, як ви отак бачитеся. Люди вже про вас говорять...

— Що мені до того, що говорять, — огризалася Леся.

Батько зітхав.

— Звісно, нічого, Ельжабето. Але якщо ти раптом на щось сподіваєшся, пам'ятай, що січовий козак не зробить тебе щасливою. Московський купець і той краще...

— Що ви таке, батьку, мелете!

Батько знову зітхав та лишав доньку на одинці зі своїми думками, почуттями та примарними надіями.

Сьогодні Іван не прийшов і Леся не знаходила собі місця. Невже його знову до буцегарні запроторили? А може просто не захотів приходити...

В двері хтось вимогливо загрюкав.

Було вже пізно, коли Іван, нагодувавши коня, збирався лягати спати просто тут, в стайні. Йти до влаштованого для нього Самойловичем житла не хотілося. Запашне сіно, кінське фиркання та галасливі цикади зовні заспокоювали, відволікаючи від нескінченного потоку неспокійних дражливих думок. Замотавши пістолі в тулуб та поклавши шаблю поряд, Рудий погасив масляний світильник та розтягнувся у весь ріст на стосі соломи. Закрив очі, намагався заснути, але перед очима повставало Лесине стурбоване обличчя, її переповнений страхом погляд.

Попередити її, щоб вони з батьком тікали? Але куди їм тікати? Цей московський князь, схоже вже встиг відростити довгі руки на Гетьманщині. До того ж навряд її батько, той старий жид, погодиться кинути все нажите напризволяще. І Леся напевно не кине батька...

З вулиці почувся чийсь шепіт, потім чиїсь кроки. Хтось намагався закричати, але йому одразу ж заткнули рота.

— Тягніть старого звідсіля, — хтось скомандував приглушеним голосом, — тільки тихіше...

Голос здався Рудому знайомим. Іван нечутно підвівся, підхопив шаблю та підкрався до дверей стайні. На дорозі декілька кремезних хлопців когось тягнули в бік найближчого будинку, як раз навпроти казарм, де на характерника чекала вільна кімната.

Зі світильником в руці козак вийшов на вулицю.

— Перепрошую, шановне товариство, що тут коїться?

Двоє продовжували тягнути свого бранця кудись у темряву, а перед Рудим з'явилася знайома постать молодого козака з величезним синцем на лобі. Він вже не посміхався, як останнього разу, в руці тримав кийок.

— Не твоя справа, старий, — глухо мовив молодик, дивлячись на Івана з— під лоба, — йди спати собі. Тут справа державної ваги.

— Он як, — сказав характерник, роздивляючись молодого козака, — а про яку державу йде мова?

Навіть у мінливому світлі світильника Рудий помітив як почервоніло обличчя співрозмовника, губи стиснулися, перетворившись у презирливо викривлену лінію. Молодий відступив на крок та підняв кийка.

— Що тобі не зрозуміло, старий? Давай йди своєю дорогою!

Рудий пересмикнув плечима.

— Я не проти, — мовив з тиха, — але ж ти стоїш в мене на дорозі!

Важка металева оправа світильника розлетілася від удару об голову молодика. Той без звуку впав до ніг характерника.

Майже дотягнувши полоненого до будинку, інші двоє зупинилися та почали озиратися в пошуках свого товариша. Десь зовсім поряд з темряви пролунав спокійний голос:

— Ось що я пропоную, хлопці. Залиште цього добродія та мерщій по хатам спати, поки я добрий!

Козаки переглянулися. Один з них потягнувся до пістоля, але в наступну мить просто біля його шиї з темряви матеріалізувалося лезо шаблі. Потім чиясь кремезна мозолиста долонь ледве помітним рухом вихопила пістоля з— під його поясу. Також кудись подівалася шабля з піхв.

— Ну то що, будемо й надалі гратися? Або розійдімося мирно, га?

Той, що тримав полоненого, відчайдушно крутив головую, щоб розгледіти власника того голосу.

— Князь скрутить тебе в баранячий ріг! — голос юнака ледве не зривався на вереск.

— Скажи своєму князеві, що напудив у свої новенькі шаровари, тільки— но почувши мій голос, — була відповідь, — то що, йдете по— доброму, чи мені перерізати горлянку твоєму поплічнику?

Іван запалив каганець та наблизив його до обличчя відвойованого у молодиків незнайомця. Це був Лесин батько. Рудий сторопів.

— Що сталося? — спитав він.

Обличчя крамаря було блідим, старий хапав повітря посірілими губами та дивився на козака широко відкритими очима, наче бачив перед собою власну смерть.

— Сьогодні вночі вони забрали Лесю. — мовив він, почавши хрипіти, — сказали віддадуть, коли ти зробиш те, що повинен, бояться, щоб не втекла, поки тебе не буде. Сказали, щоб мовчав, але одразу я пішов до тебе...мабуть, слідкували.

Іван відчув, як в ньому закипає лють.

— Де вона?

Старий схопився за груди, ніби намагаючись втримати життя, яке несамовито рвалося з його тіла на волю. Тіло здригнулося від болю.

— Звідки мені знати. Ти в усьому винен, — прохрипів крамар, — врятуй її...

Іван затягнув до стайні ще непритомного молодика, якого він оглушив світильником та вилив на нього відро води.

Козак відкрив очі та очманіло подивився на Рудого, перевів переляканий погляд на тіло шинкаря, потім знову на Рудого. Схопився за пояс, але не знайшовши зброї, позадкував від характерника. Вигляд той мав дійсно страшний. Стояв над молодиком з оголеною шаблею в руці. Погляд його нагадав козакові погляд Бога на іконі його бабусі.

— Як тебе звуть? — хриплим голосом спитав Рудий.

— Тарасом звуть, — не відразу відповів той. Потім додав:

— Вб'єш мене, буде тільки гірше. Адже я повинен супроводжувати тебе до Чигирина...

— Де тримають Лесю?

— Я ж сказав...

— Кажи де, бо клянуся Божою Матір'ю, буду відрубувати тобі пальці один за одним, поки не отримаю те, чого хочу!

Позаду ледве чутно рипнули двері. В наступну мить гримнув постріл, але Іванові вистачило часу, щоб відскочити в бік. Обидва козаки, як думав Рудий, втекли, тепер атакували його.

— Подивимося, який ти хоробрий, коли не нападаєш зі спини! — гаркнув один з них.

Відбиваючись від нападників, Іван розумів, що має справу з доволі слабким супротивником. Певно, князь більше розраховував не на силу своїх служок, а власну хитрість та підступність. Вже другий раз за день, характерникові прийшла думка про те, що оцих молокососів потрібно добряче провчити. Але якщо в корчмі йому завадили гості, тепер просто не було часу. Краєм ока, Іван бачив, як третій намагається непомітно прошмигнути до воріт стайні, а цього допускати не можна — бува чого доброго на допомогу покличе.

В якийсь момент хлопцям здалося, що навіть втрьох їм не подолати цього січовика. Він рухався швидше, був надто спритний, добре бачив у темряві. Складалося враження, начебто його шабля знаходилася в декількох місцях одночасно.

— Марку, заганяй його в кут! — крикнув той, кого звали Микитою, і в ту саму мить був збитий з ніг потужним ударом. Клинок вилетів з його долоні. Піднімаючись, козак раптом усвідомив, що супротивник міг би вже давно їх всіх повбивати, але чомусь не робив цього. Якби не князь Ромоданівський, Микита все кинув би та втік. Але його батько був винен клятому московиту чималі гроші, тож він не мав іншого вибору, як знову схопити шаблю та кинутися в бій. Достатньо було лише злегка поранити січовика отруєним лезом, щоб той втратив свідомість.

Раптом характерник відступив та зник у темряві.

— Де він? Ти бачиш його? — важко дихаючи, спитав Микита Марка.

— Там немає ані вікон, ані дверей, — спокійно відповів той, запалюючи ще один світильник, — нікуди він не дінеться. Загнали ми його, наче скаженого звіра.

— Тарасе! Тримай вихід!

Той мовчки хитнув розбитою головою, озброївшись дрюком та пістолем.

— Гей, добродію! — весело гукнув Марк, — поговоримо, га?

У відповідь на молодих козаків з глибини великої пустої стайні дивилася мовчазна темрява. Тільки Іванів кінь нервово фиркав та весь час намагався звільнитися.

— Може, там який підкоп? — пошепки спитав Тарас, тицяючи світильником у пітьму. У нього страшенно боліла голова і він вже декілька разів за сьогодні встиг пожалкувати, що зв'язався з цими хлопцями, повіривши обіцянкам якогось московита влаштувати його на службу до самого гетьмана. Чи то не вершина бажань хлопця з бідної козацької родини? Але подивившись в очі розлюченого січовика, Тарас вже був готовий накивати п'ятами. Єдине, що його утримувало зробити це просто зараз, сором перед товаришами за власне боягузтво. Можливо, вони таки скрутять цього старого у баранячий ріг?

— Нічого там немає, — впевнено відказав Марк, — тільки вчора перевіряли. Ходімо!

Несподівано кінь заржав, ставши дибки. Обидва козаки зупинилися, вдивляючись в морок. Почулося глухе ричання.

— Ти чув?

Ричання повторилося. Цього разу гучніше.

— Що там в біса таке?

З темряви з'явилася морда величезного звіра, схожа на вовчу.

Козаки по неволі відступили, ледве пересуваючи зватнілі ноги. Жах перетікав смердючим подихом невідомої тварюки в тіла молодиків та паралізував їх.

Звір поволі пройшов повз озброєних людей та наблизився до Тараса, який намагався нажати на гачок вже зведеного пістоля, але вказівний палець вперто не хотів слухатися. Удар лапою — і хлопець вже лежить на спині поряд з трупом шинкаря. Його спотворене страхом обличчя застигло та стало схожим на обличчя мерця поряд.

Паща з жовтими, вигнутими іклами наблизилася впритул. Краплі смердючої слини одна за одною спадали на мокру від крижаного поту шкіру, опікаючи її. Принаймні Тарасові так здавалося. В його голові лунав голос, що вивертав всі його нутрощі навиворіт. Наче крадій заліз до хати та в пошуках коштовностей почав перевертати там все до гори дригом.

Марк отямився, коли кінь таки розірвав мотузку й зник у передранковому мороці за дверима стайні. Хлопцю стало моторошно, коли він уявив, що за декілька годин йому доведеться доповідати перед князем. Доведеться визнати, що вони втрьох не змогли встежити за старим жидом і той таки зустрівся з січовиком. Про те, що було далі краще промовчати, бо московит все одно не повірить.

Марк був найстарший з трьох. Його батько — піп, багато років служив в одній з церков неподалік Батурина, поки одного дня ляхи не спалили церкву разом з ним. Мати померла невдовзі після пологів. Марк та його тільки— но народжений брат лишилися самі. Декілька років вони жили у тітки в сусідньому селі. Її чоловік любив прикладатися до пляшки, бив жінку та дітей. Іноді в хаті не було ані крихти хліба. Одної ночі Марк разом з братом втік. Перебивався випадковим заробітком, але частіше вони з братом жебракували на Київському тракті.

Одного холодного осіннього дня повз них по тракту їхала карета, яку супроводжували декілька озброєних вершників. Вона зупинилася навпроти жебраків і довго стояла. Марк відчував, що за тими занавісочками на вікні сидить хтось і уважно його розглядає. Потім з вікна з'явилася рука і зробила знак. З того часу жебракування скінчилося. Брати служили князю Ромоданівському. Марк виконував різноманітні завдання, а Матвій був лакеєм в домі князя.

— Це чудовисько зжерло січовика, — тихо мовив Микита, — коли ж воно потрапило до стайні?

— Добре, що хоча б ми не стали йому до вподоби... — Тарас, очманілий від головного болю, ледве утримуючи рівновагу, піднявся на ноги, струшуючи солому з шароварів.

Джерело: http://fb.com/charakternykybiedov/posts/282298905726611