Жінка-УКРАЇНКА

Сергій Савін народився на початку травня 1997-го року   на Вінниччині в місті – Могилеві-Подільському, що є останнім прикордонним пунктом на кордоні з Молдовою.  Це, певно,  і  стало  його філософією  прикордонності, коли кожна сутність мусить бути оснащена  чітким глибинним сенсом , аналізом, віком  життя і віком смерті,між якими довжелезний поетичний кордон.  

В шкільні роки любив географію, історію, уроки національної  мови, не любив англійську і  був екскурсоводом  у музеї імені Миколи Буянова – єдиного національного героя Італії серед українців. Певно, з того часу почав захоплюватися італійською історією, мовою і  літературним феноменом «герметизму», серед якої в світові стіни літературного процесу  врослися імена – Джузеппе Унгаретті , Еудженіо Монтале , Сальваторе Квазімодо.

У 2013 році захищає роботу з мистецтвознавства «Марія Руденко: життєвий і мистецький подвиг» у Всеукраїнському конкурсі дослідницьких робіт учнів-членів МАНу, де отримує II місце в Україні.
Після отримання шкільного курсу знань   у   2014 році вступив до Київського університету імені Бориса Грінченка на спеціальність «журналістика» ,  за рік навчання  залишив обрану спеціальність  , продовжуючи прикордонні (метафізичні)  пошуки себе вже у  стінах   Київського національного університету ім.. Т.Г.Шевченка, де донині і навчається.

Працював піарником, екскурсоводом, літературним агентом.

Любить  бритонівське поняття «сюрреалізм» у всіх його межах : від Фріди Кало до Емми Андієвської,
захоплюється венеційними дахами і парижською архітектурою.

Не уявляє своє життя  без Амадео Модільяні, Олени Теліги, Камю, Сартра   і  Марини Абрамович.
Сподівається на утвердження  у світі екзистенційної психології Віктора Франкла.

СЕРГІЙ САВІН. ПОЕЗІЯ 

1.

запалив свічку навпроти твоєї , 
щоб оберігати її сонце , 
називаючи це моєю вірою.

 …вона дихала приземлено,
немов 7-річна дитина з будинку піклування

дихала так…
 як світяться ребра на чорному фоні
після радіації.

дихала….-..-..-..
хотіла існувати
бодай  в малій  п’ятикутній  квартирі,
яку люди називали церквою.

віра – не згасати.
щораз невідворотно скрапуючи воском.

віра –  рятувати
прилегле сонце  свічки…
хоча б  в цю 
писану  воском
молоду осінь.

віра  в твоє світло !!!
в безлюдних містах !!!
в заїжджених  тролейбусах !!!
в прокурених залізничних вагонах !!!

 віра в тебе 
яка врятувала мою поминальну  релігію.

10.10.2015 САВІН 

2.

любити італію означає грати в карти коли ти певен що програв
коли козир - серпень в колоді малої ведмедиці і зайвих шісток
коли кожна дама яка відбиває - більше ніж жінка вона сестра
яка приховує валетів - як італія римський куток

любити італію це коли між вами може бути більше ніж шлюб
це коли всі карти биті, а до римського форуму ніхто не дійшов
коли остання гра складається з блефів як венеція із підземних труб
а ти розумієш що ти граєш на легені і національну кров

любити італію - це коли в Болоньї зникають всі обличчя, крім ДжезУ
який відростив бороду філософії як Умберто Еко свою смерть
любити цю країну - це щоразу відпускати пречисту сльозу
як Мама Санта відпускала від себе Ісуса
не на життя а на його чверть.

любити її як любить "tu scendi dalle stelle "* національний бог
який щоночі перед молитвою хреститься в Адріатиці
любити італію - це любити біль який домінує в обох
це відчувати жінку,
з якою 
заборонено кохатися.

                                                               14. 08.2016 

* “tu scendi dalle stelle”-  найвідоміша італійська колядка в піріод святкування Епіфанії.

3.  

Хотів дістатися моря і обжити його берег як старий і мокрий підвал
де час від часу з нічної стелі викрапує газ  і цемент 
біля будинку де паралізовані авта градом з високого рукава 
де спершу поетизуєш  кайф  
а за добу –  дихаєш на смерть
 
хотів дістатися  підводного човна і заселити повітря для двох
де назовні – з пісків і скель цілковито однакова морська глибінь
яка перевертається – як диявол – коли прибувають кораблі на Різдво
зачекаймо різдва 
в цьому морі з інтимних стін

щоб дістатися повітря і чайок в персональному березі три на три 
хай це  зона відчуження,  і ми ставатимемо  чужими лиш раз в добі
на нічному піску я залишив тобі цілунок. 
говори до нього…говори…
- і я відчуватиму море 
в твоїй солоній губі.
                                                                      23.09.2016  

4.  

«життя як червона гілка київського метрополітену.
щоб не вїхати  в  підземну темінь, необхідно вийти на останній станції перед рухом в тунель*,
але навіть якщо ти проїдеш станцію з виходом на праву платформу - 
знай: попереду 12 можливостей вийти до світла
12  назв  зупинок де можна сховатися
12  спроб підземного самогубства
…і тисячі секунд ЗМІНИТИ ВСЕ
перед оголошенням : 
« Кінцева станція Академмістечко. Звільніть будь ласка вагони».

                                                                     
* Остання станція перед рухом в тунель – ст..м. Дніпро, єдина станція з виходом на праву платформу. 

5.

Ти так  бинтувала кров на околиці  - як віск  тіло свічі
вздовж  холодних естерів вилитих  з цистерни світла
 і на палець нанизувала небо ,
як єврейські   втікачі 
які звикли тримати втечу  за цельсієм  вітру.

ти так бинтувала кров на околиці  – як дощі вересневу траву 
вздовж дороги де цвяхів більше ніж живих людей 
на дорозі де Пантелеймон тицяв зеленку в Ісусову брову
за спиною тримаючи для Марії  вінок з орхідей.

ти так бинтувала кров що я  слухав – як цокотить пульс
і бачив як втомлюються жінки що ходять по крові як сходах
ти  просто була тією яка слухала  внутрішній блюз
в лікарні …
на кухні…
…і в брудних переходах.
                                                                  09.07.2016 

6.

Розвідка звуків збирала хрипи крізь бетоні стіни 13-ти по верхівок
коли на одному з поверхів вона дихала йому у південне вухо
тоді їхні погляди розбивалися,як апельсини,падаючи з вантажівок
і вони цілувалися – подекуди стабільно
але якось скупо.

між ними був ендосимбіоз – іноді звуковий,назовні – біологічний
де співжиття в’язало цілу урбаністику на кінчиках між  пальцями
де кожна споруда притулена до неба  -  телефонічна 
наче на дроті музиканти, 
які не стануть коханцями. 

вони вигадували босоногі звуки наосліп як спудеї незнаних консерваторій
і кожен шанс  померти від музики не закінчувався по-англійськи
коли їхні погляди розбивалися, як апельсини фантасмагорій 
він її цілував
з витримкою
ірландського віскі…
 

7.

перев’язував пам'ять  як  кровотечу в будинку де століття не було бинтів
і ґудзував паростки ласки на покірних  збитих  колінах 
я хотів оберігати твою кров  - як ґрунти  темряву для кротів
мовчки  маскуючи світло на чорних стінах. 

я хотів оберігати твої вії від напруги  яка висихала на вітрах
як цятки вологи  під шапкою  силабо-тоніки спеки 
коли ти усміхалася сонцю – промені ховалися на стовпах
відчуваючи ревнощі і небезпеку. 

коли ти падала в зайве тіло – як  вірус чужих реакції  в кров 
хоч  знала що на тебе чекає сто восьмий удар
я перевязував пам'ять  як кровотечу німих побудов 
коли  ти слухала  голос судини, 
як  Сімону де Бовуар.
 

8.

Вона відчувала мільйони звуків серед мільярдів букв 
як будівники - цигарку під вологим тонким цементом 
дівчинко в арт-просторі акустики і розлук 
ти як море втомилась від звуків 
в своїй  плаценті. 

і скільки б ти не мовчала – в арт-хаузі чужих дощів 
і скільки б не тримала цигарку – як небіжчика в останню північ 
я чутиму твій голос ТАМ де бозя везе калачі 
я чекатиму на твій голос 
де ще не померли півні 

дівчинко в арт-просторі часу де непритомні цифри мовчать 
в технічних саркофагах двадцять першої епохи 
ти продовжуєш вірити звуку 
як в пастернака ще вірить свіча 
напередодні інтуїтивно вивчивши його кроки. 

дівчинко мила дівчинко цей вечір – музичний маршрут 
незмонтований необрізаний де звуки твої і нічийні 
і кожен фрагмент –  унісон усіх спокут 
і кожна ілюзія – рух на 9-ій хвилі.
 

9.

«озброєна  жінко!…як рідко  живеш між туманами?»
кричали  тобі чоловіки з найвищих материків
ти ставала на пальці втоми, які в черзі дощили ранами
на тілі скоцюрблених  небом
несподіваних літаків.

невидима жінко. над  якими ридала стихіями ?
як бог завантажував в  долю  холодних чоловіків
час від часу ставала  брутальною
як годинники над повіями
коли стрілка мізинця в тріщині
шукала своїх батьків.

не впіймана жінко…о котрій вмикаєш будильники?
щоб іти на втечу від себе – в онлайні на денці ваги
жінко моя замучена.
втомою від світильника 
ти втретє молилась за того
кого зневажають  Боги.
 

10.

ти йдеш по канатній дорозі – де не має ні ям ні кисню
цитуєш впівголоса канта і НЕ довіряєш ідеям 
я заходжу в твої долоні як в щойнозбудоване місто
де кожен квадрат і лінія- між тандемом і колізеєм 

метафізика в русі чується надто безкарною 
коли в стінах долонь замість долі - сухі манекени 
хоч ти живеш в порожнечі – маючи свій акваріум 
болі тебе засвічують як привиди у ренгені

і хоч мені видається що філософам з нами затісно
і кожен регіон пальців специфічний для виживання 
ми з тобою з зони чорнобиля – інфіковані єдиним тиском 
серце б’ється по-різному.
відчуваємо територіально

11.

Пам'ять скановує голос  що звук вириває гранатами
повітря обірване містом  як струм зайшло у дроти
чую звикає мозок – до тієї що скоро вбиватиме
Цвяхи у мої  легені  -    як в деревяні хребти

нерви мої як система запозичені з залишків тиші
кожен нейрон формує не тканину нервову а день
коли вона наближається – її очі стають темнішими
хоч я не соромлюся зору
АЛЕ кожен погляд- рефрен

неначе  в асиміляції дУмки питань   поезії
речення далі хитаються  у СЮРнереальній формі
наче це кроки у відстань де швидкість немає обмеження
і шум тебе не зупинить – коли почуття сонорне

Пам'ять скановує голос – і  звук виринає гранатами
повітря  уже не повітря а межі твоїх приходів
і знаєш – я все одно попри все чекатиму
тебе
у мільярді знесилених пішоходів.
                                                             19.04.2016 3-05

12.

Замовчував співвідношення літер яких любити не варто
циркулярами в нігтях памяті і язику
але тексти циркулювали всередині як повітря в плацкартах 
не в моєму вагоні. 
з квитком роздрукованим на піску
де всі дати і лінії – наполегливе вивіряння формул 
і жодна з них не готова лягати в папір 
так я люблю твій запах. 
він повертає мене на платформу 
з якої я не повернуся але ти не вір 
і лиш не мовчи тиша не прагне довільних ритмів
 бо хочеться взяти в танець ноги долоні й губи
 але я не танцюю бо танець – не цілунок на бритві 
бо мої краплі крові давно осіли на зуби. 
але літатиму якщо стоятимеш на злітній смузі
 і навіть не впаду в асфальт чужого аеродрому
 я ще сотні днів себе запевнятиму що ми друзі
 і летітиму – з падіннями АЛЕ свідомо.
                                                               03.04.16  

13.  

Його залишають клапани. Аорта гримить  без крові
серце ж моє замулене  ритми твої  випадкові 
 імпульси заміновані кроками у судинах
вибухни діафрагмою  - ревністю у клітинах. 
вибухни ендокардом з ніжністю у бетоні
просто злякайся падай – лиш не в її долоні
 з будь-ким і де. не прагни в власність її волосся
 це лиш набута вада ! легеням її довелося
…потребувати вчасно - тиснути  горло від диму
тікати у капіляри від погляду як карантину
де віра  лише аналіз коли все життя здиміло.
ставлю в сповіді кому -  і поруч  тіло Аттіла
і скільки б не сповідався на цьому глухому папері
засинатиму псом під місяцем.
що дивиться в її двері.

14. 

вона навчено дихала і  стріляла  в  морози
одним дублікатом пульсу  наче  вцілілим жестом
і кожен подих між нами -  вривався анабіозом
як звуки між аритмією – як слово між палімпсестом 

між нами  немає напрямку і колії заміновано 
і хоч я щодня босоніж не хочу іти з вокзалу
зостанусь (навіть як виженуть) АЛЕ реабілітований
як той  хто чекав відвертості і  зазнавав провалу

вона  навчено дихала , а я  - ще слухав  морози
як кардіо-лікар серце записане на диктофон
де кожне биття -  голос переслуханий під  наркозом
де кожне биття - голос не записаний на мікрофон

 

15.

 Холод  заломлював  лікті – в усі 220 болю.
 квадрат. сантиметр і рух – предтеча інферно-муки
де прострація  - не кордон любові і алкоголю.
де ти електрична візія. Ні взяти, не оминути.

де тебе не було по суті. Чи була у моїх теоріях
на терезах сліпих вечорів, які залишилися снами
ти навіть не довжина моєї єдиної траєкторії
ти  дівчина,  яку НЕ Я  торкатимусь губами

і як тебе не любити – ну як? у квантовій локації
де крок. ковток і  дотик – спростовується дощами
і кожне моє вертання  – це поетична імітація
якщо ти ще потребуєш цієї нестями. 

16.

ВІНСТОН ЛЕННОН , ЙОКО – і ми

Ти знаєш?
…якби я не був малою людиною
 всередині нереалізованої любові,
я би надовго став рок-музикантом 
в старому районі Нью-Йорка.
…якби ти була для мене меншою
(хоча б на відстань меншою) -
я б не зголював бороду,
і навіть на її пагорбах – звучав би саксофон …
в ритмі голосу - 
схожого на твій…
в такті  бек-біту 
Ерла Палмера.
…якби я міг стати Вінстоном Ленноном -
я б ним став – 
щоб дивитися на зморшки твоїх очей  і губ,
як Джон  НА Йоко.
…став би Великим ,
щоб жити з тобою в маленькій пластівці 
невипущеного альбому.
…щоб з нього ми виходили:
а) – на музику
б)- на поцілунок,
- і невідворотно повертались в повний склад одного тіла 
на двадцять пальців музичної ніжності.
…ми б створили гурт «PLASTIC ONO BAND»,
цуралися б бороди Ісуса
читали б Тімоті Лірі 
і раз на рік відмовлялися одне від одного,
- ЩОБ вчергове змерзнути ,
як холодний час -  в картонних коробках.
і вчергове – знепритомніти.
від тісноти,
на яку лише здатні полишені тіла…
ТИ ЗНАЄШ !!!
!
Я би став будь-ким,
якщо всередині моєї маленької людини 
житиме
Велика ТИ!

13.10.2016 САВІН