Жінка-УКРАЇНКА

Волинянин Віктор Качула, випускник Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (факультет журналістики), за розподілом потрапив працювати до Криму. З 2000-го року — головний редактор Всеукраїнської загальнополітичної і літературно-художньої газети «Кримська світлиця». Заслужений журналіст України.

Пісні під гітару (вірші і мелодії) почав складати ще в лісовому технікумі (перша освіта — лісотехнічна). Згодом — строкова служба в Групі радянських військ у Німеччині, робота в районній газеті на Волині, навчання в Київському університеті, а далі — Крим. І скрізь писав пісні — їх, напевне, вже далеко за сотню, багатьом — вже по кілька десятків літ. У 2007 році з допомогою доньки Юлі до ювілею «волинської мами і бабусі» було записано перший диск авторських пісень з назвою «Може, мамо, я хоч трохи кращим світ зроблю!»

Віктор Володимирович народився 7 травня 1959 р. у селі Горки Любешівського району на Волині.

У 1974 закінчив Рудко-Козиньску 8-річну школу (Рожищенський р-н., Волинь), у 1978 – Шацький лісовий технікум. У період з 1978-1980 служив у Групі Радянських військ у Німеччині. У Криму – з 1985 року. У 1987 закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка, здобувши спеціальність журналіста. Розпочав трудову діяльність за фахом у 1982 році в Рожищенській районній газеті „Світло Жовтня”. З 1986 по 1998 р. був кореспондентом, відповідальним секретарем у газеті „Кримський комсомолець”. З 1998 до 2000 року працював на посаді заступника головного редактора, відповідального секретаря у газеті „Кримська світлиця”, з 2000 року – головний редактор „Кримської світлиці”. Дружина Віктора Володимировича – Галина Володимирівна – вчитель української мови та літератури, а донька Юлія – студентка факультету естрадного виконавства Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв (м. Київ), у Криму відома як „Золотий голос” Таврійського національного університету ім. Вернадського. У 2006 році Віктор Володимирович отримав звання Заслужений журналіст України, а у 2007 р. разом з донькою випустив диск авторських пісень „Може, мамо, я хоч трохи кращим світ зроблю!”(можна прослухати за адресою – http://www.ukrlife.org/main/evshan/apple_ua.htm ). 

У 2009 році групою київських близьковладних авантюристів-політиканів була зроблена спроба захопити „Кримську світлицю”, змінити статус, формат і наповнення єдиної кримської української просвітницької газети, виплеканої поколінням українцям-патріотів, і взагалі перевести редакцію до Києва. Віктор Качула до останнього захищав газету, не давав скорочувати колектив, змінювати формат. Тоді за надуманими облудними звинуваченнями редактора за непокору звільнили з посади і намагалися навіть притягти до кримінальної відповідальності. Впродовж 2010 року Віктор Качула виграв усі суди, відкинув усі звинувачення і 14 жовтня – на Покрову! – був відновлений на посаді головного редактора.

На той момент приміщення редакції за борги було опечатане, газета тривалий час взагалі не друкувалася. Найяскравішим враженням після пережитого Віктор Володимирович вважає відкриття редакційних дверей, що були опечатані десять місяців і знайдені кілька живих рослинок серед замордованих квітів, які стільки часу ніхто не поливав.

Віктор Качула разом з колективом, який частково вдалося зберегти, налагодив вихід „Кримської світлиці” в Інтернеті, а з липня 2011 року газета знову почала друкуватися у звичному читачам форматі. На сьогодні редакція знову повноцінно функціонує.

Життєве кредо Віктора Качули – не відступати і не здаватися! Тож, у його планах на майбутнє разом з однодумцями відродити і примножити усі добрі справи й починання, якими славилася „Кримська світлиця” у попередні „доруйнівні” роки: пісенні, мовні, літературні конкурси і фестивалі, комп’ютерний турнір для школярів „Хто „Світлицю” не читає – той комп’ютера не має!”, конкурс духовної краси „Кримчаночка”, поновити повноцінне видання додатків до „Кримської світлиці” – „Джерельце”, „Будьмо!” і „КримСПОРТ”. Перетворити „Світлицю” у сучасне, якісне, тиражне видання – але з українською душею! Записати разом з донькою ще кілька дисків власних пісень, видати книгу поезії. А як буде час для мемуарів – написати гостросюжетну повість про те, що випало пережити разом з єдиною кримською українською газетою – „Кримською світлицею”.

РАПТОВИЙ СНІГ

Ще лист рудий між гіллям тлів,
Ще зорі в небі проглядались,
Та відчувалось, відчувалось 
Пожар осінній відгорів.

Що мало бути, те пройшло 
В природі все і завжди ясно.
Та осінь за чубатий ясен
Чіплялась золотим крилом.

Хотіла ще хоч день, хоч мить
Горіти, жити, не згасати!
І нам здавалось: зачекати
Ще треба трохи до зими.

Ми може б ще сюди прийшли,
До недотлілої тополі 
Зігріти душі захололі
Біля осінньої золи.

Та ранок сріблом засіяв:
Під снігом осінь тихо гасне...
І посивів від горя ясен,
Немов відчув все те, що й я...

БАТЬКОВА НАУКА

Каже батько:
кинь той клопіт!
Заробляєш лиш синці...
Їдь до мене на роботу,
Будем сіять пшениці!

Буде толк тут і з поетів!
Та до чого ті слова?
Сам писав
в своїй газеті:
«Хліб  усьому голова».

В мене серце
навпіл рветься,
Половинка  у селі...
Проростає через серце
В полі батьковому хліб.

Батьку, я ж із твого тіста!
Скільки б хліба я зібрав!
Нащо ж ти мене до міста
Слово сіяти послав?

От і сію в крем’яницю...
А насіння ж  золоте!
Тільки щось моя пшениця
Так, як в батька, не росте.

В нього небо підпирає
Колос визрілий, тугий.
Я вже й піснею питаю:
«Батьку, чом мій хліб такий?»

Сходить рідне слово
в муках
В цій далекій стороні.
Може, батькова наука
Призабулася мені?

Може, й справді  кидать треба,
Та й туди  де вдячний труд?
Тільки ж небо, батьку, небо
Хто триматиме отут?

Ти ж мене від свого поля
В світ оцей благословив,
Щоби небо я, як долю,
За тобою підхопив.

Як не колосом  так віршем!
Слово першим все ж було.
Щоби більше неба, більше
Над Вітчизною цвіло!

В мене серце навпіл рветься,
Половинка  у селі...
Проростає через серце
В полі батьковому хліб.

Батьку, я ж із твого тіста!
Небо  вище там, де ми!
Бо росте наш хліб  як пісня,
Й підійма цей світ крильми!

ЗИМОВЕ

Чи прийде колись ранок світлий
У печаль мою сніжно-сиву?
Скільки можна під стогін вітру
Роздратовану слухать зиму?

Скільки ще виглядати сонце
І очей твоїх синє небо?
Бідний клен під моїм віконцем
Б`є руками по змерзлих ребрах.

І у мене замерзло серце,
На душі  голубий іній.
Ти на зиму мою не сердься,
Бо ми з нею  давно вже рідні.

Ти моєї зими не бійся,
Ми вже з нею дуетом тужим.
... То не холод бринить в цій пісні,
Просто тут одиноко дуже...

А зима ця  не подарунок,
Намела кучугур  до сонця!
Б`є руками по ребрах-струнах
Змерзлий клен під моїм віконцем.

Чимось клен той на мене схожий 
Непригорнуто-сумовитий.
Щоб до тебе прийти  не може
Заметіль цю переступити.

ЯБЛУНЕВИЙ РІК

Так вродили яблука, що й досі 
Яблуневий  кажуть про той рік.
Зарівняла господиня-осінь
Яблуками батьківський поріг.

Розгубилась серед саду мати,
Кличе батька, чутно аж сюди:
 Як же тому всьому раду дати?
Нащо ж стільки яблунь посадив?

Ой, котилось яблуко
До порога рідного,
До порога рідного
Та й до дня погідного.

До порога рідного
Яблука вертатимуть,
Доки біля хати їх
Яблуні чекатимуть.

Лунко над селом процокотіли,
Наче коні в яблуках, літа.
Яблуні з батьками посивіли,
Діти ж розлетілись по містах...

А у місті  яблук ніде рвати.
Тож стоять у серця на виду 
Яблуня-Матуся біля хати
Й сивий Батько-Вересень в саду.

Кажуть, жити стало нам нелегко,
І вітри нам лиха намели
Відтоді, як падати далеко
Яблука від яблунь почали.

Та чи ж варто опускати руки 
Гляньте, скільки яблунь розцвіло!
Це ж до них на літо з міст онуки
Яблучками котяться в село!

Ой, котилось яблучко
До порога рідного,
До порога рідного
Та й до дня погідного.

До порога рідного
Яблука вертатимуть,
Доки біля хати їх
Яблуні чекатимуть.