Жінка-УКРАЇНКА

Працював технологом, кореспондентом багатотиражної газети виробничого об'єднання «Південмаш». З 1985 року редактор молодіжних програм Дніпропетровського обласного радіо, потім коментатор Дніпропетровської обласної студії телебачення, згодом редактор, з вересня 2001 року по вересень 2008 року директор т/о художньо — публіцистичних програм студії телебачення Дніпропетровської обласної державної телерадіокомпанії, нині займає посаду заступника директора т/о художніх програм Дніпропетровської обласної студії телебачення.

Як тележурналіст готує програми соціально-політичного та художнього спрямування. Неодноразово провадив прямі телевізійні ефіри важливого політичного та соціально-економічного значення . Зокрема, передачі виборчої президентської компанії 2004 та 2010 та парламентських перегонів попередніх років. Участь у яких брали В. Ющенко, В. Янукович, Л. Кравчук, А. Яценюк, Б. Тарасюк, Ю. Костенко, А. Кінах, Л. Танюк, Н. Вітренко, П. Симоненко, В. Гриценко , В. Чорновіл, Л. Лук'яненко та інші.

Засновник та постійний редактор започаткованого у липні 1991 року літературно-мистецького, художнього та публіцистичного щомісячника «Бористен». Світ вже побачило понад 200 номерів цього часопису. За роки свого існування журнал став трибуною науковців, гуманітаріїв і творчих сил не лише країни, а й світової української діаспори. «Бористен» надходить у 33 країни світу. Часопис зареєстровано Вищою атестаційною комісією при Кабінеті Міністрів України як фахове видання із спеціальностей: «Історія», «Філологія», «Політичні науки», «Мистецтвознавство» та «Культурологія». У 2002 році часопис став переможцем у регіональному конкурсі «Світоч Придніпров'я» в номінації «Кращий журнал регіону». А у 2003 журнал став дипломантом Всеукраїнського конкурсу Національної Спілки журналістів України «Українська мова — мова єднання».

Силами редакції журналу «Бористен» проводяться різноманітні літературно-мистецькі імпрези, щорічний конкурс на кращу публікацію ім. Олеся Гончара. З 2009 року провадиться щорічний конкурс творчої молоді ім. Марусі та Івана Гнип на сторінках журналу «Бористен».

З 1992 року виходять книги у серії "Бібліотека журналу «Бористен». За цей час світ побачило близько 20 книг української тематики у різноманітніших жанрах.

З вересня 2002 року під редагуванням Ф.Сухоноса також виходить релігійний додаток до журналу «Бористен» бюлетень «Наша Церква — Київський Патріархат». Видання благословив Патріарх УПЦ КП Філарет.

Фідель Сухоніс нагороджений Орденом Святого Володимира 3-го ступеня, Святого Архистратига Михаїла та Орденом Кирила та Мефодія за відродження духовності в Україні та розбудову Національної Церкви . Відзначений як кращий журналіст регіону в щорічному конкурсі «Світоч Придніпров'я». Має інші відзнаки та нагороди держави, громадських і творчих організацій.

Член Національної Спілки журналістів України (з 1986 року) і Національної Спілки письменників України.

Пише українською мовою.

Видається з 1990 року, в тім числі й у перекладах англійською, російською, білоруською та польськими мовами. Автор близько 30 книг та колективних збірників, серед яких гумористичні та публіцистичні збірники, оповідання, художньо-публіцистичні есе, твори для дітей. Перу письменника належать численні публікації в періодичній пресі України, Росії, США, Канади, Австралії, Бразилії, Польщі, Румунії. Особливий інтерес читацького загалу викликали книги, в яких автор розмірковує про життя західної української діаспори.

Упорядник книги-реквієму «Не підлягає забуттю» про голодомор — геноцид українського народу в 1932–1933 рр (2007), збірки «Про голодомор вустами молодих» (2008), наукового та художньо-публіцистичного збірника «До 350-чя Конотопської битви» (2010).

Автор проекту "Аудіокнига «Письменники Дніпропетровщини — шкільним бібліотекам» (2012) разом із Наталією Дев'ятко та Еліною Заржицькою.

Автор книг «Америка у вишиванці» (1995), «Українська Америка зблизька» (1999), «Україна за Атлантикою» (2001), «Втеча у небі», «Портрети з рідного кореня», «Помаранчеві оповідання», «Ріо де Україна» (2010), «І знову я в Америці» (2011, Дніпропетровськ).

Горобці 

(Портрети з рідного кореня)

(фрагмент)

Такий непривітний осінній ранок. Мокрі напівголі дерева, майже без листя, приречено чекають на холоди. Небо низьке та похмуре, здається, вже ніколи не подарує сонячний промінь. Чорна земля, зморена за благодатне літо, хоче лише заснути під білою сніговою ковдрою. Сумно, невесело та сіро пізньої осені в Україні.

Аж раптом поміж чорно-сірим гіллям дерева порхнула зграйка невеличких коричневих пташок. Дружньо розсілися на вишневих гілочках. На місті не всидять, перестрибують гамірно та завзято, співаючи свою нехитру пісеньку. Перехожий обов'язково стишить хід, підведе голову до крони дерева, де у гіллях метушиться пташина зграйка. Такі добре знайомі з дитинства і міському, і сільському мешканцю горобці враз зігріють душу в глибині холодної та дощової осені. Нагадають про весняне сонечко, про зелене і тепле літо, про те, що не так все кепсько у цьому світі.

Горобець пташка, яка споконвіку живе поряд з людиною. Орнітологи називають такий вид птахів синантропним . Хоч, як не дивно, у неволі горобець фактично не живе. Він погано адаптується до клітки, майже не їсть у неволі, сторониться людини. І, як правило, фінал таких експериментів з прирученням невеличкої пташки — сумний. Горобчик гине. Щоправда, можна таки оселити його в своєму домі. Але для цього слід виховувати з пташеняти.

Будь-який птахолов підтвердить — горобці надзвичайно обережні та застережливі, впіймати їх надзвичайно складно. Як це не дивно, бо ж завжди поряд з людиною.

Навіть дитина без складнощів зможе відрізнити самицю від самця. Задиркуватий та непосидючий горобець-тато — має під дзьобиком чорну пляму. Між іншим, чим старше горобець тим більш темного кольору пляма.

Орнітологи відрізняють два основних різновиди горобців: польовий та хатній. Перший більш вишуканий у своєму коричневому вбранні. Його ніжне коричневе забарвлення більш гармонійно міняє відтінки на маленькому пташиному тілі. Такий ефект переходу одного кольору в інший модельєри називають гризайном. І польовий горобець у цій справі неперевершений майстер.

Хатній же горобець пофарбований у коричневий колір більш невибагливо. І, як на мене, дещо крупніше від польового свого родича. Напевно, все таки харч на смітниках та скверах міст і селищ здобувати легше. Ось і роздобрів на дармових продуктах хатній горобець.

Спостерігати за зграйкою горобців у погожий день — одна насолода. Ну, все майже як у людей. Лише швидше та метушливіше. На тротуарі опинився окраєць хліба. І , якщо це у зимову, пору, то навіть у міст часи не дуже ситні — будьте певні хлібний м'якиш викличе увагу горобців.

Ось першими помітили поживу дві маленькі самички. Крихітними метеоритиками впали на поживу. Від удачі складно стримати емоції. Цвірінчать — хоч вуха закладай. Крикливість їм же не на користь. За хвильку-другу поряд більший на зріст, темногрудий горобець із зовнішністю пташиного комуністичного бюрократа. Пихатий, нахабний та не далекий розумом . Це й вже намагається наводити власний порядок. Не так покльовує хлібні кришечки як прагне відганяти двох крилатих піонерок хлібозаготівлі . І навіщо запитується? Окраєць завеликий вистачить з головою на усіх трьох. А ось на сварку за пару хвилин вже злітається з добрий десяток коричневих пташок. І, немов маленькі пухнасті піраньї, розтерзають, розклюють вони шматок хліба на частини поменше, такі що й до снаги з собою забрати невеличкій пташці.

Першим, здається, розуміє хибність своєї помилки горобець-бюрократ. Вхопивши шматочок побільше, він важкувато, але все таки стрімко злітає геть з тротуару, зникаючи десь за рогом найближчого будинку. Це немов сигнал для інших. Кому більше, а кому менша пайка — і вже не має на сірій асфальтовій спині ані кришечки поживи.

Згодом на нещодавно ще галасливому гороб'ячому майдані пострибує лише пара розгублених пташок. Їм, котрі, напевно, повірили у справедливість тротуарно -комуністичного розподілу не залишилося нічого. Доведеться тепер чатувати удачу десь на смітнику чи побіля якогось закладу громадського харчування. І знову ж таки, коли «партійні гороб'ячі бюрократи» не випередять.

На загал, горобець хоч пташка мала, але по-своєму відважна та за себе постояти може. Якось спостерігав картину. Під стріхою сільської хати влаштували своє родинне щастя пара горобців. Дітки їх ще галасливіше за батьків. Ось і привернули одного дня горобенята увагу господарської кішки. Та граціозно і самовпевнено, майже розстелившись гнучким тілом по стіні, пішла карнизом до заповітного гніздечка. Першим смертельну небезпеку для своєї крови помітив батько-горобець. Гордовитий орел міг позаздрити тим відчайдушним піке, котрі виробляв побіля котячої морди крилатий маленький хазяїн. Але плямиста руда кішка, навіть вухом не ворушила. Мовляв, не варте твоє голосіння жодної уваги. Коли до свого відважного мужа приєдналася вже й горобчиха — кішці довилося зважати більше. Маленькі, пухнасті кульки мерехтіли перед очима, відволікаючи увагу і заважаючи йти хижачці вузькою доріжкою та ще й на висоті. Пара горобців розуміла усю небезпеку, котра нависла над їх родом. А тому цвірінькали і кричали не відповідно своїм розмірам.

І ось диво. Звідки не візьмись їм на допомогу прямо з неба впало ще чотири чи п'ять пташок. Вже гуртом вони зняли такий галас, що кицька на хвильку завмерла на карнизі. Допомога та розгубленість смертельного ворога, напевно, додала відваги батькові-горобцеві й він долаючи багатовіковий страх пташиного родоводу відважно вдарив маленьким дзьобиком кицьку поміж вухами. За ним знайшовся ще один сміливець.

Кішка не сподівалася на таку відчайдушність маленьких пташок. А тому розгублено заклякла на місті. А горобці збадьорені власним успіхом вже суцільним живим градом падали на голову кішки, з усіх сил дзьобаючи її у потилицю та поміж вухами . Трохи оговтавшись кішка почала було відмахуватися від нахаб лапою. Відома річ, один її вдалий удав і для пухнастого сміливця — смерть. Однак, карниз завузький, навіть гнучкій кішці на ньому влучно не прицілити. Ось і махає вона безпорадно лапами, як південноафриканський боксер Коррі Сандрес у недавньому двобої з українським лицарем-чемпіоном Віталієм Кличко.

Це була однозначна перемога відважних і дружніх горобчиків. Посоромлена і збита з пантелику кішка позадкувала назад. Швидко стрибнула у зручний момент на землю й чкурнула в зарослі малини. Маленькі переможці не стали переслідувати споконвічного ворога, а розсівшись на стрісі весело та переможно заспівали свою простеньку пісеньку. Особливо, як мені здається, виводив батько-горобець.

І ще один випадок, який свідчить про відвагу горобців. Цього року, як і належить на початку квітня, вивісив я на своїй маленькій заміській дачній ділянці шпаківню. Ну, хто не знає яка то чудова річ — поспостерігати за темно-сріблястою парою шпаків побіля їх дощатої домівки?! Мої сподівання виправдалися. Вже за декілька днів, приїхавши до літнього будиночку, помітив я довгодзьобих квартирантів. А ще за пару тижнів, на початку травня, почали лунати з шпаківні то тихі, а то й досить чутні звуки. Пташенята стали логічним продовженням новосілля шпаків.

Не важко було також помітити, що з появою малюків шпаки почали охороняти від інших птахів прилеглу до їх гнізда територію. А оскільки по сусідству був лише здебільшого крилатий дріб'язок: синички, щогли, коноплянки . То порівняно великим у порівнянні з ними шпакам швидко вдалося навести порядок. І тільки галасливі горобці, так яке і раніше, миготіли коричневими кульками на прилеглій території

Зовні здавалося, що шпаки не звертають на них уваги. Але певен справа у іншому. Горобці найвірогідніше не піддалися залякуванню з боку більших перелітних птахів. Мовляв, перезимували у теплі. А ми тут мерзли, з під снігу харч шукали. Та й ще тепер нас проганяти?! Не бути цьому!

Цікавий факт історії. Горобці не водилися у Північній Америці. І європейські емігранти деякий час відчутно тужили без цих невиразних, але милих супутників людини. Аж поки не привезли із Старого Світу декілька пташок. На землі Вашингтону горобцям сподобалося, вони тут прижилися. І відтепер радують своїм цвіріньканням майже весь світ.

Не відомо чи знав про цей факт український поет Михайло Ситник, котрий помер у Чикаго в 1959 році, шукаючу порятунок на чужині від сталінізму. Але в січні 1956 року написав він у США вірш «Горобці». Дізнався я про цей твір завдяки приятельці журналу «Бористен» у Канаді пані Орисі Ткаченко. Думається, що ці поетичні рядки стануть логічним завершенням цієї нашої розмови про горобців.

1.Такі не завидні, малі
Такі мізерні, рудо-сірі,
Але ж не кидають землі,
Не утікають в тихий вирій.

2. Цвірінькають і на снігу
І мерзлі падають з-під даху,
Але Вітчизну дорогу
Не залишають вірні птахи.

3.І журавлі і ластівки
В час холоду втікають хутко.
Ми дивимося з-під руки
На їх відліт завжди із смутком.

4. А ці, усівшись на кущах,
Немов глузують з відлітання.
При сніговіях і дощах
Нам чути їхнє цвірінчання.

5. Колись з рогатки їх ціляв,
І не одне гніздечко видирав
Видрапуючись по кулях,
За бантину вчепившись хитро.

6. Найгірша юні глупора
Тепер здається дорогою,
Немов нездійснена мета,
Навік утрачена тобою.

7. Беру добірної пашні
Тут, на чужині, повні жмені,-
Щоб цвірінькали мені
Для спогадів і для натхнення.