Жінка-УКРАЇНКА

Геннадій Володимирович Горовий народився 18 червня 1981 року в селі Трипілля, що на Обухівщині.

Нині живе в місті Обухів, Київської області.

В Обухові закінчив середню школу, почав відвідувати літстудію імені Андрія Малишка. Почав писати вірші, друкуватися в районній газеті. 2003 року стає учасником літературного об’єднання «Радосинь» при Національній спілці письменників України.

Навчався в Університеті «Україна» (Київ). 2007 року отримав диплом спеціаліста (Видавнича справа та редагування), а 2008 року – диплом магістра за фахом «Журналістика». Обидва дипломи з відзнакою.

Член Національної спілки письменників України (НСПУ) і Національної спілки журналістів України (НСЖУ). Член Обухівського літературно-мистецького братства імені А.С. Малишка та Всеукраїнського літературного об'єднання «Радосинь» при НСПУ.

Керівник літературної студії «Горлиця» Університету «Україна».

У творчому доробку має чотири поетичні збірки: «Страви з філософського каміння» (2005), «Від літечка до літечка» (2005), «Крапки не ставлю...» (2006), «Треба ж так!..» (2008) та повість для підлітків «Дзел-ле-енннь-світ» (2011), яку було відзначено Міжнародною україно-німецькою премією ім. Олеся Гончара (2012).

Постійно друкується в щорічному альманасі «Горлиця», котрий видається в Університеті «Україна» за підсумками діяльності літературної студії «Горлиця». Нині до 17-річчя заснування Університету «Україна» готується третє число альманаху. Оповідання Геннадія Горового «Два боки одного» включено до цієї збірки творів учасників літературної студії.

ДВА БОКИ ОДНОГО

I. Безкінечна ніч

Нічне небо вибухнуло зливою. Потоки води допомогли йому  почати шлях із забуття до пропасної напівсвідомості. Прийшло  відчуття холоду. Затим – розуміння неможливості поворушити бодай пальцем, а  відтак ожила й перша емоція – страх. Саме страх спровокував першу мляву  думку: «Хто я?». І щойно це сталося, мозок почав захлинатися  метушливими зблисками спогадів. Ім’я: Андрій Лепеха, вік: вісімнадцять років,  місце знаходження: зона АТО, звання: рядовий добровольчого батальйону.

Спогади все напливали, дедалі непослідовніші. Він то  поспішав на перше побачення, то чубився за іграшку в дитячому садку, то знайомився  з бойовими товаришами… Крутіж облич, подій, почуттів був ладен скинути  його назад до рятувальної несвідомості, аж раптом вщух, вгамувався, відступив.  Попустила і трясовиця. Юнак ніби опинився в оці бурі власних немочей. Треба… треба за будь-яку ціну дістатися до своїх. Буде непросто. У тілі знесилля від втрати крові, око розплющилося лиш одне,  та й те наче у душу Марені дивиться.

М'язи лиця скрутило в подобі сардонічної посмішки:

«Отож, Андрійку, що маємо? в пасиві: брак сил і змоги зорієнтуватися на місцевості. В активі – бажання жити. Ого, та ми багаті.  То що, так його розтак, поповзли з Божою поміччю?»

* * *

При перших сіпаннях тіло знову затрясло нестримними дрижаками.  Свідомість повернулась назад до химерних гарячних марень. Як не дивно, саме це  й допомогло Андрієві хоч якось просуватися. Тіло діяло, під’южуване крайньою думкою: вперед.

Хлопець зміг проповзти зовсім небагато, коли при черговому ривку правиця  торкнула чогось відмінного від земляної юшки, на яку під хлющем перетворився  увесь довколишній світ.

«Що це? чийсь тулуб… І не в армійському».

Зненацька, десь ніби поряд почувся знайомий  до болю голос:

– Андрійчику, допоможи, допоможи йому.

– Мамо?.. Мамо, це ти?

– Синочку, любий, допоможи йому. Це ж Олекса.

– Допоможу, мамо. Обов'язково допоможу, – по й без того мокрих  щоках побігли сльози.

– Вірю, синку. Я завжди у тебе вірю.

Андрій ухопив побратима й потяг за собою. З Олексою Мирошником  вони товаришували із сьомого класу – той вступився за Андрія перед придурками  з дев'ятого. Відтоді вони нерозлийвода. Але ж Мирошник наче залишився  вдома чекати офіційного призову. Хіба ні?

– Молодий чоловіче, мені здалося, чи ви підшуковуєте собі привода, аби  позбутися друга?

– Тату? Ти що, тату, я ніколи його не полишу.

Вони всі, всі були тут: мама, батько, сестра, шкільні й дворові  друзі. Зверталися до нього по черзі, підбадьорювали, надихаючи... Він щось  відповідав, про щось питав сам і ліз... Ліз на автоматі далі й далі. Тіло давно перестало відчувати холоднечу. Стислі на комірі побратима пальці заніміли так, що розтиснути їх вдалося б хіба зі сторонньою допомогою.

Знесилена злива почала сходити нанівець. Він навіть не  помітив того – просто долав метр за метром, метр за метром. Мирошнику потрібна  допомога. Заради нього Андрій  подужає ще й не таке.

– Тримайся, братику. Чуєш, ти тільки тримайся.

– … Шкода, що я так рідко говорив, як  пишаюся тобою, сину.

– Я люблю вас, тату. Тебе, маму, Марічку. Чуєш, мене? Чу... єш?..

– Спокійно,  хлопе. Тепер все у вас буде ок, – а це чий голос? Андрію він незнайомий. – Марку, що ти бабраєшся, як вагітна двійнею черепаха? Шприци  сюди! Швидше, загризи тебе комар!

«Черепахи не народжують дітей», – чомусь подумалось Андрію. – «Вони кладуть яйця. І комарі теж не гризуться, кров п'ють тільки їхні самиці».

То було останнє, що подумав Андрій Лепеха, перш ніж його остаточно прийняла у свої обійми милостива тиша.

II. Диспут

Майор Лисиченко видихнув, клякнув чаркою об засмальцований стіл і, пустивши слідом  за сивухою шоколадку, продовжив перервану думку:

– Знаєш, капітане, я сам порозстрілював би тих козлів, які пускають  у це пекло ненавчених дітей. От і цей Лепеха… Устиг хлопчик  погратися в солдатиків менше двох декад. До першого нічного бою.  І де він тепер зі своїм клятим романтизмом, ура-патріотизмом і наївною  вірою у всепереможність добра?

Ці двоє, маючи різні погляди, частенько любили подискутувати. От і  зараз капітан Сірий заперечливо хитнув головою.

– Ви не праві, товаришу майоре, добро справді непереможне. Зокрема й завдяки  юним ідеалістам, на кшталт Лепехи. Хтозна, можливо й він встиг за своє недовге  життя зробити щось таке, що позначилося чи позначиться в майбутньому на долі  багатьох інших?

– Ти цю бадягу його рідні повтюхуй, – бовкнув сп'янілий Лисиченко. – Маємо  телефон його батька, дати? Або адресою поділитися можу.  З'їздь, зазирни в очі, потренуйся у красномовстві.

Аби розрядити напругу, капітан знову наповнив чарки. Щоправда, взявши  свою до рук, пити не став.

– А ви знаєте, що хлопець в принципі мав шанс? Принаймні, так вважають  там, – Сірий повів чарчиною у приблизному напрямі до шпиталю.

– Певно, був би  інвалідом, одначе інвалідом живим. Йому ж навіщось знадобилося тягти за  собою того «сепаратора», і саме це остаточно підірвало його сили. А найприкріше,  що «трофей» виявився абсолютно ніякий. Високих посад не обіймає, важких злочинів  не вчиняв. Звичайний собі пішак. Ми таких і ловимо, і мочимо десятками на день.

– Між іншим, ти знаєш, що сепар, як там його?..

– … Максим Давиденко.

– … Що Максим Давиденко вижив? Не кліпай так здивовано, вижив. І, на думку наших ескулапів, житиме далі. Лепеха помер, рятуючи не знамо кого, а це падло  житиме. Ось як воно є, капітане. А ти просторікуєш про якусь непереможність добра.

III. Два погляди

– … І ми продовжуємо випуск новин.

Сьогодні відбувся черговий обмін полоненими між Києвом і так званою Донецькою  народною республікою. Подробиці у матеріалі нашої Соломії Ясинської.

− Доброго вечора, Солю, то що відомо наразі?

– Вечір добрий, Антоніно. Справді, сьогодні відбувся обмін. На привеликий  жаль, не все пройшло, як задумано. Ми сподівалися, що будуть звільнені  щонайменше півтора десятка наших воїнів. Натомість, усупереч всім попереднім  домовленостям, представники так званої ДНР буквально в останній момент  погодились обміняти тільки одного українського воїна на одного бойовика.

Чому так сталося, наразі достеменно невідомо. Напевне ми знаємо лише імена  сьогоднішніх щасливчиків. Київ відпустив сепаратиста на ім'я Максим Давиденко, а з ДНРівського полону був звільнений полтавський доброволець Олексій Мирошник.

Нам вдалося трошки із ним поспілкуватися. Зі слів хлопця, він  записався на фронт добровольцем за прикладом свого загиблого товариша Андрія.  На наше запитання: «Чи шкодує він про щось?», Олексій твердо сказав:

– Тільки про одне: я повинен був іти сюди разом з Андрієм. Можливо, він  би тоді залишився живий.

– Вам сильно дісталося у полоні?

– Били, звичайно, проте значно важче при психологічних тортурах. Підходять,  приставляють до лоба пістолет і кажуть, що настав мій час. І так по кілька  разів на день. Ось це взаправду важко.

– Сюди, у передчутті довгоочікуваної зустрічі, приїхала з Полтави мама  Олексія Мирошника. Обіймаючи сина, вона навіть не намагалася стримати сліз.

– Я вірила, що все обійдеться. Молилася, аби він повернувся до нас. Мої  молитви були почуті. Тепер усе буде добре.

* * *

– ... И еще одна новость дня сегоднешнего, это обмен пленными. Правда, в  последний момент противоположная сторона почти отменила его по непонятным нам причинам. Очевидно, Киеву просто безразличны судьбы его людей. И то, что  наши представители вообще смогли настоять на обмене хотя бы одного украинского,  так называемого добровольца, на одного ополченца Донецкой народной республики,  выглядит настоящим подвигом.

К сожалению, мы не смогли пообщаться с ныне свободным экс-солдатом  украинского режима Алексеем Мирошником. Однако же, нам стало извесно,  что перед освобождением он пообещал более не поднимать оружия против  свободных граждан Новороссии.

Ну, а у нас в студии присутствует сегодня второй участник счастливого  события. Знакомьтесь, дорогие телезрители: это уже бывший пленник Киевского  режима, наш ополченец Максим Давиденко.

Здравствуйте, Максим.

– Добрый вечер.

– Вы наконец-то свободны. Какие ощущения?

– Если честно, до сих пор не верится. Я, это самое, счастлив, наверное. Сейчас, больше всего на свете хочется обнять родных. Признаюсь, очень  соскучился за эти месяцы по маминой окрошке.

– Максим, скажите, тяжело было?

– Точно не хлебосольно. Но я, как видите, это самое, сумел все выдержать.

– Вас пытали?

– Моя семья наверняка среди ваших зрителей, так что я бы, это самое,  не хотел…  В сущности, какая теперь разница? Я выдержал, я вернулся и теперь все будет  нормалек.

IV. Можливо, колись...

Весна. Кладовище. Біля могили сидять двоє. Триває неспішна розмова.

– Расскажи мне о нем.

– Що саме?

– Ну, это самое, какой он был?

– Андрій… Він був чесний, добрий, веселий, вірний – хіба кількома  словами людину опишеш?

Жаль, что я его не знал. Быть может, если бы… Если бы мы все знали друг  друга больше, ничего бы этого не произошло.

– Хто тепер скаже? Припущення, ледь не єдине, на що ми всі однаково багаті.

– У меня младшая сестренка замуж собирается. Приедешь?

– Звісно. Приїду, як запрошуєш.

– Как думаешь, Андрею это бы понравилось?

– Він мріяв про мир. Казав, що, незважаючи ні на які розбіжності, ми єдиний  народ. Думаю, йому б сподобалося.

* * *

Вони сиділи і спілкувалися. Ставили питання і слухали відповіді. Двоє мирних  людей під мирним українським небом.

Так справді може колись бути. Може. Колись.