Жінка-УКРАЇНКА

Марко Винник. Мешкаю у Львові. Живу. Працюю. Віршую.

вокзальний шансон для осіннього акордеону

в імлі неону акордеони здирають шкуру                                              
під ними осі на осях осінь плаксиво-бура
шарманку крутять круки голодні круки іржаві
перед очима Париж і Лондон 
Париж-Варшава
лискучий потяг розтягне міхи жура із клавіш                                            
розсипле попіл застелить ковдру на зимній лаві
бульварне чтиво мені  підкине жербрацькі мрії
а зимна ковдра шепне на вухо  що світ старіє
Париж-Варшава Варшава-Ляйпціґ як жуйка в роті
а ти земнієш не накликаю між нами потім                                    
але Варшава така далека і монотонна
що я не знаю чи є ще осінь в акордеоні

горіхова ніч

розіллється  луна завмираючи плетивом сонячним    
в шкаралупі горіховій час колихаючи поночі                
небом сон промайне упаде в позолочену мірницю
звідки пізні птахи уполюють дзьобами по зірці нам          

місяць сяде на дах що крокви повгинав попід зливами          
і освітить вікно  де нагледів обличчя щасливими                      
де горіхова ніч виростає зі снів як із мірниці
там де зорі мовчать і до ранку нічого не зміниться

*** 

гойда гойда місяцю тихим плесом                                 
чуєш не спить ходить  човном тесля
гойда гойда ходить під берег чорний
темний як ніч хвилю веслом горне

гойда гойда тешуть зірки смуток                   
теслі до дна голос його чути              
гойда гойда стяжка водою плине                    
та й за човном пір’ячком янголиним

вербові сни

вербовий вечір вітре вороний                             
наворкочи  і місяцю і зірці          
їм упритул іти не борони                        
іди за ними стишено позирці                                                            

відпустять човен вітре поверни                            
і занімій у листі над водою
нехай пливуть у ті вербові сни
де кожна ніч вмирає молодою   

луг

перебреду ручай удалині                                               
де папороттю навіть не світало                 
де залишила луг земля мені      
поміж пітьми і місячних проталин                        
    
цей луг – мана в якому два світи
переплелися мов священні змії
з обох зелом перетікаєш ти                                                
а я тебе розхлюпати не смію

***

туман ішов за мною до води                                      
у ній перекидався білим оленем                              
бо знав що ми приходили сюди           
купати ночі соснами просмолені       

і воду пив що зорями пекла          
і застигав над купіллю  уражений                 
де колихала чорна омела
луну твого тонкого відображення     

заріччя

брести просторами зарічними            
окрай людської суєти
де пахне літо нам порічками                
і час нічому не досвідчує
і пише вечір золотим

в кошлатих заростях півонії      
зійти і слухати удвох                           
як тиша вільгістю видзвонює        
як робляться долоні сонними
зрікаючись пересторог