Іванна Стеф'юк. Дежавю

Ти закинув мене сюди вчора. Я впала на сивий пісок і подумала, що вдома. Пам’ятаю, що то було вчора. І що в мене було руде і кудлате від листопадового вітру волосся, і що хотілося пити. Всіх ти впускаєш у цей світ дітьми, мені ж дозволив зайти дорослій. В мене дитинства не було – мені казали – ти дивачка, Гертрудо. А ще казали, що фальшива. Що граю з людьми, і що відьма, бо маю руде волосся. Я не вмію грати, я просто прийшла в ваш світ, мене кинули сюди і наказали залишатися. А ви називаєте це грою. Холодно, треба зробити собі кави. І віконниці стукають, зачинити би…

Серед кімнатної тиші захрипів телефон. Слухавку брати не буду – набридають діймання під назвою «Ну як живеш?» і надокучування на зразок «Що готувала на вечерю?» Хочеться тиші з кавою і корицею, і щоби цей вітер трохи втих і  припинив стукати віконницею. Простіше її зачинити. Але вставати з софи також не хочеться…

Знову дзвонять… Як же ви всі.. Ну добре..

— Так..

— То Гертруда?

— То Гертруда, чого треба?

— Панно, я дуже перепрошую, що потурбував… Я – художник-аматор, малюю жінок.

— Я не натурниця.

— Даруйте за нав’язливість, але… мені сказали, що у вас незвичний колір волосся – мідно-рудий, аж до вишневого, і переконують мене також, що то ваш природний колір… Я не зустрічав жінок, які би народилися з таким кольором волосся… Ви мене заінтригували, панно Гертрудо.

— То може мені білявкою  стати, щоби інтригувати вас менше?

— В жодному разі. Я маю бажання вас побачити.

— Позувати я  вам не буду.

— Якщо ви не проти – я постараюся вас запам’ятати і відтворити образ із пам’яті.

— Не знаю. В мене багато справ.

— Скажіть просто, де ви проходимете, а я буду за вами спостерігати..

— Ще чого… Ви маніяк чи що?

— Я – художник.

— Ну добре, я прийду в «Чорну чашку». Зараз. Хочете – приєднуйтеся.

— А ви не перефарбуєтеся?

— Звісно, перефарбуюся, як іще? – в голосі почувся легкий відтінок посмішки.

Він в погоні за новим? Не зовсім, та зараз не про це. Художник  малюватиме дівчину з вишневим волоссям, чи рудо-вишневим, залежно від погоди, і хвалитиметься, що то її природний колір волосся. Звісно, йому не повірять. А він все-таки пишатиметься, і розповідатиме друзям-художникам, як спостерігав за рудоволосою примхливою паннянкою, як сонце через фіранки тяглося до її розкуйовджених кучерів, як Гера (так дозволила себе називати) тримала двома руками чашку і для чогось вдивлялася в темну рідину.

— Геро, якою вам уявляється любов?

— Ви це малювати збираєтеся?

— Мені важливо, як ви дивитеся на світ. Не подумайте нічого зайвого…

— Ви не чіпляєтеся, знаю. Та дивно це. Ну, питання Ваше дивне.

— Ваша любов глибоко. Ви її майже не відчуваєте.

— Може, її просто нема?

— Вона в вас. Це помітно.

— За кольором волосся визначаєте? - посміхнулася скептично.

— За рухами. Коли ви розмішуєте каву, то водите за ложечкою поглядом. Це не просто задума. Вам самотньо. А це можуть відчути лише ті, хто вміє любити. Та, зрештою, важко зустріти людину, яка би зовсім не любила, хоча би щось, якщо нікого…

— Можливо.

— Вам здається, що ви тут нікому не потрібні.

— Я потрібна не тут.

— Тут. Просто ви ще не звикли. І не розумієте, для чого ви тут.

— За компанію.

— Що за компанію?

— Я тут – за компанію: щоби бути кимось для когось – вередливою подругою, яка завжди псує всю романтику, галасливою сусідкою, що виходить на балкон і серед ночі грає на кларнеті, сердитою товаришкою, яка вміє тільки критикувати… Та і компанія з мене, як бачите – така собі, на любителя.

— Хто ваші батьки?

— Мені теж це цікаво.

— Ви тому й така колюча, що виросли бур’яном?

Хижий погляд шарпнувся догори і попередив: «Краще не чіпай..»

— Ви навіть не вовченя, і явно ще не вовчиця. Щось на зразок дикої кішки – не сильна, та досить хижа. І навряд чи вам це в житті допомагає – очі он як яскраво фарбуєте – боїтеся чогось.

— Як глибоко вам треба залізти в душу і як довго там порпатися, щоби картина хороша вийшла? – чим сердитішою ставала Гертруда, тим чорнішими вогниками горіли її виразні нафарбовані очі.

— Мені цікаво зрозуміти вас. Хоча тепер це не просто інтерес. Ви не навчилися жити. Якби вміли – то ховатися ні від чого було би. В вас, певно, маленька кімната, вся завалена купою книг і фотографій?

Гера пригадала стоси книг на столі і канапі… Іди ти до біса, в’їдливий художнику!

— Ні, в мене простора світла кімната.

— Ага, і балкон з видом на море.

— Саме так.

— Тоді ви, певно, здалеку – в нашому місті немає моря, - художник явно зловтішався.

Як же можна було так попастися… Як маленька. І чого він все випитує? Може, моя черга – не знаю нічого про людину, яка взялася мене малювати. Та ще й по пам’яті. Уявляю собі, що він там понамальовує..

— Як вас звуть?

— Васко.

— Це у вас має бути балкон з видом на море - ім’я нетутешнє.

— Головне, що я  тутешній, а ім’я хай собі мандрує, - засміявся.

— Кого ви малювали досі? Ну тобто ким були ті жінки?

— Я малював ляльок. Людей – рідко.

— Але ж лялька – фальш. Вам так подобається малювати обман?

— Лялька – завжди модель часу. Досить зовсім трохи оживити її – і кожен дивиться на картину, а бачить власний портрет. На всіх схожа та лялька, хоча, що я таке говорю? То ми всі на ляльку подібні.

— Чому я?

— Лялька спокійна. В неї немає злості й страху, вона їх сховала. Ви теж ховаєте, але в  вас не виходить. Ви – лялька, яка оживає зсередини. Два-три ваших портрети – і я почну малювати людей. Веселих, смішних, потвор і кралечок – їхні гримаси відрізнятимуться від спокійного ляльчиного пародіювання дійсності, то будуть кривляння, які зрозуміти можна після того, як прочитав чуття на незворушному обличчі, як розпізнав життя за яскравою фарбою. Яскравими кольорами наділяють отруйних тварин. Вашим кольором волосся природа ніби попередила, що краще не наближатися. Та всередині ви – інша. Спокійна, ледь не безбарвна.

— Хочу вітру.. Просто зараз.

— Він вам обіймами здається, холодними, різкими. Але… щирими. Ви терпіти не можете етикет. Там інші обійми.

— Чому ви вирішили, що мене можна читати, сидячи в  кав’ярні за столиком напроти і просто спостерігаючи за мною, мов за жуком у банці?

— Бо я теж люблю вітер. Ви колись стояли на мості в бурю? Особливо коли ніч така густа, що хоч розрізай?

— Є пропозиції?

— Певна річ. До речі, судячи з багряних хмар над собором – буря таки не забариться. І ще одне – сірий вам не пасує, вже краще чорний.     Коли людина хоче здаватися сильною – як ви – вона замислюється над благородством кольорів і не обирає брудних відтінків і розкуйовджених фасонів, мішковидні плаття з тороками – також не ваше.

— На таке, певно, сердяться. Але щось у його словах є – плаття справді сіро-зелено-вимнуте. Мені давно потрібна була нова ганчірка до підлоги.

Годинник відміряв пів на сьому. Пора.

— Буду я йти, художнику. Бувайте.

— Звісно, будете. Та як же буря?

— Яка буря?

— Ми ж домовилися, що ви маєте відчути дух вітряного мосту, коли небо стане багряним, а темрява – справжньою.

— Коли вона буде?

— А ви самі не відчуєте? В вас вдома, напевне, відкриті вікна. То коли почуєте, що вітер стукотить віконницями і носиться попід стіни – приходьте до ріки.

— А ви?

— Може і я прийду. Хоча ви і без мене вмієте відчувати вітер. Навчіться виловлювати миттєвості життя. Особливо тоді, коли життя здається пустим і нецікавим, і вам нічим його заповнити. Складіть мозаїку із власних вражень. Повірте, кожного дня можна знайти щось цікаве для себе. Фотографуєте?

— Ні.

— Варто би – є такі моменти, які хочеться впіймати. Хоча… просто живіть, зловіть хоча би пару миттевостей, але сповна. І  тоді життя перестане бути таким сірим. Я знаю, що таке сірість пустоти, і я знаю, що таке безпричинно жити. Ви зараз поняття не маєте, що робите тут і для чого вам хоч чимось займатися. Ваше життя сухе, його треба відживити.

— Як мені може допомогти буря на мості? Я справді люблю відчувати вітер, але то ж ненадовго. Пустота приходить знову. Якщо би життя порівняти з букетом – я знаю, це пафос, та це перше, що прийшло на думку, то моє життя – то букетик поламаних сухоцвітів, який тримали в шухляді,а  тому він весь витерся в трину і поламався. Здається, немає жодного сенсу його поливати.

— Гертрудо, вам би цікаво спробувати одну річ… Хоча… Розповім якось іншим разом. Не все зразу.

— Ви прийдете дивитися на бурю, я знаю, - засміялася.

— Поживемо – побачимо, - гречно припідняв капелюха і розкланявся.

Цікавий чоловік – ніби не з цього часу. Без сумніву, він також не звідси, та цей художник непогано навчився жити тут.

 

Роздушена цитрина стікала у чашку, ранок розворушувався зі сну. Мурчить смугастий кіт, треться до ноги, лащиться.

— Так, брись звідси, ти  заважаєш. Графе, кому сказали? – прогнала рушником нав’язливого компаньйона.

Стаття не писалася – таке враження, що разом з нахабним пухнастиком з веранди втекли кудись всі розумні думки, які досі так і снували в повітрі. Ну капосна котяра… А це що таке? Коли підійшла ближче – не могла стримати сміху – на Вікторовій розстеленій газеті, яку він весь час тут залишає, всівся горобець з таким діловим виглядом, ніби й справді читає. Це ж треба, який… Чубатий. Досі якось і  не спостерігала за ними зблизька. І що ти там вичитав доброго, чудо оперене?

Ніби на догоду вчорашньому порадникові – не стала більше одягати незрозуміло-сірого мішка, якого називала сукнею, одягнула ж біле трикотажне плаття з трьома вив’язаними темними вишеньками замість бутоньєрки. І вишневі чобітки – так, це має бути красиво. Гм… Наче і личить, може й  справді ходити так?

Апельсиновий сік… Знову забула про сніданок. А це що таке? – Граф особливо церемонитися не став, і  поки Гертруда спостерігала за горобцем, він спокійно смакував її салатом. Сік його цікавив менше, вся його увага була зосереджена на сирно-яєчній масі. Ось ти, Геро, і поснідала… Ніколи навіть насварити шкодника – на роботу спізнююся.

Перепустка в будень? Це ще зранку є ковток свіжості, який розгубиться, як тільки Гера добіжить до роботи. І на зміну знову прийде сірість, заради якої навіть не хочеться прокидатися. Ввечері лягти якнайшвидше – бо завтра має бути новий день, а раптом він буде цікавий – такі думки рідко збуваються. Гертрудині дні пусті – хоча й проходять в роботі. Той художник з кав’ярні дав надію на те, що цю сіризну можна прогнати з життя, мов надокучливі хмари. Гера навіть замислилася над його словами. І над тим, що цей своєрідний чоловік збирався їй розповісти на мосту. Але вона не прийшла. Буря лютувала, стукала віконницями, ніби виганяючи Геру до ріки, та в’язка лінь взяла гору – просто обіклалася горою подушок і вдесяте гортала старі фотоальбоми. Пробувала читати – але думки були так само врозтіч, зосередитися не вдалося.

Звісно, він чекав на їжакувате дівчисько. Йому здавалося, що ця дивна дівчина також чує зараз бурю, і дивиться на неї хоча би з вікна. Та й чомусь вірив, що завтра-післязавтра знову прийде до «Чорної чашки» випити міцної кави і послухати якісний  джаз.

Вона не слухала тоді бурю – слухала себе. В такі хвилини, коли пустота розчиняє душу навстіж і забивається в кожну шпаринку – Гертруда починає щось пригадувати. Хоча вона сама не знає достеменно, що  то. Сни вплітаються в реальність, і тоді кожна вулиця хоче натякнути на те, що тут уже відбувалося щось важливе для дівчини, і що годинник на ратуші тоді так само бив, і що цей старий будинок з вишневим фасадом також багато для неї значить. Постійне дежавю, яке нав’язливо показувалося з-за старих фотографій, навіть чужих, яке дослухалося до музики, яке силкувалося пригадати щось, і не давало спокою. І тоді приходило гостре відчуття того, що Гера не живе своїм життям, і що все, що відбувається тепер – пусте чергування днів. Не вірила в перенародження чи щось подібне та розуміла, що живе не вперше. Принаймні так відчувала. Тоді нестерпно дратував будень – хотілося піти з нього, голосно грюкнувши за собою дверима. Не вмерти – смерті Гері не хотілося. Їй просто ні трохи не подобався цей світ, який не вмів її дивувати. А може, то вона дивилася на нього не з тої сторони?

— Ваша пошта, пані, - перехожий перегородив Гертруді дорогу і посміхнувся. Гера впізнала хужожника.

— То ви – художник чи поштар?

— Зараз – поштар. Я написав дуже довгого і навіть трохи поетичного листа одній несерйозній натурниці. І раптом зустрів адресатку біля свого колишнього будинку. Пані тут мешкає?

— Так, неподалік.

— Ви, звісно, не скажете, в якому саме будинку – оберігатимете свій особистий простір.

— Звісно, скажу – мені цікаво, що з цього всього вийде. Ви ж тоді не договорили.

— То ви не дослухали – ми мали продовжити розмову, а ви не прийшли.

— В мене немає поважних причин, тому я  не виправдовуватимуся. Мені просто лінь. Не захотіла виходити з дому.

— В кожного самітника своя мушля, в  яку можна заховатися по самі вуха. І прирости до неї – нібито для захисту.

— Думаєте, то не лінь?

— Лінь. Укупі з байдужістю. Ви не знаєте, що буде завтра, вам якоюсь мірою цікаво, тому ви якнайшвидше спроваджуєте сьогоднішній день, аби швидше побачити завтрашній. Вам здається, що завтрашній день сам собою принесе такий сюрприз, який змінить ваше життя. Вам уже лінь самій щось змінювати – ви втомилися.

— Звідки знаєте?

— Ваша поведінка властива або розбещеним батьками дітям, що опинилися в дорослому житті й не знають, що там робити, а тому вибарають апатію, або ж людям, які самостійно видряпуються з певного провалля. Це сильні і розумні люди, але недостатньо працьовиті. Хоча бувають моменти, коли вони – справжні трудоголіки. І в якийсь момент вони стомлюються, перегорають. Їм стає байдуже. Вони не бачать свого майбутнього, не знають, чи виберуться, а тому з такою пильністю вглядаються в минуле. Думають, що відповідь там.

— Щось у ваших словах є… А знаєте, мені зараз захотілося кави, і я навіть знаю, де готують хорошу.

— Здогадуюся.

— Тобто ви вважаєте, що я  стомилася жити.

— Не думаю – в такому випадку ви би наковталися пігулок чи стрибнули з того-таки моста. Ви стомилися боротися за завтрашній день. Дитяча поведінка і дорослий погляд – рідкісне поєднання. Воно говорить про те, що ця людина не награлася в дитинстві, бо по суті й дитинства не було. Все ваше свідоме життя ви – доросла особа, що мусить бути сильною.

— І зараз мені хочеться багато чого пережити заново – за тою боротьбою я пустила за вітром не один рік. Завжди заздрила людям, які живуть простіше.

— Рідко хто навчився жити просто. Та і життями мінятися в цьому світі якось не прийнято – проживай своє, а не чиєсь, але тільки так, як того хочеш ти.

— У вас колись було дежавю?

— Тому я  й малюю. Майже кожна моя картина – те, що я намагаюся пригадати. Я припускаю навіть, що нема такого поняття, як уява, а є тільки спогади, які переходять з одного життя в інше.

— Може й  мені спробувати робити щось таке, де можна описувати ті спогади… Може, писати – я все-таки журналіст..

— Найкраще писати навіть не щось зв’язне, а розлогі описи. Часто такі відчуття є своєрідними уроками з минулого, які треба пригадати і  засвоїти.

А спогади розпадалися, мов прадавні черепки, не трималися купи й не дозволяли себе як слід роздивитися. Гертруда почала довго ходити містом, вглядатися, силкувалася спровокувати той спогад хоча би чимось, але пам’ять мовчала. Колись фрагменти снів і якихось прафантазій по одному розсотувалися і спокою не давали, зараз – тиша. Вони ніби здогадалися, що їх збираються впіймати і відгадати.

— Дозвольте, я пройду, - м’який, та з відтінком легкої задухи голос спочатку опам’ятав дівчину, а  потім занурив у ще глибшу задуму.

Повз Гертруду пройшла вагітна, яка смачно надкусила соковиту сливу і неквапно перейшла вулицю. Спогади сплелися  в  тісну павутину, та ні описати, ні до кінця зрозуміти їх дівчина не могла. Поглянула на протилежний бік вулиці – жінки ніде не було. Тільки на лакованій лавочці стояла надкушена слива.

 Кам’яниста бруківка була всипана сухим листям та вилущеними каштанами. Гертруда брела в тому листі, йшла собі вулицею вниз. Куди саме і для чого – того вона поки не знала. Просто йшла. Почула гамір – слухняно пішла на звук. Голоси долинали з площі. Збиралися сутінки, тому запалили ліхтарі. Повітря тремтіло від етнічної музики, гуділа юрба. На півколовидній сцені стояла рудоволоса жінка, натхненно щось говорила – схоже на заклинання. Згодом Гера таки зрозуміла, що то якась вистава про відьму. По обидва боки сцени юнаки жонглювали вогнем, який носився повітрям і розсипав світло довгим волоссям артистки та її багряним з чорним відблиском платтям. Зірвався вітер, підняв у повітря сухе листя, закрутив ним. Площа дихала вогнем, а осінь – терпкуватим вітром. І вигорала в тому вогні душа, відкривалася перед очищенням  і нічним чудом. То ось ти яка, нічна осене…

 

— Я зрозумів, навіщо вам дана пустота – ви вже вибачте, що над усим роздумую у вашому житті.

— То не зовсім пустота – є ж Віктор, хороша робота, друзі… Але немає чогось того, що би дало трохи гармонії.

— Так, Геро, то не зовсім пустота. То – вільне місце. Намалюйте в уяві найсміливішу мрію – і вперед. Тільки в  дитинстві ми всі сили направляємо на бажане, бо тоді ми щиро віримо, що мрії здійснюються. І тоді в наших думках немає місця пустоті. Та і світ тоді ми кожного дня відкриваємо – тепер ви, певно, забули, як це робиться…

— Ви будете сміятися… Я завжди мріяла, щоби з мене намалювали портрет. На тій картині вітер розвіває моє волосся, а я дивляся десь далеко… Колись я побачила ілюстрацію до казки, там була одна чарівниця з червоним волоссям, відтоді я ще довго уявляла себе такою.

— Для цієї мрії треба потрудитися, - засміявся Васко.

— Хіба художникові.

— Якби картина мала бути такою, як її уявляє художник – тоді так. Але ж картина в вашій уяві також живе. Тоді виходить, що і від вас, і від художника залежить, якою буде та картина…

 

Вітер кидав каштанами до бруківки і вилущував їх до решти. Хмурилося небо, дощем погрожувало, носилися і каркотіли чорнопері галки. Стук у двері, потім дзвінок, а потім знову стук.

— Які ж ви, пані, непунктуальні – вже другу бурю пропустити хочете… Ай-яй-яй! – посварився жартома пальцем.

— Ви казали, що треба темряви – зараз тільки вечоріє…

— Темрява буде, нікуди вона від нас не дінеться.

— А ви вперті.

— А ви думали, - подав Гертруді плащ з гачка. – Одягніть цей – коричневий – однозначно ваш колір.

— А може я хочу сірий?

— Ви ще скажіть – з тороками, -   засміявся.

Вітер відбирав парасолю і підганяв у плечі, дощ лопотів дахами і збігав по ринвах, вітер шастав листям, - бешкетує погода. Через хвилину дощ всівся, і рвучкий вітер вихопив Герину парасолю і спустив у річку – «Дощу не буде, викинь це!» - сміявся бешкетно. Який же вітер розгулявся… Темно і вогко, блискавки хижо присвічують, Гертруда біжить назустріч вітрові тому й душу свою підставляє.

— Вітееееееер, який же вітер, Васко!

— А місяць який великий – подивися який місяць!

А потім вечір грівся терпкуватим глінтвейном і розтопленим каміном.  Спогад всівся і  не чіпав – у яскравому теперішньому мало місця для тіней минулого.

 

«Геро, тут тобі запрошення до вернісажу. Принесли вчора.  Може це і буде твоїм матеріалом, якого тобі бракує до номера. Поєднай приємне з корисним. Па-па, сирник цього разу особливо смачний»… Записки-записки… Примно, звісно, але чому тобі, Вікторе,  так важко сказати щось хороше в звичайній розмові. Дивні ви, чоловіки. А на виставку треба сходити –  матеріали до вечора хоч якісь треба в номер дати, потім ще зустріч з Васко – обіцяв договорити щось. Так навіть цікаво – він дозовано дає поради, які завжди до місця. А може й  не піду ні на яку виставку – побачимо…

Граф розтягнувся на килимку і підозріло задоволено мурчить – напевне, на сніданок він знову сьогодні встиг швидше за мене, і мій сирник на столі такі  не дочекався, поки я  його скуштую. От що ти будеш робити з таким смугастим нахабою, га? Задоволений він.. Ти ще лащишся, капоснику? – погладила-потермосала.

 

«Пані та панове, пропонуємо вашій увазі колективну виставку-продаж найцікавіших здобутків вітчизняного живопису, яка….» - шаблонна промова трохи дратувала Гертруду, а тому вона вирішила сама поблукати залами галереї і роздивитися картини, поки їй таким же монотонним тоном, як на відкритті, не стануть пояснювати, що на них зображено, і не зіпсують весь ефект.

Ого, яка цікава: буйний кінь на самому краю провалля, повернений спиною. Як тільки стане на диби – полетить в пропасть, а тому він, попри норов, хилить голову вниз. Називається картина «Покора». Кажуть, що його авторці на момент написання картини виповнилося 16, вона приховувала свій твір, і тільки цього року вже тридцятирічна Роза К. вивела його на публіку. Правда це чи ні – важко сказати, але історія цікава.

«Дівчино, вас шукають, ходімо швидше», - жінка без пояснень попровадила Гердтруду за собою.

Гертруда знову опинилася на відкритті, ведучий церемонії з незмінною монотонністю розповідав гостям:

«Ця картина має чи не найцікавішу історію – картина «Дежавю» потрапила в наш фонд від анонімного художника, який в листі зазначив, що кошти від продажу картини належать натурниці Гертруді Штаєр. Ця картина стала справжнім проривом у портретному живописі, і просто зараз ми раді вітати панну Гертруду. На побажання художника натурниці про існування картини ми нічого не сказали і тримали інтригу до кінця. Просимо до слова, панно Штаєр…»

Гертруда говорила, неначе у сні – про вітер на площі, настрій старовинної кав’ярні. Як здавалося їй тоді,  то було зовсім незв’язно. «Який ще невідомий художник? Що це за широкі жести? Я ж казала йому, що не натурниця… Чому він не підписав картину своїм іменем, і чому його немає тут?» - поки думки носилися головою, голос з тремтінням і мимовільними запинками говорив про історію створення картини і її головну ідею. А очі дівчини розглядали цей дивний витвір і очам не вірили: на полотні була майстерно вималювана вітряна ніч, жовтуватий місяць, і вона (зовсім як в дитячій мрії – з вишневим волоссям, яке розвіває вітер). А поміж волосся фрагменти фото – обірвані та висвітлені – певно, такими і є її спогади.

 

«Ти легко тримаєшся на публіці. Хоч і хвилюєшся. То помітно. І в кого ти вдалася така? Коли  на публіці – ти зовсім не їжачок, ти тільки наодинці інша… Вибач мене, дівчинко, що не знайшов кращого способу заговорити до тебе. Ти доросла і сильна жінка, яка поступово досягає всього, що потрібно. А я… нікудишній з мене батько. Вибач…»

 

«Я приємно вражена тим, що мені присвячена картина і я невимовно вдячна її авторові, хоча він мене зараз і  не чує. Його талант ….» - а погляд Гертруди блукав залою, вдивлявся в обличчя, зовсім їй незнайомі.. Не може бути!

— Васко!!! Зачекайте! Ось він, той художник…

Куди ж він? Ніби морськими хвилями, пробиралася тісним натовпом. Зупинити її не намагалися, але й  розступалися занадто повільно. Коли вибігла у двір – там нікого не було. Що є сили – помчала в старе кафе – та його столики були зайняті чужими Гертруді людьми.

 

Ну де ти, шосте чи яке там за порядком чуття? І де ж ти, моє всюдисуще дежавю, що водило мене містом і не давало спокою? Чому ж ти мовчиш тепер, коли я стою на роздоріжжі й нічого не розумію? Ти мовчиш тепер, бо тепер я слухаю, а коли мої думки зайняті іншими справами – ти сновигаєш, відволікаєш і заплутуєш! Ну постривай… Будь-що-буде! Ось візьму і вийду зараз на вулицю. Просто серед ночі. І веди мене – куди хочеш! Мені все одно..

Вулиця зустріла Геру першим снігом, лапатим і важким. Від снігу того ставали  зовсім  білими вуличні ліхтарі, а бруківка чорніла, неначе простелена доріжка. Звідкись приємно пахло кавою з корицею, поблискували зірки, хтось неподалік грав на кларнеті.  Гера й цього разу пішла на звук, і вона знову опинилася на тій самій площі, де колись милувалася вогнем і грою в відьму. Кларнет долинав з другого поверху – а чого би й ні? Хоча.. це ж … що вона скаже? Байдуже. Це на твоїй відповідальності, нахабне дежавю. Господарі квартири навіть не спитали «Хто там?» перед тим, як відчинити. Точніше, господар.

— А ви непунктуальний, художнику…

— Ти? Як ти мене знайшла?

— В цьому місті, виявляється, є двоє людей, які дратують своїх сусідів грою на кларнеті посеред ночі….