Жінка-УКРАЇНКА

Еліна Заржицька

1 січня 2014 року виповнилося 100 років від дня народження позабутого, на жаль, українського письменника Юрія Збанацького. Автор численних повістей та романів – «Малиновий дзвін», «Сеспель», «Таємниця Соколиного бору», «Лісова красуня», «Серед добрих людей», «Єдина», «Привітайте мене, друзі!», «Стародуби» тощо. Між тим, за віком і талантом Юрій Збанацький належав до тієї блискучої плеяди майстрів художнього слова, як от Олесь Гончар, Платон Воронько, Іван Ле, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Андрій Малишко...

Педагог за фахом, більшість своїх творів Юрій Олефірович присвячував питанням виховання у підростаючого покоління найкращих рис Людини і Громадянина, духовного дорослішання і становлення характеру дітей та підлітків у воєнні та повоєнні часи. І, водночас, його проза є зразком ліричної оповідки, що оспівує красу рідної землі і повсякденне життя на ній працьовитих, добрих та відданих своїй справі людей.

Але зараз логічно буде згадати не Збанацького – романіста, а Збанацького – дитячого письменника. Тому й зупинюся на огляді повісті-казки Юрія Олефіровича «Я був дідусем». (До речі, за кількістю авторських листів, на теперішній час цю повість без коливань можна називати романом).

Темою повісті-казки є поки ще фантастичне припущення – покращення стану здоров’я діда шляхом передачі старечих хвороб онукові. На тлі сьогодення й минувшини  автор сплітає дві сюжетні лінії – життя сучасної школи очима п’ятикласника Артура Лихолата та доля його дідуся, Артема Степановича.

Завзятий футболіст, вигадник та не дуже старанний учень Артур, жаліючи старенького дідуся з його численними болячками, вигадує різні способи позбавити Артема Степановича недуг. Одна з фантазій – помінятися з дідусем місцями – волею долі збувається. Тобто, відбувається це не за помахом чарівної палички, а завдяки несподіваній зустрічі з таємничим незнайомцем. Літній бородань пропонує онуку й діду ось що: «Старий дідусь непомітно стане могутнім тілом, молодим і рухливим, невгамовним, як онук. Правда, дідові доведеться трохи поступитися своєю мудрістю й знаннями, зате внук перебере дідові немощі і втому...»*

І старий, і малий Лихолати вважають цю пропозицію за жарт і... погоджуються. Сказавши декілька незрозумілих слів, незнайомець зникає. А запропоноване ним перевтілення починається одразу ж. Тільки спочатку ніхто – ні мудрий дідусь, ні легковажний онук цього не помічають. Здається, все залишилось, як і було. П’ятикласник йде до школи, а Артем Степанович залишається вдома – хазяйнувати, бо батьки Артура на цей час знаходяться у відрядженнях (автор свідомо виводить їх «з кадру», щоб не відволікатися на зайві сюжетні лінії).

З часом, коли Артур отримує від дідуся не лише болячки, але й зрілий розум, він починає розуміти, що відбувається. Але хлопець любить діда і пам’ятає, що саме він був ініціатором перевтілення, тому й не скаржиться. А дідусь, навпаки, отримавши від онука частинку дитячої безтурботності, спершу і зовсім не замислюється над тим, звідки в нього з’явилися сили й молодече завзяття.

Оповідь про подальші події, що стануться у школі, автор веде від першої особи – самого Артура. Отримавши не тільки професійні знання свого дідуся, але й його вміння дивитися на події з висоти прожитих років, школяр використовує не задля власного ствердження, а для згуртування всього класу, допомоги друзям і вчителям.

Читаючи замальовки з життя школи та школярів, одразу згадуєш, що спершу письменник учителював у сільській школі, працював там директором. Дуже бо обізнаний він і в здійсненні навчального та виховного процесу, і в стосунках вчителів і учнів, і в дитячій психології. Пензлем майстра змальовані і другорядні персонажі – директор школи Дмитро Карпович, вчитель фізкультури Кім Арсенович, молоденька біологічка Святослава Михайлівна, математичка Анастасія Філатівна, класний керівник Клавдія Петрівна, однокласники Артура – Кеся Шморгуновська, Славмир Хоць, Зарик Мацюра...

Вирує життя в сучасній школі (вибачте, шановні читачі, але проблеми, якими переймаються і педагогічний, і учнівський колективи, можна співвіднести й до теперішніх часів), а паралельно можемо спостерігати за спогадами киянина у третьому поколінні Артема Лихолата. Починаються ті спогади аж із часів царату, тобто початку ХХ століття, бо саме тоді, у родині робітника Південноросійського заводу в «халупці на дубових палях» і народився хлопчик Артем. Все життя малюка-підлітка-парубка Артема Лихолата пов’язане з тією місциною, де зростав і мужнів, набирався розуму і отримував знання – Києвом.

Київ – то третій герой повісті, принаймні так мені здається. Коли йдеться про місто, то письменник використовує різні художні засоби, аби оспівувати старовинну столицю України. Це лірична замальовка: «...задивився на високі пагорби, на золоті бані лаври, на висотні будинки, що виглядають з-поза тих круч, на мости, які провисли на місці отого давнього, Ланцюгового, загибель якого наснилася йому вночі...»**; історіографічний нарис: «Безсумнівно, що найстародавніше місто, якому судилося вічно стояти на землі й зватися Києвом, виникло не одразу і не на порожньому місці, отож не доводиться дивуватися з того, що існує стільки припущень з приводу того «отколе прозвался Киев»*** і, навіть, економічний: «За рахунок чого ж воно росло? Адже все живе чимось живиться, комусь зобов’язане своїм зростанням.

Київ сьогоднішній, коли мовити образно, з другої половини минулого століття (пам’ятаємо, що йдеться про початок ХІХ ст., прим. авт.) почав рости й набирати снаги з простенького бурячка. Правда, не з простенького, а солоденького...»****

Читаючи ці рядки, занурюєшся не тільки у ті часи, коли будувалося величне місто, а й коли воно потерпало від ворогів та руїни, коли потребувало підтримки й допомоги. І одразу отримуєш могутній заряд любові до рідної землі, до тих численних поколінь, що попри біди й негоди невтомно працювали. будуючи-перебудовуючи наш добробут та благополуччя.

Але милуючись рідним містом, бажаючи щось зробити для його процвітання, Артем Степанович, навіть перебуваючи у стані дитячої безтурботної мрійливості, не забуває про рідного онука. І, отримавши повідомлення від лікарки, що любий Артур має невиліковну хворобу – надзвичайно швидке старіння, однозначно вирішує питання: «...таке надбання виявилось би занадто дорогим, за нього треба було заплатити якщо не життям, то здоров’ям і щастям онука».***** І на таке літня людина з розвиненими відчуттями совісті та обов’язку, ніколи не могла погодитись.

Знайшовши таємничого чародія, Артем Степанович вимагає зупинити антигуманний експеримент і повернути онукові – здоров’я, а йому – його хвороби. Здивований вчений не розуміє, чому сповнений сили чоловік не бажає користуватися подарунком долі/надприродних обставин та ще й жаліє онука, котрий отримав левову частку дідівського досвіду й знань.

Саме тут думки героя – Артема Степановича і автора-гуманіста співпадають: «Життя людині дано для того, щоб воно, як бджола, щоденно і невтомно, в дитинстві і в юності, в зрілому віці та навіть в старості збирала, конденсувала знання, ставала справжньою людиною...» І ще: «В нас кожен має право шугати вгору на власних крилах. Кожна людина в зеніті свого розквіту має злетіти увись сизокрилим орлом. І ніхто, ніяка сила не повинна тому перешкодити. Наука мусить підносити людину до сонця, приносити їй щастя. І я хочу, щоб не лише мій рідний онук злетів до щастя орлом, а щоб піднялися вгору замість нас, старих, вироблених, виборених, усі наші онуки, вся юна парость нашого народу.»******

Ображений і розсерджений, чародій (саме так називає цього антигероя автор) повертає Артему Степановичу його хвороби і зникає. Саме на цій ноті завершує свою оповідь Юрій Збанацький. Він не показує читачеві, що сталося з Артуром. Так, до нього повернулося здоров’я, і хлопчина знову матиме сили грати у футбол, підтягуватися на турніку абощо. Але читачеві зрозуміло, що відтепер школяр залишатиметься відповідальнішим, розсудливішим та серйознішим, аніж був до перевтілення.

Письменник залишає читачеві роздумувати над тим чи то філософським, чи то біблейським висловом/правилом/принципом : не завадь! Не завадь маленькому паростку стати велетенським дубом. Не завадь цікавому маляті стати розумним та досвідченим спеціалістом. Не завадь життю на Землі, розвитку, вдосконаленню суспільства...

Хочеться рекомендувати книгу для сімейного читання, бо разом – батьки і діти – зможуть не тільки дізнатися нового й цікавого, але почерпнути багато корисного.

______________________________

* Ю. Збанацький. «Стародуби», Київ, «Веселка», 1979, с. 69
** т. ж., стор. 164
*** т. ж., стор. 164
**** т. ж., стор. 167
***** т.ж., стор. 291
****** т. ж., стор. 294-295