Жінка-УКРАЇНКА

Знаєте, буває в горах туман як туман, а є якєс таке нешєстє, шо може посеред білої днинки мряка така упасти, шо не видно куди ступати, то часто людина і заблудитиси може. А є такі тумани, шо аж душа радіє, краплі води зависают в повітрі і так виблискуют як зірниці на небі, і супокій тоді такий на душі і тілу приємність. Так тумани в горах всєкі бувают, а старі люди уповідают ше таку історію.

Було то кажуть в ті часи коли в горах було гет мало людий, як правило люд тікав сюди з долин, шукаючи порятунку від панської влади, шукаючи волю, хоч яке тяжке тут було життє і багато небезпек чатувало на сміливців. А ще по горам в недоступних кичєрах жили всєкий непростий люд. Раніше називали їх Зимлєними Богами, всілякі мольфарі та віжлуни, та чинтонарі та всякі такі шо христиєнинові навіть невольно називати їх. Жили тут відей з правіку, ніводомо якого роду племені, люди їх боєлиси, але час від чєсу мусіли звертатиси до них, шукаючи поради чи ліку якогос, а чи навіть навпаки…

Так і було цего разу. Кажут прийшов один чоловік жити, чи то з Косова чи то з Ілінців, уже ніхто точно і не уповіст, тай поселивси аж дес під Білов Кобилов у тому місці, яке зарас Прислип називаєтси. Прийшов не сам, а з двома діточками, старшу дівчинку звали Оленка, а хлопчіка звали Іванком. Місце вибрав важке і похмуре, гори вкриті непроникними лісами і скалами, тай тумани постійно там майже трималиси за вершєк Білої Кобили, відлякуючи непроханих гостей. Видно тот чоловік рятувавси від якоїс біди і не хотів аби його легко було найти. Мало помалу вирубував ліси на толоки, поклав якус хатчінку, тай діточки росли йому на утіху та й поміч. Все би було добре, але недалеко жила якас баба, люди казали, шо вона Непроста, шо знає шош трохи ворожити тай чинки може зробити, то люди її таки добре боєлиси, бо була кажут лютої натури, тай фист ненависна до людей. То й чоловікові тому нераз перепадало сварок то за межу, то ше за шош.

А Оленка з Іванком обживалиси горами, тішилиси світові і один одному, як то можут тішитиси тільки діти. Бувало Іванко нарве квітів тай принесе, аби Оленка робила віночки чи вплітала собі в коси. А з понад усих квітів та зілля різного, найбільше їй вдавалася рута-мята. Бувало вплітає в коси червону квітку тай співає:” Ой чія то рута-мята за водою, за водою….”, а Іванко сидит і аж рота відкриває, так заслуховується.

Але дитяче безтурботне життє скінчилоси раптово наглою смертю їхнего дєді. Виртавси дес ночу з полювання тай попав в такий туман, шо забрів в скали тай вбивси. Так залишилиси Оленка з Іванком гет самі, поки Іванка не забрали до себе в годованці якіс богачі з під Погаря, шо немали дітей, а Оленку май вже старшу взяла до себе в найми тота баба, шо вни жили коло неї.

Гірко було Оленці без дєді, тай в розлуці з братиком, а ще гірше було жити в тої баби. Бо вставала до роботи ше за зір, а лягала спати уже при зорях, тай бувало так шо і не ївши, та й ше бита. Але немала куди дітиси, тай мусіла терпіти. Дес вдавалоси Іванкові прибігати до сестри, на коротку хвилину, але так аби баба не дай боже не виділа, бо могло би їм бути лихо обом. Але вже не було співів та ігор і гірко плакалиси один одному. Хоть Іванкові і добре жилоси в годованцях, але завше тянуло до рідної душі, а Оленка нічого не казала як ії тєжко живетси, лиш кратче утирала сльозоньки.

Служба в Оленки була тєжка, робила все в хаті, тай куталаси по надворі, лиш мала одну заборону — не вільно було ні під яким предлогом доківатиси до однієї скрині. Баба тоту скриню, берегла як зіницю ока, а як мало шош собі там брати звідти, то Оленку нагонила гет від хати, аби вона нічого не бачила. Частенько до баби приходив всєкий люд, бувало і опришки заходили, а іногди навіть пани могли добратиси по якимос своїм потребам. Іногди баба сама пропадала з хати на деякий чєс. За деякий чєс, Оленка зачєла помічати, шо як баба бере шош з тої скрині тай іде кудис від хати, то за недовгий чєс на гори такий падає туман, шо не видно де ступити. А за такої погоди всєкі трафунки трафлєютси, то маржика дес відіб’єтси від отари так шо годі пастухам найти, то людина навіть в такій мряці заблудити, а бувало так шо і скалічитси дес скалами, та всєкє бувало в ту лиху годину. Зачєла тоді Оленка шош догадуватиси, але разом з тим чинити, шо ніц не розуміє, а потихо, крадче слідкувала за бабою.

Якос одного дня єк баба відігнала Оленку від хати, вона лиш удала, шо іде гет, а сама сховаласи тай слідкує за нею. Баба тим чєсом відкрила скриню тай дістала з неї люльку, але то непроста якас така люлька як то люди лакомі попахкати, а якас таки з вигляду непроста тай видно шо з якимос чінками. Баба ту люльку взяла сховала в тайстру тай пішла в ліс, а Оленка назирці за нею крадетси тай аби не дай боже не попастиси на очі старій. А та по мочерам, тай по болотам шукає якіс сухі трави та мохи, тай кладет то все до тайстри. А як, відей, назбирала то шо їй треба було, то пішла на кичеру тай сіла коло каміння в лісі, тай зачєла собі шош там чинтонарити. Оленка підкраласи ласицею ближче аби видіти шо вона там діє, а сама так від страху дрижит, як лист на трепеті, але зарікласи шо будь шо має вивідати бабину таємницу. Ох якби знала бідашка чим то все обернетси, то відей би тікала від баби світ за очі, а втім хто знає шо би вона вчинила…. Баба тим чєсом зачєла набивати ту люльку тими травами тай зілєм шо назбирала, тай почала розкурювати її. А то такий дим повалив з тої люльки і зарас таки зачєв туманом повзти по землі, і ширитиси довкола, розпливатиси білим мороком. А такий жісний так якби живий був, білими мацаками наперед себе ловитси за все шо може ухопитиси і тєгне ховаючи все під своїм білим покровом. Оленка зо страху і дихати забула коли це побачила… Ше страшніше, шо туман так ніби уздрів її, і почав тігнутиси до неї. Оленка нестала дочікуватиси поки її накриє ця біла примара, стрілов полетіла з того місця. Так шо і незчуласи як забігла в хату. Тоді то і Оленка все зрозуміла, і шо смерть її дєді була невипадковою зрозуміла вона. Баба тота була справжньою босорканею-відьмою, шо чинками своїми заводила людей в каліцтва чи то навіть зі світу і всєкі шкоди людем робила.

Вирішила шо будь шо має помститиси бабі і зробити так аби вона не могла шкоди більше людем робити. І так собі поміркувала, шо сила бабина конче має бути в тій люльці, і якшо люльку знищити, то і баба вже буде не така страшна. За деякий чєс пару днів потому, як Оленка вивідала бабину таємницу, стара кудис подаласи надвір по якійсь своїй справі і так вийшло, шо лишиласи скриня без нагляду. А Оленка лиш цего і чекала, миттю отворила ту скриню, дістала люльку, і чуть з переляку не випустила її з рук, бо відчула, як шош незрозуміле вірвалоси в її тіло, якас сила пронзила все її єство, шош чуже і незрозуміле, але Оленка мала тверду волю знищити ту люльку і вкинула її до ватри, шо якраз в печі горіла.

Але ой де там простому вогню доснаги така сила яка таїласи в цій люльці. Та певне…. Вогонь не бравси до дерева, лише вогненними язиками ніби гладив її різьблене тіло, але люлька не горіла. Налякана Оленка виборсала люльку з вогню і вирішила покласти назад до скрині, аби потім зрозуміти потім придумати для неї якус управу якшо її вогонь небере.

Тільки вона закрила скриню, як в хату урваласи баба. Такої страшної і лютої Оленка ще її не виділа. А ще більше за лють в бабиних очах Оленка прочитала відчай і страх. З диким ревом накинуласи вона на Оленку:” Ти все бачила! Як посміла ти взяти те, шо тобі не належит!!!” Оленка перелякано забилася в куток і пробувала з відчую вибрехатиси :”Я нічого не бачила, я нічого нікому не розкажу”.

— “Ах так!” — зревіла ще більше баба. — “Нічого не виділа? То і тепер не будеш видіти, бо як подивишся на білий світ чи слово якес промовиш, то братик твій дорогий Іванчик в ту ж мить упаде мертвим!” — от такий страшний прокльон наслала люта баба на Оленку. В ту ж мить Оленка нажахана бабиними словами міцно стулила повіки і вже не бачила, а чула як шось глухо вдарилоси об підлогу. То стара босорканя впала мертвою, потративши останні свої сили на страшний прокльон…

От таке буває в горах, Великі таємниці ховаютси межи кєчерами і полонинами, дивні діла і великі мольфи творилиси раніше,а ше кажут до потопу, коли тут жили велети багато чого тут такого було шо тепер людина і повірити не може. Тота люлька була з тих часів і мала вона велику силу, велика мольфа в неї була вкладена давніми мольфарами. Мала вона свою душу, і той хто торкнетси до неї мусів злучити свою душу з душею люльки і триста років служити люльці, за це вона зупиняла плин чєсу для своєї служки і ні час, ні слабість, ні інша плинність, не торкаласи того хто мав тут люльку.

Шо було дальше люди по-різному розказуют, певно хто як може собі домислити так і говорит. Але з того чісу Оленку люди майже не виділи, казали шо тікала вона від людей, тікала наосліп, то падаючи, то далі схоплєласи і тікала з закритими очима. Оленка і справді уникала людей, аби не дай боже не мати спокуси заговорити чи відкрити очі, і побачити світ божий. Аби не заподіяласи нагла смерть її братикові, послідній рідній для неї людині.

Але Оленка вже не була сама, душа люльки манила і кликала її до себе так шо і опиратиси не було сил. Вона давала спокій, він туманом заполонював душу Оленчіну, притишував біль та смуток, давав терпіти холод і голод. А ще люлька постійно нашіптувала Оленці про те, яке зілля треба збирати тай в яку пору, як його правильно замовляти і курити, аби утворився туман.

Ніхто достеменно не знав де Оленка, і братик її Іванко, марно приходив на то місце де вони часом здибалися, марно шукав її горами, марно приносив кожного разу руту-мяту. Оленка того дня коли померла стара босорканя втекла з тої ненависної хати в глухі ліси, в такі кєчири, шо не кожен звір туди забридає. Люлька допомогла призвичаїтися до такого відлюдного життя, бо ж тумани стали її очима вона все могла бачити там де туман накриє землю. Не раз вона таким дивним поглядом бачила як шукає її братик лісами, як з кожним роком стає він все доросліший і пишніший легінем. І кожного року як зацвіте рута-мята приносив він це зілля туди, де співала колис йому Оленка в дні їхнього щасливого дитинства.

З роками Іванко став газдою, а шо люди казали шо він прийшов з Ілінців, то прозвали його Ілаком, тай з того чєсу бере початок рід Ілюків. А як розрісси цес рід то люди з під Погара поселилиси нижче трохи тай утворили село Ільці.

А про Оленку люди думали шо згинула вона дес у лісах. Лиш зачєли помічати люди шо зміниласи та місцина з того часу, перестали нападати такі наглі та пудні тумани, які були до того чєсу, перестала маржинка пропадати і люди блудити. Лиш тихими ранками легенький туманець ніби пестив шовкові трави, приносячи вологу у найспекотнішу пору, грав в проміннях сонячними блискітками своїх крапель.

А ше деякі люди кажут, шо туман той пах мятою, і то багато людей переконувалоси в тому шо то таки так є. Ніхто не знав тому причини.

Колис гори були наповнені дивовижною силою, силою не від цього світу, силою дарованою велетами. Але все змінюється з чісом, і нішо не вічне так і сила велетів зникає з нашого світу, а разом з ним все одночас і лякало і захоплювало. Хто може сказати де зарас Оленка? Чи ходит дес в тілі людському лісовими нетрями, а чи примарою жиє між світами виконуючи свою службу, а може вже час її вийшов, може вже минули триста років її служби? Ого ніхто то не може зарас сказати де вона тай шо з нею. Але дес як будете в тих краях біля гори Біла Кобила тай потрапите в туман, то зупинітси на мить, принюхайтесь, може відчуєте запах рутої-мяти…

Знимкував Руслан Трач.
Мавка Оля Гордійчук.