Наталія Дев’ятко: Легенда про жито

Тихо. Ніч навколо розправила крила над степом, над курганами. Ходить степом вітер, землі не зачіпаючи, тільки деінде пискне кажан чи зірка зблисне – і згасне. Тихі ночі у степу, бо то сон. Зійде сонце, відкриваючи поле, вийдуть люди, щоб почати жати жито, застрекотять комбайни, а поки поле спить і марить, що воно досі степ прадавній.

Пропливають хвилі по золотому морю, як колись по безкраїй ковилі, і сходить місяць, сріблячи лагідну живу неосяжність. А потім, наче нізвідки, серед поля з’являється дівчина. Зростом невеличка, та мовби не дитина. Вбрання її при світлі місяця здається білим, як молоко, розшитим візерунками, що тьмяніють, торкнувшись крил ночі, обертаючись на ніби живу таємницю. На шиї намисто червоне, на чолі – вінок із колосся і квітів.

Всміхаючись, дівчинка пестить жито, яке тягнеться до її долонь, але посмішка її така ж мінлива, як і ніч. І бажання поля здійснюється, бо воно стає степом прадавнім, і вітер важко хилить дикі трави, наганяючи хмари на частину неба.

Погляд дівчинки злітає до цих хмар, неначе по них долю читає, а вітер напуває життям і кольорами її вбрання. Навіть ніч відступає перед дивними барвами.

Танець дівчинки повільний і плавний, а під її ходою трави не ламаються, тільки гнуться.

Сунуть хмари, місяць полонячи, і коли останній промінь загрузає у хмарі, вона падає долілиць, схиляючись.

– Слухай, Земле моя, голос дочки твоєї. Прийшла я знову до тебе за порадою, – тиха мова лине над степом, ще більше вітер збуджуючи, і лячно стає від того вітру і від тієї мови.

Дівчинка підіймається з колін, та тепер не юнка вона зовсім, а пані поважна і статна, що пам’ять багатьох сторіч на дні очей зберігає, і вбрання її вишукане, з оздобами коштовними. Тільки вінок із колосся і квітів та намисто червоне – ті самі на ній.

– Встаньте ті, що кров’ю своєю землю цю окропили. Прокиньтесь ті, чиї тіла у цій землі спочинок знайшли. Озвіться ті, що думкою над цією землею ширяли, та спочинку у ній не знайшли. Прийдіть зі мною радитися.

І розстібнуте намисто кров’ю горіло в її руках.

Над степом розлилося марево, та невисоке воно було, дикі трави від нього вищі.

Відділилася тінь, постать з темним обличчям, від кургану, ступила крок до тої, що кликала. Зняла жінка з нитки живу намистину, віддала тіні, заіржали коні в імлі, загомоніло відлуння мовою чужою і віднеслося вітром. Схилилася тінь, дарунок життя приймаючи.

Піднялася з мари інша тінь, струнка, чужоземна, у вбранні чернечому. Другу намистину віддала жінка. Заплескотіла вода далека, запахло димом спалених ідолів, заплакали голоси вже мовою зрозумілою, хоча й стародавньою. Не випустила з рук тінь тьмяний хрест, краплю життя приймаючи.

Третя тінь наближалася. Кремезною вона була, чубатою, із шаблею на поясі. Вдарив вітер у невидимі литаври, задзвеніли леза, сперечаючись, бойовище буяло навколо, та швидко потонуло в ночі і мареві. Усміхаючись, приймала тінь намистину червону.

А за нею вже йшла четверта тінь з поставою панською і пір’ям на шоломі. Гордовито простягнула вона тьмяну руку за своєю намистиною. Повернувся бій із закликом до атаки, хоча зрозумілою мовою, та чужою, і враз між звуків смерті полинула музика святкова, закружляли у танці імлисті пари, мов спогади. Розвіяв їх вітер безжально. Кров’ю стали сріблясті плями на долоні тіні, коли її намистина торкнулася.

Остання тінь на коні з марева виїхала. Одяг її був багатий, ледь не царський, та царської величі тіні не вистачало. Розтанув кінь імлою, щойно вона на землю зістрибнула, чоботи дорогі намагаючись землею не забруднити. Йшла тінь, як по кістках, по землі ступаючи, нагайкою граючись, що не раз по спинах людських ходила.

І лунко кроки тіні відлітали, наче у величезній залі, про яку її власник за життя мріяв. Далеко на півночі залишилися ті кімнати, і господарі в них інші засідають, та завжди ті самі думки ці розкішні хороми навівають, ті самі рішення підказують, здавна на крові настояні. Довго вагалася жінка, перш ніж ще одну намистину з нитки зняти.

– Чого прийшла ти? Знову те саме питатимеш? – запитала тінь з кургану.

– Знову віддаватимеш нам життя і майбутнє своє? – підхопила тінь у вбранні чернечому.

– І питання те саме буде? – не було в голосі тіні з пір’ям на шоломі й натяку на зухвалість.

– Про волю заради майбутнього? – тінь козацька шаблею світло зірок ловила.

– Це ти знову питатимеш? – тінь остання пирхнула, обриваючи. – Не набридло одне й те ж вкотре торочити? Нема майбутнього, що ти у нас його знову вимолити спробуєш.

Глянула жінка на тінь з нагайкою, погляд різко відвівши.

– Знаю, – сказала спокійно, вінка з колосся і квітів торкаючись, – стільки я приходила, що й ліку немає. Та запитаю знову: чи буде цього разу воля моєю? Чи згадають діти, хто їхня мати? Чи розіллється луна мого слова над усією моєю землею, щоб до життя мене відродити?..

Мовчали тіні. Чекала дівчина їхньої відповіді. Не дочекалась. Ступила до них, наблизившись.

– Чому не мовите? Чи боїтеся, що я відчаю ваги не витримаю? Все ви мені вже передрікали: і смерть, і страждання, і біль, і кров, що струмками дзюркоче по землі, і жах, і зраду, і байдужість, і безнадію – все було у пророцтвах ваших. Чого ще не знає мій народ такого, що примушує вас мовчати? Говоріть!

Палали її очі, палахкотіло краплями життя намисто, в руці затиснуте.

– Забуття не знає твій народ, – нарешті мовила тінь у вбранні чернечому.

– Будуть тобі і страждання, і жах, і зрада, – всміхнулася тінь з кургану.

– Все буде, тільки в іншій подобі прийде, такій, якої ніколи ще за твого існування не було, – додала тінь у шоломі з пір’ям.

– І буде велика сила, і велика надія, і до волі щире прагнення, – наче співав голос тіні козацької.

– І захлинеться воно чи кров’ю, чи безнадією, – розсміялася тінь, що про північну столицю мріяла, руків’я нагайки з любов’ю погладжуючи.

– Ні! – скрикнула дівчина, відчаю не втримавши. – Що знати тіням минулого про народ мій живий? Ваші тіла давно зотліли, ворони виїли ваші очі! А мій народ живе!

– Нема сили у твого народу, – сумно відказала тінь пращура з кургану.

– Нема віри у твого народу, – хитнула головою тінь, що цю землю вірою єднала.

– Нема відваги у твого народу, – схилив козак чоло, шаблю у землю уткнувши.

– Нема гордості у твого народу, – пильно дивилася тінь, що прийшла з заходу, щоб холопське повстання придушити.

– Та панує заздрість над твоїм народом, як і над моїм вона царює. Ніколи твоєму народу не об’єднатися, – засміялася тінь брата старшого, на жінку насуваючись.

– Тіні ви лише... Та чого я кличу вас знову і знову, про своє майбутнє у вас питаючись? – спалахнули рішучістю очі жінки. – Повертайтесь у небуття, зотлійте на порох, з якого постали! Геть! – та не було впевненості у дзвінкому голосі.

Не ворухнулися тіні, і вітер ущух раптово, а хмари вже закрили всі зорі, лихо близьке віщуючи.

– Ти сама тінь, небуттям огорнута. Тому з нами, тінями, і радишся, – стікав по нагайці сік життя, наче калина у долоні розчавлена. – Забуття тобі замість смерті призначено. І народ мій того забуття нарешті докликався.

Свиснула нагайка, стан жінки обнімаючи. Не здригнулася вона, хоч кров світле вбрання офарбила, у вишивку вплітаючись.

– Немає влади у тебе наді мною, – гордо мовила, хитнувшись поранена.

– Є у мене влада над тобою! Віками я шматую тіло й душу твою! – свиснула вдруге нагайка, обплівши руку з живим намистом.

– Заради загибелі власної! – блиснула шабля у промені місяця, що крізь хмари прослизнув, наче справжня, а не примарна, і кров на ній, а не сік калиновий.

Шабля козацька до горла ворога підлетіла.

Тільки мить вагалася тінь із пір’ям на шоломі. Вирвала батіг та на землю не кинула.

– Мир вам, – не одразу схаменулась тінь ченця, намагаючись усіх трьох хресним знаменням скувати й освятити.

Та перехопила його руку рука пращура.

– І війна.

Спалахнули у травах намистини, з їхніх долонь випавши, полум’ям вогнищ язичницьких, як свічки храмові, трави запаливши. Та ніч одразу згасила те полум’я.

Знов текла по нагайці кров калинова.

– Чи забуття вам судилося, у якому мій народ ледь не потонув, тванню чужого майже захлинувшись, – мовила тінь, погляд скерувавши на захід вбік батьківщини своєї.

Розвіяв вітер п’ять тіней минулого і мару з диких трав повитрушував.

Схилилася жінка до Землі, щоб за ласку подякувати. А коли підняла погляд, іншими стали її очі, крижаними, як небо, над яким світанок займався. Зняла жінка вінок свій з колосся і квітів, вплела у нього розірване намисто і кинула в степ.

– Котись, віночку, через літо, котись, віночку, через осінь, котись до миру, що є війна, котись до майбутнього народу мого. А як не зійде сонце і вулицями не розіллється, то хай буде, як доля віщує, і забуття стане притулком моїм останнім. Котись, віночку, через літо, котись, віночку, через осінь... – наспівувала вона, танцюючи, і кров капала на дикі степові трави, перетворюючи їх на жито.

Вінок докотився до виднокраю, перекотився на небосхил, і зійшло сонце нового дня. Течуть промені його вранішнім здивованим колоссям і квітами. Поле прокидається, мліючи від спогаду про дивний сон.

Минуло літо, минула осінь, докотився віночок до народу дівчини тієї, але і зараз, якщо йти полями цієї землі, можна почути шелест розмов тіней, що і досі між собою сперечаються, чиє пророцтво справдиться.

Бо жито, як і життя, все пам’ятає, і вік його нескінченний, а смерть його – це нове народження. Та тільки два шляхи вказало пророцтво: до життя чи до забуття. І тільки одному судилося справдитись.

* Фрагмент роману "Злато сонця, синь води"