Жінка-УКРАЇНКА

Страшне слово «війна» я незмінно чув із дитинства, хоча сталося так, що за два покоління до мене чоловіки в моїй сім’ї, які виховували мене, безпосередньої участі в бойових діях не брали. Тато народився в лютому 1945-го, коли Друга світова ще не закінчилася, але фронт у наших краях уже пройшов. Звісно, наша війна – боротьба Української Повстанської Армії – тривала ще довго, але весь той час тато був іще дуже маленькою дитиною… Дідусь Михайло, мамин тато, був тоді у віці, як ми тепер кажемо, призовному, але ще перед війною втратив око – необережно ремонтував дверний замок, із якого порснула туго стиснена пружина, – тож не воював. Ясна річ, у нашій партизанській війні він участь брав, але не зі зброєю в руках – без ока-бо не постріляєш. Отак і вийшло, що воював безпосередньо в окопах лише інший мій дідусь Михайло, татів тато, – але це було ще в Першу світову (мій тато був у нього пізньою дитиною), і він нічого мені про це не встиг розказати, бо помер, коли мені ще не виповнилося й п’яти років.

А ось я міг потрапити на справжню війну – але, на щастя, не потрапив. 1987-го року мене, студента-філолога, призвали до совєцької армії й закинули в «учебку» в далеку Ґорьковську область Росії; а там як українця відібрали в групу, яка мала поповнити ряди «оґраніченогоконтінґєнта» в Афганістані (із мого підрозділу туди відібрали всіх українців і білорусів та почасти росіян, але категорично не призовників із Середньої Азії). Щоправда, командирам – упевнившись у моїй абсолютній, за самим складом характеру й способом мислення, непридатності до того, щоб стати бодай трішки вишколеним солдатом, – вистачило глузду не перетворювати мене на живу мішень чи гарматне м’ясо, а перекваліфікувати на артилериста-вичислювача (якщо вмієш читати, то можеш і рахувати) й відправити на подальше проходження служби в мирну Білорусь.

Тим не менше, з відгомонами війни я стикався часто – розповідями старих людей, документами часів Другої світової і українського підпілля (працював-бо свого часу в комісії з питань поновлення прав реабілітованих), зарослими шанцями й напівзасипаними криївками в карпатських лісах… Навіть спеціально ходив на місця кількох боїв і намагався уявити собі, як воно все тоді відбувалося. Розмовляв з людьми, які пережили війну, – не лише з вояками, а більше зі звичайними мирними людьми, – і допитувався, що вони відчували, про що думали, як їм тоді велося в щоденному побуті, в отих милих мирних дрібницях, які нам тепер видаються ніби ж самоочевидними… Звісно, я маю намір колись описати це в книжці (й зізнаюся, що над цією книжкою працюю вже другий рік, однак дуже повільно, бо це неймовірно складна робота).

Але я ніколи й уявити не міг, що все оце зараз переживатиму сам! Що не з чужих розповідей і книжок знатиму, що таке вуличні бої, і сліди справжніх куль бачитиму не лише на опоетизованій Довженком стіні заводу «Арсенал»… І вже тим паче я ніколи й уявити не міг, що мої кримські друзі вже на власній шкурі відчуватимуть, що таке чужоземна збройна окупація, – і ніхто не може ґарантувати, що невдовзі я й моя родина теж цього «щастя» не спізнають…

…Торік восени, ще до нашої Єврореволюції, зайшла мова про видання однієї з моїх пригодницьких дитячих повістей у російському перекладі. Уже й перекладач, і редактор підготували текст, і художник зробив дуже симпатичні ілюстрації, – але видавець усе нервував і, як лише міг, намагався переконати мене зняти чи переписати один епізод. Там дівчатка-розбишаки, бавлячись, уявляють собі, ніби вистежують російського шпигуна, який із військового аеродрому в сусідньому нашому містечку викрав креслення неймовірно секретного українського винищувача, який кілька днів тому пролітав високо-високо над бабусиною хатою. Якщо шпигуну вдасться переправити ці креслення через російський кордон, тоді Росія знатиме наші військові таємниці й зможе на нас напасти. Того шпигуна шукає міліція, шукають прикордонники, шукає СБУ, – а він заховався в кущах біля ставка неподалік від бабусиної хати й задрімав… Ясна річ, тим «шпигуном» відтак виявляється звичайнісінький собі сільський п’яничка, а весь цей епізод у повісті прописаний як очевидна пародія на шпигунські детективи, – тим не менше, видавець наполягав на тому, що таке навіть пародіювати не можна, бо сама думка, буцімто Росія може колись напасти на Україну, абсурдна і навіть, на його думку, злочинна. Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи.

Зрозуміло, що я відмовився той епізод переписувати, сказав видавцеві декілька чемних слів про цензуру, відсутність почуття гумору і нерозуміння законів розвитку художнього тексту, й справа з виданням наразі нібито заглухла. Але справа не в тому – я ж так само прописував це як цілком доброзичливу пародію, як дитячий жарт, а не як імовірність. Звісно, на відміну від росієцентричного видавця, я завжди сприймав Росію (не російський народ, ясна річ, бо в мене чимало добрих друзів серед росіян, а Російську імперію, іншого типу держави вони не знають) як ворога України – що тут удієш: я «клятий націоналюга», «бЕндерівець» і «шуШКевичівець», народжений у Гуцульщині, де ще живі чимало людей, які добре пам’ятають, що таке російська збройна окупація. Зрештою, і ж і сам в окупованій Україні народився й прожив свої перші два десятки літ, – щоправда, то вже був час окупації буцімто мирної, та я й сам чимало «цікавого» з того часу пам’ятаю. Але ж насправді я ніколи не міг повірити в те, що така війна – збройний напад Росії на Україну – взагалі можлива в сучасному світі, а тим паче вже нині!

Я не вмію воювати. Давно забув, як розбирати-збирати АК, який востаннє тримав у руках ще в армії. Анічогісінько не пам’ятаю з тих артилерійських вичислювальних таблиць, із якими тоді доволінепогано навчився був давати раду. Востаннє з кимось бився, певно, теж іще в армії. Набрав ваги. Я не втрачаю свідомості від вигляду крові, але й уявити собі не можу, як можна вбити живу істоту! Усі, хто мене знає в житті, характеризують мене як людину добру, – а близькі друзі, які знають мене краще, іноді навіть дорікають, що я занадто добра людина. Зрештою, я вже знятий з військового обліку за віком.

Усе життя я мріяв робити добрі книжки – і останні сім років, нарешті, саме цим і займався, – і саме цим хотів би передовсім займатися весь час, який ще мені відведений Богом на цьому світі.

Але скажіть, будь ласка, – коли окупанти приходять сюди, на мою землю, в мою рідну країну, з тим, щоб відібрати в мене все те, що мені дороге, й перетворити – Бог із ним, хай моє життя, – але життя моїх дітей на таке, яке я знаю з розповідей старих людей, що пережили попередню російську окупацію, – то що мені в такій ситуації робити?!

Відповідь, гадаю, очевидна.

Іван Андрусяк,

письменник, літературний редактор видавництва «Грані-Т»