Жінка-УКРАЇНКА

***

Це волосся із пилу й туману
Обрамляю у твій небосхил,
Ти лиш пучкою робиш глісандо -
Я літатиму серцем, без крил.

Твої пальці - як світло заломлене,
Такі ж ніжні та трепетно-спілі.
Моя пристрасть зимовою осінню
Котить снігом думок заметілі.

Ти метеликом пурхаєш - вієшся,
Руки росами в тілі замкнуться.
Я в кохання і дотики вірую
Твої пучки до серця горнуться …

***

У мене до тебе незвіданих "Дякую"
Збереться мабуть десь із кілька мільйонів.
У мене до тебе пелюстки трояндові,
Стрічання зі слів та сріблястих перонів.

У мене до тебе спонтанності віяння.
Записки вітрів й білі шали пустелі,
Бо ти у кохання і дотики віруєш
Й відроджуєш з попелу душу, як Фенікс.

У мене до тебе бетонними стінками
Берлінськими стінами міфи розвіються.
У мене до тебе помадними лінками
У дзеркалі пабліки з хаосом мріються.

У мене до тебе безмежності подивів,
Сюрпризно розхристані дотики ніжності.
У мене до тебе акордове полум’я
З рояльним туше у долоньках розвіялись.

У мене від тебе – на йоту, на атоми
На крихту секунд – щораз серце спиняється. 
Аорти згорають і сиплються спазмами 
Від дотику губ, що вишневими ґратами 
В зап'ясток із ніжністю й щемом впиваються.

Несказане лишилося все ж сказанним.

Ти – серця струмінь. Кисень. Подих мій.
Серпнева повінь із німим туманом.
Гірку самотність вмить занапастив,
Й несказане лишилося все ж сказанним.

Тонке сплетіння із проміння див,
І кароокий паводок октав.
Ти повінь звуків у пісня земних,
Ти – неба рвучкість, неймовірний шквал.

Ти – мікрокосмос у моєму морі днів,
Склепіння долі в теплім тлі туману.
Ти ніч і день. Ти благодать і гнів.
Й несказанне лишилось все ж сказанним.

***

Любов – то зустріч двох комет,
Одна з них срібна, інша - злота
І їх відкрив не Галілей,
А твоя трепетна долоня.

У смутку завше ми самі,
Й у цім не винні Марс й Сатурни
Любов – то зустріч двох світів
Які вже встигли перетнутись.

Ба, їх відкрив не Галілей,
Чи то Ньютон, Джордано Бруно,
Любов – то блиск Кассіопей,
Губами спитий срібний трунок.

Любов – то зустріч двох комет
Ні Енке, ані Галілея
Ні, не ТемпЕля, ні д'Арре
Твоя й моя. Душа з душею.

Вокзали

Здіймають потяги сліпі вокзали,
Сьогодні Київ, а Париж – за мить.
Колись мені закохані казали,
Що за далеким серце все ж… болить.

Німіють пальці, зношуються руки,
Валізи горнуть сум з сухих орбіт.
Надривним щемом чути серця стукіт,
Й нехай чекає навіть цілий світ!

Терпке, гаряче й вічне цілування,
Безмежна пустка, втома защемить. 
"Люблю тебе!", "Бувай!", "Своїм вітання!"
А за далеким серце все ж болить…

Здіймають руки колії зухвало,
Черпають біль поважні поїзди.
Сьогодні – Таллін, завтра вже Варшава,
За місяць – Прага. Через день – Берлін.

Тримає пульс життя на полі бою
Жагою стигне сум зінниць-орбіт.
Куди б не їхав – ТИ завжди з собою
Та хоч об'їздив навіть цілий світ.

Присвята Олександру Храпаченку –
Герою із "Небесної сотні"

Ми в горах. Сонце у зеніті
Заплямувало світлом край.
Він був відважним альпіністом 
Та втратив все - усе! Життя …

В театрі викликав довіру,
Вважався гідним режисером,
А Станіславський би повірив!
Та не дожив лиш до прем'єри …

Він був синочком. Другом. Братом,
Коханим був - і добрим й вірним.
Забрав життя бездушний снайпер,
Для нього їх чи менше-більше(!) …

Героєм був. І є. І буде!
Козак, що згинув за Вкраїну.
Та плаче мати. Тужать люди: 
Не повернеш ніколи сина.

Ми в горах. Сонце у зеніті
Шматочком туги душу крає.
Він був відважним альпіністом
Й у душах людських воскресає …

***

Задивлюсь тихо у вечірній стом,
Карпатським димом дихають смереки.
Піду удаль - ген здалеку-далеко
Жевріє спомин зболеним хрестом.

Накрили землю тіні та туман,
Зраненька роси сплять дурманом ночі.
Впаде світанок у серпневу осінь, 
Звикаєм до мольфарських заклинань …

Тримаю сонце у куточках вуст,
Гуцульський говір в'ється з полонини:
То ген далеко з гір умить спустились 
Діди Карпат, що спраглі, роси п'ють.

Життя на двох крилом огорне сизим
Та б'ються в такт серця,що під ребром.
Карпатський дим впаде в осінній стом
То ми в цю мить в Карпатах полюбились …

***

Захурделило. Згурдилось. Сплакалось
Сонце кров'ю людською накрило
І червоні небесні ліхтарики
Тихо з болем увись полетіли.

Не ліхтарики – люди катовані
Та облиті, об’юшені кров'ю.
Мов летять із небесною сотнею
Сльози тих, в кого траур сьогодні.

Про Героїв ніяк не забудемо
Їхні неньки, дружини, брати
Їх батьки а чи діти засуджених
Нагадають про подвиг святий.

Бо звитяжні і вірою й правдою
Україні служили у бо́ю.
Зкатувалось. Заскімлило. Сплакалось
Серце Тих, хто сьогодні у пам'яті,
Душі Їх – наших Славних Героїв!

Море

Промінь сонця заломлений, закодований вічністю,
Стиха мружить розбитий віками й вітрами прибій.
Моє серце зашторене, наче болем притиснуте,
Завернулось папірусом в пів-прозорий сувій.

Не важливо, чи боязно, а чи стиха підкралося
Відчуття тих спокус, що летять звідусіль.
Сонце тепле й розгублене над водою здіймалося,
Море – мара й оазис, спить в тремтінні видінь.

Я тепер тільки згадую, як у хвилях леліються
Стільки слів запроторених в шум вітрів і прибій.
В морі теплому завжди спокійніше й трепетно мріється,
Стільки світла і спогадів… Чорне море – як дім.

Парадокси

Примножую мить
Хай – летить?
Затоплюю час –
Він працює не на нас.

Заглушаю страх –
Він тоне на вустах
Стискаю в раменах
Наші обеліски й гобелени

Острівки суші
Океанські струпи
Вбитих риб,
Що їх спіймали й кинули мертвих – углиб
Перевертаються в мені сотнями слів,
Які хтось мав сказати, та не смів.

Згустками совісті
Потрісканої повінню
Безглуздих слів
Пустих речень
Кілометри заперечень

І знову – мить
Нехай не летить,
Бо встрелений птах
Не воскресне на руках
Він як риби й кити
На дно буде йти.

Знеструмлений час
А він нас
Розуміє?
Війною бриз повіє
Страченими відчуттями,
Легатними стакато
Холодним полум’ям
Нічно-денним моїм ім'ям.
Туттійним соло,
Ненависною Любов'ю,
Парадоксами-словами,
Надійними мечами,
Що рубають вмить.
Й досі – нехай летить?
Як поранена Птаха,
Що повільно спадає
Оболонкою Неба
В моє море… Так треба?

Зупиняю мить
Хай – летить?
Знаю про час –
Він працює не на нас…

Героям

Миле сонечко в шибку тихенько
Самим пальчиком ніжно постука
Й скаже голосно : "Мамочко-ненько",
Можна я ще цей сон додивлюся?

Як відмовиш маленькій дитині?
Мати: "Доню, в садочок, швиденько! ",
Повні жмені зернят і кропиви 
Годувати ж потрібно "хозєйство".

Всі одразу наскочать на жінку
Вже й собака сердито буркоче,
"Ти поснідай й збирайся, дитинко!"
А в самої - заплакані очі.

"Мамо-мамочко! Де наш татусьо?
Він, я знаю, давно вже поїхав!"
" Та приїде … Ти тільки не рюмсай,
І збирайся в садочок, дитино."

Доня довго косу заплітала,
Як матуся учила - красиво!
Трішки, правда, її розтріпала
Розстріпали і неня … На війнах.

"Ой, у мене в кастрюлі на кухні
Вже давно молоко закипіло! …
Про усе я на світі забула,
І усе мені, доню не мило.

Наша хата, новенька й красива,
Що її будували ми з татом
Нині стала чужа та немила,
Будем разом у ній горювати …

Ти ходи - я поправлю косичку
Помолюся за тебе, дитино,
І не плач, неньо скоро приїде …
Він принесе нам мир в Україну.

Доня скоком побігла за хвіртку,
Посміхнулася - сонечко ясне.
Жінка хрестик до серця притисла
І скажена немов, заридала.

Бо не треба вже бідній нічого:
Чоловік - у сиренькій земельці
І лишилось маля сиротою,
Він ніколи уже не вернеться!

Воював за свою Україну,
І тримав нелегку оборону
Як підстрелили - серце спинилось …
Притискав до серденька ікону.

Вірив щиро: країна воскресне!
І вуста пломяніли усміхом
Бачив щастя: вже мирнеє небо
І закрилися очі. Навіки …

Миле сонечко маму тихенько
Самим пальчиком ніжно торкнеться
Й скаже голосно : "Мамочко-ненько!",
А наш тато - це янгол небесний …?
Він ніколи уже не вернеться?"

Як злукавить маленькій дитині?
Серце часто і трепетно б"ється.
Очі - повні жалю і тривоги …
"Він ніколи уже не вернеться …"

***

Чорнітимуть круки у Мордорі-хаосі
Свистітимуть бомби десь близько у русі
Гранітні півкулі не здатні розплавитись,
Та все ж Україна - в кривавій розрусі.

Пікантно смакуючи кожну обставину
Кати повернулися з "танками-бронями"
Вкраїно моя, ти порвана-полатана.
Й свята, в Мати Божої світлім покрові.

Взялись боронитись народні солдати:
Вкривають Майдан багрянистою кров`ю …
Воскреснеш, вкраїно, вберешся у шати
І знищиш усю ту безмежну сваволю.

Борися, народе! Не спи, прокидайся!
Було ж на Вкраїні ревіли грамати
Шевченко провидів криваве нещастя.
Дай долі нам, Боже! Укрий, Божа мати!

***

Крайку неба сповила тонка і ламка порожнеча,
Літній вечір – знітився, й немов те дівча, зашарівсь.
Тільки сняться всесильні, знеструмлені спокоєм плечі,
Теплі шали вітрів і простріли важезних зінниць.

Запроторена в тишу незмінна роками самотність,
Хоч з усюдів усюд – гомін миру із людських сердець.
Хоч людей – мов тих бджіл, перевтомлено йме мегаполіс,
Увірветься й тривалий, огорнений днями, терпець.

Поза межами час. В літніх кратерах спеки і вулиць
Є одне й незалежне – зриватись до айсбергу днів,
Перейматися тишею, водною гладдю забутись,
Захопити у пучки твій простріл важезних зінниць.

Майдану присвячую

В вагоні пахне кава і тюльпани,
Та поїзд мчиться боязно, розщемлено.
І ти уже не збрешеш, не злукавиш,
Додому з теплим серцем не повернешся.

Майданом віє смуток і побіжність,
Та мить - і струм у серці замерзає.
Прострілено звучать, ввібравши тишу
Серця людей із Господом, що в Раю.

Тримаю пульс на стертім небосхилі,
І квітів - море, скупаних у крові.
Народу честь не стреться, не загине,
Допоки правда на вустах народу.

В вагоні пахне відчай і тюльпани,
Мовчать зневоднені світанком душі.
Зашиті нерви стислись в лють тиранів,
Майданом йде надія на майбутнє.

І хай горланять ті, хто розпинає
У страху молодість свою і вроду.
Ми будем йти, й тримати пульс на часі,
В нас буде мир, прекрасний мій народе!

Маятник

Забула сукню –
висить знесилено.
Місцями в чорному, місцями в білому.

Згорнула душу,
тремтить ображена.
Не манікюрена, не напомаджена.

Стиснула руку,
болить, притиснута.
Туше – то тінь моя, де біль – там істина.

Забула місто це,
воно зосталося.
Місцями холодно, а часом – байдуже.

Дмухнула в чашечку –
й на мить розтанула.
Як кава мелена, чи то у гранулах.

Тремтить годинник наш,
йому зосталася
Хвилинка відчаю, хвилинка радості.

Любила море це,
воно – розвіялось.
До болі теплими терпкими хвилями.

Молитва ввись летить,
У душу падає.
Це гори кличуть нас із зорепадами.

Зловила зірку от,
горить засліплено.
Палає золотом, й віками срібними.

Моя надія знов
летить знесилено.
Голубка пурхає у небі мирному…

Вечірній Львів

Вечірній Львів. Нічна печаль.
Цілунок мрії. Теплий вечір.
Бажання скинути вуаль 
Цих таємниць на сильні плечі.

Театр оперний – як птах
Що ледь зірветься – й мчить у вічність
І ця ж самотність у вустах
Що її просиш розділити…

Терпке чуття в душі живе
І струм у тілі – мов з бруківки
Каблук розпечений впаде
У запах ночі. В теплий відчай.

Вечірний Ринок. Площа снів.
Стара частина . Кава. Ніжність
Твій дотик,щирий, мов заплів
В моє волосся щось одвічне.

Я маю карту, в ній – вино
Твоїх очей п’янка безодня
Мій Львів вирує фресок дно
Чи з храмів праведних вікно
Нам спогад ніжний подарує… 

Пуантилізм

Валіза. Поїзд. Час. Літа.
Твій фрак. Метелик. Туфлі. Ноти.
Рояль. Кохання у листах.
Твій дух. Печаль. Залізний дотик.

Мотив. Чи фраза. Твій романс.
Ноктюрн. Вокал. І голос дивний.
Співай! Танцюй наш ніжний вальс.
Люби. Проси. Чекаю. Відстань.

Валіза. Час. Любов. Роки
Чекати я вже перестала…
Щомить – мов дотик до руки…
Самотність. Біль. Любові – катма.

Не пишіть у печалі листів!

Не пишіть у печалі листів!
Небо втратило синю барву
Вони мають кричати про біль,
Адресат лиш отримає скаргу.

Не пишіть таких довгих послань,
Чи усе ж напишіть – одне слово.
Та воно,наче пломінь в устах
Ще жеврітиме,наче розмова.

Напишіть лиш банальне: "Люблю!"
Небо світиться барвами ночі
Не пишіть лиш печальних,молю
Люди надто в душі кришталю
Розбивали, а серце-не хоче…

Давай розфарбуємо небо.

Давай розфарбуємо небо
Суцвіттям барвистих… Проклять?
Давай ми забудем про "треба"!
Заплакані дні - не болять.

І рани загояться скоро
Ті рани з вогнем, що печуть.
А серце, до болю прозоре
Нас просить: Назавжди… Забудь?!

Давай ми забудем про "треба",
Любов нам розкаже всю суть.
Давай розфарбуємо небо!
Чуттями своїми, що пристрасть несуть…

Я  glissando  зроблю  на  твоєму    зап'ястку…

Я  glissando  зроблю  на  твоєму    зап'ястку
Крещендуючи  біль твій,  закину   в  пітьму.
Затихаю...Сміюсь. Запроторю  у  пастку.
Із  очей  золотистих  вогонь  заберу.

Ritenuto  хвилин,що  у  вічність  полине 
Колихнеться  увись  і  з  rubato  впаде... 
Закричу  і  затихну. Та Forte  загине 
І  Piano  із  вуст  пролуна  золоте... 

В  темпі  Presto  тобі  намалюю  веселку 
І  роялем  озвуся,тремтінням спалю  . 
Я  glissando зроблю  на  твоєму   зап'ястку 
Pianissimo скаже, як сильно тебе я люблю...