Жінка-УКРАЇНКА

Куницька Аліна Андріївна

учениця 10 класу КЗО «Міський юридичний ліцей»
Дніпропетровської міської ради

Ви колись прокидались серед ночі від поцілунку, якого насправді не було? Це схоже напривид недавно померлого коханого. Сьогодні 99 ніч, як я закохана в привид. Він чекає на мене під калиною, ми щебечемо з ним любо та приязно, привид гаряче пригортає мене до свого льодяного тіла, далі заглядає своїми порожніми очима в моє лице – воно щасливе, щоправда, тільки вночі. Його мертві руки міцно стискають мої, немов джгутом зв’язують їх, мені страшенно болить, але я не смію крикнути, щоб мій привид не зник. А далі привид нахиляється до мого виду, моє чоло блідніє від його несправжнього подиху, і враз в мої уста медвяним нектаром впиваються його губи – я здригуюсь і прокидаюсь. Мене трусить, серце перекрикує моє божевільне дихання. Очима намагаюсь з’їсти цю темінь, поки вона остаточно не з’їла мене. Ця вбивча тиша розриває вуха, в хаті душно, повітря гірке, я намагаюсь не думати, але захлинаюсь у власних почуттях. В самій сорочці я тікаю надвір, примари минулого зав’язують вузол на моїй голові, несила їх відігнати, я тікаю, а вони сміються і лоскочуть мою душу. Я забуваюсь… День – наді мною стоять мати і слізно моляться – «Господи, заступи й борони рабу твою Феодосію, приведи до розуму…» -  я відвертаюсь, не хочу нікого бачити, вони з батьком вважають мене божевільною, так і є, я трохи не своя, моя душа належить коханому привиду. Батько роздають кошти по церквах, допомагають бідним, навіть перестали брати гроші за відпускання гріхів, три рази водили мене на прощу, за здоров’я не один десяток свічок спалили, і що з того? Мені смішно на те дивитись, я мовчу, я майже не розмовляю із ними, мені немає про що. Братові це обридло, він ладен вигнати мене з дому, лається на моє мовчання – я мовчу, одним лише бажанням жевріє моє серце – дочекатися ночі і знову побачити привида.

Під церковними банями я проводжу цілий день – лише в розмові з Богом мені легшає. Чи чує він мене? Мабуть, мої грішні молитви не долітають до Царства Небесного, не можу й я його почути, бо грішу кожну мить, не бажаючи жити. Моя душа розтоптана і розірвана, вона не може полетіти, лише тоді вона окрилюється, як я молюсь за Нього. Тарасе мій! Лиш для того я живу, щоб за тебе кожну мить молитись, щоб почувши про твою сирітську долю, нещасливу, заплакати чистими сльозами, я б за тобою і впекло спустилась, та вже така наша доля. Бог не відповідає мені, чому я народилась попівною, а ти – кріпаком? Чому доля завела тебе в найми саме до мого батька? Чому в житті немає справедливості?..

І в такому кошмарі починається кожен день, я юродива, так, але я розумію набагато більше за них, самі стали причиною мого божевілля, самі пов’язали мені камінь на шию, самі штовхнули в  прірву, а тепер намагаються осушити ріку, над якою я повисла, а камінь, що теліпається в мене на шиї і вугіллям пече мені груди, вони не бачать…

Я сиджу на виступі, піді мною  шалено борсається дикий  Дніпро. Я дивлюсь в його чорні, аж смоляні води, мої очі вп’ялись в цю безглузду глиб, але я зовсім нічого  не бачу. Глупа ніч свистить в поодинокій осоці, самотня, обікрадена, покинута усіма. Вітер, непевний радник, штовхає мене у спину, але я не чую його розлюченого шипіння. Зараз я могла б лежати в цих холодних водах, і ніч – єдиний свідок мого лету в безодню, була б похована вранці на цвинтарі за обрієм разом з моєю таїною… Але щось не дало згубити моєї уші – я знепритомніла на самому краю прірви і не впала в неї. Господи! Я бачила Твій святий лик, Ти не покинув мене, навіть, серед моїх грішних думок, лише Ти променем засяяв в мороку мого буття. Чи варта я Твоєї ласки? Ти нахилився наді мною, коли я впала, засяяв білим голубом, коли я заплющувала очі аби не бачити Тебе, простягнув руку, коли я відвернулась від Тебе. Як я могла бути такої легкодушною? Чи це можна пробачити? Як я могла повірити, що його вже немає серед нас? Що якась хвороба могла збити зі шляху цю непокірну людину. Коса Смерті скоріше б зламалась, перш ніж вона забрала б його в мене. Як  я могла не бачити нічого кругом себе? Боже! А вони? Надурили мене, сказали, що помер, а я й повірила! Відразу ж таки повірила, рухнула на підлогу. Нащо так? Я заради одного Тараса жила, щоб молитись за його долю, і в Бога просити вибачення за нього, і за його постійні сумніви в правоті твоїй. А тут мені сказали, що помер, а я повірила! Не помер він – ні! Я це відчуваю, я чую, щось повинно статись до його смерті, не вірю, нікому не вірю, він живий і буде жити!.. Боже! Дякую, дякую, що я нарешті прокинулась від того марева, в якому б, напевне, загинула. Що Ти за сон мені послав? Який знак, до чого він приведе? Я не смію сидіти, поки там, під нашою калиною заховано воно! Щастя – не щастя, щось суттєве, його слова з минулого до майбутнього, чи  воно зруйнує моє життя, змусить піти за водою, чи витягне з цього болота. Я боюсь! Господи, який вибір ти мені залишаєш! Я на самоті за своїм божевіллям, побраталась із ним, звикла годинами стояти на колінах і молитись, чекати ночі й уявних побачень із моїм Тарасиком.  Боже, яка я була дурна! Так не повинно бути! Але я боюсь цих змін і перетворень, а якщо воно ще більше доконає мою скалічену душу? Що ж, нехай так, тоді й краще! Ні, ні, такого не може бути, це Твій знак, Боже, Ти ж наш батько, Ти ж усіх нас любиш, Ти мені поганого не зробиш, то добрий  знак, я повинна діяти, зараз, невідкладно.

А сон, мов на долоні, ось бачу переді мною мого Тарасика. Він постав переді мною, як при першій нашій зустрічі, його очі – дві вуглинки, що от-от загоряться,  ласкаво дивляться на мене, він посміхається, Такої посмішки не має ніхто, це просто полум’я під водою. Від цього лице його стає ще милішим і таким рідним. Він щось промовляє до мене пошепки, ледь чутно, я не можу встояти, зриваюсь із місця і, мов на крилах, лечу до нього. Падаю на його широкі груди, і ховаю своє заплакане, від щастя, лице. Він обіймає мене сильно-сильно, немов боїться що я пропаду, цілує мої холодні руки, вибачається, що так довго не приходив. А я мовчу і плачу, підіймаю на нього лице, і знову тулюсь до його. А далі Тарас бере мене за руки, і заглядаючи в очі питає:

- Тодосю, люба моя! Чи пам’ятаєш ти останню нашу зустріч?

- Пам’ятаю, пам’ятаю, Шевусю! Рідненький, чому ж ти до мене так надовго покинув?

- Тодосю, така наша доля, колись побачимось, та зараз не про те.

- Як же не про те? Тарасику, я ж тебе стільки не бачила, я ж ледь руки на себе з туги не наклала, а ти кажеш, не зараз? А коли ж, як не зараз?... Чи може?... Ні, такого не може бути… Я не вірю, чи може?... Я все зрозуміла…ти…ти більше не кохаєш мене, ти забув свою Тодосю? Так, забув? Пусти, пусти мене, мені боляче на дивись на твої очі! Не хочу, не можу, пусти!

- Ні, люба моя, ні. Люблю, більше життя люблю, саму тебе люблю. Не відвертайся, не забув я тебе, ти моя кохана, іншої мені не треба! Чуєш, люблю!

- Любиш? Справді, любиш?! Бачу, бачу, соколе мій, не забув. Боже, яка я щаслива! Ти тепер зі мною, ми довіку разом, так? Ти залишишся, ти більше ніколи-ніколи не підеш так?

- Люба, я б з тобою довіку лишився. Та не моя на те воля. Ти бачиш, не сам я йду, забирають тебе в мене, не дають нам бути разом, та, мабуть, така наша доля… Маю я мало часу, а сказати мушу багато. Тож, чи добре ти пам’ятаєш нашу останню зустріч?…Бачу, не пам’ятаєш, і все розумію, сиротинка моя, з ким же ти лишилась! Душогуби, самі тебе в яму закопують! А ти, мов пташечка безпорадна. Та ти не одна, чуєш, я з тобою, кожної миті. Чуєш? Ти на самотня, ти моя! Ти не пам’ятаєш, що я тобі казав востаннє, але це дуже важливо. Після того, ти все зрозумієш, не будеш долю свою клясти-проклинати. Тільки знайди, піди, там, під нашою калиною, я для тебе лишив, пам’ятаєш, ще сказав, як вже несила буде на цей світ дивитись, знайди те заховане. А ти й не чула. Запамятала? І не сумуй, пташино моя, така наша доля, як не на цьому, то на іншому світі зустрінемось, обов’язково зустрінемось.

- На цьому, на цьому, Бог милостивий, Він наші долі вже раз поєднав, не дасть роз’єднатись і вдруге, тільки не забудь мене, ти один в мене, осоружне мені життя стане, як відчую, що забув мене.

- Не забуду, доле моя, не забуду, а ти не гніви Бога, бережи себе, я завжди буду з тобою…

Я вперше прокинулась насправді щасливою, я відчула його дотик, по моїм щокам ріками текли сльози, але я, нарешті, посміхалась, він мене не забув, мій любий Тарас, він повсякчас зі мною! Дякую тобі, Боже, за одну цю думку! Але чому так, чому ми не можемо бути разом, жити в одній хатині, ростити діточок, по хазяйству поратись, чому ти нам не полеш звичайного людського щастя?! Годі, годі питань, я скоро знайду відповідь, я відчуваю, щось всередині мене загорілось знову, тож не дотла я згоріла! Потрібно йти, скоро, скоро я знайду відповідь. Боже ж мій! А куди ж йти? Ця глупа ніч, куди? Так темно, а я ж до ранку не доживу, мене мій вогонь спалить. Куди? Але, ні, мушу, я мушу йти саме зараз, зараз, тільки зараз, знайду, знайду шлях, Бог зі мною!

І пішла, в лісі, на диво, надзвичайно світло. За 99 днів вперше я побачили місяць і світло, що він посилав на мій шлях, я відчула себе не відірваною від цього світу, а його частинкою. На якусь мить мені здалось, що мій Тарас іде поруч зі мною і обережно торкається моєї руки, я навіть злякалась. Але тут я відчула, що це не Тарас йде поряд, а мій нещасний Янгол-Охоронець ніжно торкається пухнастим крилом мого плеча. Раптом, мені чому стало дуже шкода мого бідолашного янгола. Я своїми ж руками підрізала йому крила. Я уявила, як всі ці 99 ночей він стояв над моїм ліжком, втирав мої сльози в той час, як сам плакав за мою долю, і за те, що я не чую і не хочу почути його. Дякую тобі, янголе мій, ти завжди був зі мною! Я йду далі…О диво, я вже на місці, ось вона, наша калина. Так, так, це вона,місце нашої зустрічі. Скільки вечорів ми провели разом пі цією калиною, скільки сліз я пролила тут, скільки щасливих митей заховано в цих зелених рисочках на листочках. Ці багряні ягідки, мов маленькі серця, що сяють від розділеного кохання. Що це? Соловейко, ні не треба, не треба! Так гірко і водночас так солодко. Як востаннє, він так само безтурботно співав в нашу останню ніч, і я співала разом з ним, не знала тоді про лихо, що вже точить свій вбивчий ніж. Не співай, не співай, глупа пташино! Ти не знаєш мого горя! Годі! О, знову ці зрадницькі сльози, я не хочу, не хочу плакати, а все-одно плачу…Ну все, все, не буду, годі! Нове життя чекає на мене. Сумно, я ненавиджу це старе життя, воно душить мене, не дає побачити світло, та мені так жаль його покидати. Немов я лишусь частинки себе. Чому так важко стало на серці? Чому, я ж не хочу так жити? Страшно, страшно ступити крок переступити цю межу між божевіллям і прозрінням, але я мушу! Я мушу це зробити. Шляху назад немає… Я починаю ритись в землі, під калиною вона досить пухка, що я знайду? Що мені залишив мій Тарас, не маю гадки, що може врятувати мене, і змусити полюбити це життя, чи хоча б перестати його ненавидіти? Я на щось наткнулась, щось тверде, але невеличке, і добре ж засіло, що й так не витягнеш, ось, ось воно. Темно, хоч око виколи. Боже, що ж це? Здається, якась невеличка скриня, що в ній, що? Якісь папери, але ж нічого не видно, а до ранку ще далеко! Побіжу додому, так-так, просто зараз, тільки б скоріше дізнатись, що, що він мені написав?..

Нарешті, прибігла, сідаю на скриню і запалюю свічечку, ні, ні, не треба поспішати. Я спочатку помолюсь, так буде краще, правильно вирішила, я боюсь невірно зрозуміти те доленосне послання. Образи любо дивляться на мене, з лампадки ллється м’яке світло, воно таємниче насичує моє серце теплом, моя голова легшає, я вже спокійніше дивлюсь в очі моїм заступникам, я раніше боялась, мені соромно було, а тепер я спокійна. Казкові пахощі трав заспокоюють мою зниділу душу, загоюють рани на серці. Цвіркунець затяг своєї улюбленої. Як дивно, весь цей час я лякалась кожного звука, кожен шорох різав мені по вухах, а тепер я радію, яке щастя слухати ці прості звуки, любі серцю та духу. Господи! Відпусти мені гріхи мої, дай сил та наснаги довершити розпочате, допоможи не збитись з вибраного шляху, благослови на краще життя. Заступи й борони рабу твою Феодосію. Свята Діво Марія, Цариця Небесна, мати наша, на залиши в скрутну хвилину дитя своє…

Я відчуваю, що готова прийняти нове, я не відступлюсь, я готова. Скоріше, скоріше, ось вони, ось, скільки листків, Боже, від нього! Я падаю навколішки і починаю цілувати ці сирі, жовті листки. Господи, він сам писав, його рука ще лишила слід на папері, він торкався краєчків листка, він так само, як я, пробігав очима по цих словах. Любі, любі словечка. Ці листи, яке щастя, тільки б не порвати їх з радощів, здається я готова розцілувати цілий світ, ось вони, ось! Скоріше, де свічка. Вона тут, тепер я можу прочитати, що там, що він мені лишив. Тут якісь скріплені записи, щось багато, і все так безладно, як завжди в нього… Це його щоденник, так-так, тут все записано від нашої першої і до останньої зустрічі, наші довгі вечори під калиною, таємні поцілунки при сяйві згасаючого сонця, все тут!

«Тодосю, доле моя, чорноброва! Я залишаю тобі свій щоденник, не для того, щоб добивати твоє скалічене серце, ні, нехай мене святий хрест поб'є, якщо так. Я б зацілував всі рани, що лишились на твоєму бідолашному сердечку, але коли ти все це прочитаєш, я свято вірю, що ти перестанеш жити минулим, а сміливо глянеш у майбутньому, а тому минулому плюнь межи очі, і забудь його!»

Щоденник? Так се справді його щоденник, перша зустріч, і все-все написано, так і ось остання. Я не хочу ц читати, не хочу! Як згадаю, то тільки гарне гірше буде! Ну тебе, я відкидаю цей щоденник, а підлі спогади вже тихо просочуються в мою голову, та що іще гірше – в серце. Легко сказати: забудь минуле, а якщо я ним живу, якщо це єдине, що в мене лишилось, як я можу його забути?! Ну обре, продивлюсь, але тільки останній запис, ой, ще пошкодую про це!

«Як завжди прийшов трохи раніше до нашої калинки. Мабуть, то для мене найбільша втіха сісти під нею, розглядати маленькі квіточки, що рясним очіпком вкрили голівку куща, і самому ловити себе на думці, що в мене в голові зовсім не ті віти та квіти. Сьогодні Тодося трохи затрималась, на кілька хвилин, але чекаючи на зустріч із коханою кожна хвилинка тягнеться мов лінивий віл. Нарешті вона прибігла: така рум’яна, очі – два сяючі бурштини, вмиті гірським потоком. Вона підступає тихенько, мов кішечка, ззаду крадеться, я сиджу і роблю вигляд, що не чую її, а вона затуляє мені очі маленькою, малиновою ручкою і питається: «А вгадай, хто?» Я схоплюю її на руки, нарешті вона прийшла. Цілий тиждень ми не бачились, все-одно, що місяць. Вона сказала, що має розповісти мені щось дуже важливе. Я навмисне відтягував ту мить, коли вона почне те оповідати. На серці в мене сичала якась гадюка, щось лихе відчувалось із самого ранку, я не розумів що саме, але щось погане мало статись. Тодося сіла поряд і поклала свою дорогоцінну головку мені на плече:

- Знаєш, Шевусю, а мені сьогодні ти наснився, от таким точно як зараз.

- І що ж я там робив?

- Не пам’ятаю, але щось таки дуже важливе. А знаєш що я сьогодні наробила! Я така розумничка і навіть ані хвильки не вагалась, відразу так і зробила.

Вона розповіла про підлий намір своїх батьків зробити нас кумами, але вчасно зрозуміла це і похрестила дитя з іншим чоловіком, а не зі мною і в іншого священика. Вона так сміялась над своєю вигадкою, так раділа. Вона зовсім не зрозуміла, що її батьки вже проти нашого шлюбу, і що для них я так і залишився наймитом - сиротою. Вона раділа, жартувала зі мною, я обіймав її, але серце моє плакало, я відчував, що чужі руки давно вже риють прірву між нашими долями. Я не хотів сьогодні відпускати її додому, мені передчувалось, що іншим разом в нас буде вже не така зустріч. Я запитав в неї, чи змогла б вона прожити життя з минулим кріпаком, з малярем без хати й достатку, який не сьогодні-завтра може лишитись без шматка хліба, чи не пошкодує вона. Тодося встала, щиро та відкрито подивилась мені в очі, в ї погляді грала мужність та безмежна любов, вона обійняла мене за плечі, певно, з усім жаром, на який була здатна. В такі хвилини вона не любила говорить, голос їй заважав, він тремтів і зривався, голос зайвий там, де спілкується душі. Я розумів її рішучість, я по-дитячому радів, егоїстично…Ми дуже довго розмовляли тієї ночі про все на світі, про все, про що тільки можна, але навмисне уникали думати про можливий супротив батьків видати Тодосю за мене. Я вже сватався до неї, батьки висунули мені гарбуза, я тоді поїхав, але тепер знову повернувся, не хочу й думати що вони заборонять Тодосі бути моєю дружиною, не хочу. А все-одно думаю.

Я провів мою Тодосю додому, і ще довго стояв на подвір’ї, бачачи перед собою її тендітну постать. Додому я повернувся з твердим наміром завтра ж посилати сватів, годі тягнути! Так і зроблю.»

Він справді так і зробив, наступного дня прийшов він з Грицем. І почали до нас свататись, як я вже ту піч колупала, ледь дірки не поробила, і боялась на Тарасика глянути, і так хотілось мені. Батьки випили по чарці з сватами, прийняли хліб, але сказали, що я з Тарасом різного роду-приплоду, що в парі нам із ним довіку не бути. Мене, мов у у ополонку кинули. Боже! Що тут почалось, страшно згадувати, я впала їм у ноги, руки почала цілувати, залилась сльозами, благала, кричала не своїм голосом, Тарас не такий, він на коліна не стане. Він підняв мене з підлоги, поставив на ноги і почав щось говорити, я його майже не чула, все ридала, а він обіймав, сльози мені витирав, хоч у самого очі блищали. Він повернувся до батьків, щось довго із ними говорив, мати мою навіть трохи на свою сторону звернув, але батько! Він нізащо не хотів бачити його моїм чоловіком. Я знову гепнулась їм у ноги, знову мене втихомирив Тарас, на лаву посадив, а далі поцілував у лоб, мов помираючого друга і, гупнувши дверима, вилетів. Я знепритомніла і пролежала до самого вечора. Вночі мені було не до сну, щось страшне зі мною діялось, й згадувати того не хочу! Він таки прийшов до мене, постукав у шибку, я вибігла з хати до нього у садок. Весна причарувала все довкола з такою любов’ю, солов’ї співали саду й ниві колискові, а моя любов мала от-от загинути. Погано я пам’ятаю нашу зустріч у садку, Тарас мене на силу заспокоював, була, мов несамовита,  наступного ранку він поїхав, щоб ніколи більше не повернутись. Так, все було саме так, я нічого не пропустила, в нього не написано про нашу зустріч в саду, мабуть, він заховав листи ще до сватання, про всяк випадок, і не прогадав! Боже, як сумно, як тяжко! Останні слова зовсім почеркані, а далі розмиті. Невже це все, невже він лишив мені самі спогади, я не вірю що це так, такого не може бути. Щось має іще лишитись. Так, ось воно, ось, зверху лежало, а  відразу його в сторону відкинула. Це лист:

« Кошиць Феодосії Григорівні», - другий рядок і він уже черкає, це так схоже на нього.

«Щастя моє! Тодосю! Якщо ти зараз читаєш цей лист, значить найстрашніша межа твого суму за нашим щастям вже за плечима. Люба моя, якщо ти все ж таки тримаєш цей лист у своїх ручках, які я тепер побачу лише уві сні, значить більше твоєму спокою ніщо не загрожуватиме. Я сподівався, що тобі не прийдеться шукати цієї скрині, ми чесно боролись за своє щастя, та, видно, така наша доля, утри сльози, моя перепілочко, ми зробили все що могли і навіть більше.» - Боже, знову ці сльози, я немов чую, як він се говорить, мов стоїть переді мною з такими сумними очима та посмішкою на устах і заспокоює. Поки цей лист тільки змушує мене згадувати наше загублене щастя.

«Тодосю! Ти знаєш, що я тебе люблю. Ти зараз можеш залишити читати, тобі важко, але ти маєш це знати. І хоча ти зобидилась на мене, ти все розумієш. Якби ми втекли однієї глупої ночі, все було б не так, як вимальовується в твоїй дитячій голівці. Ти попівна, ти ніколи не знала нужденного життя, звикла до свого дому й тихого, розміреного життя. Ти гідна дочка. Мені важко ставитись поважно до людей, що власними руками будують домовину найріднішому для них створінню, але це твої батьки, і ти мусиш їх поважати. Не сердься на них, вони бажають тобі щастя-долі. А я, хоч і люблю тебе всім серцем і всією душею своєю та через те й не зможу дивитись, як ти будеш мучитись, через мене…»

Тарасику, Тарасе! Чому мучитись, я ж люблю тебе більше життя, чому мучитись? Ми б втекли разом, працювали, хоч з ранку до вечора, та все ж разом, заробляли б чесною працею на життя, ростили діточок. Ми були б щасливі!

«Я знаю твою непокірну вдачу, Тодосю! Ти не повірила б мені, стала б благати втекти, але ти зовсім не знаєш цього життя. Ти виросла під крилом в батька й неньки, ти не бачила голоду, нужди й нещастя. Я не хочу тебе залякувати всіма жахіттями такого сирітського життя. Але занадто сильно люблю тебе, щоб піддавати таким тортурам. Та найбільше лихо в тому, що моя доля не така, щоб я був звичайним господарем, я душею не в своєму тілі. Ти знаєш, я маляр, та не в тому моє нещастя. Непокірні думки місяцями не дають мені спокійно спати, я не тут, розумієш, люба моя, я десь далеко. Ти полюбила мене з моїми хибами, та ти не бачила їх. Я довго думав над волею Батька нашого. Ти сама мене вчила й подовгу сварилась, що не можу я прийняти волю його і все спорю та противлюсь їй. І я нарешті зрозумів, він звів наші шляхи, щоб ти стала променем в моєму житті, але й розвів їх, щоб я не став мороком у твоєму. Якби ми з тобою побрались, першим часом, ми були б найщасливішими з усіх людей, але потім все почало б змінюватись, моя душа болить за долю нашого народу, я намагаюсь щось зробити аби допомогти йому, ти, бачачи мій сум, і собі б місця не знаходила, таке життя було б тобі гірше за каторгу, не тому, що я тебе розлюбив би, ні! Це неможливо! Але щось тривожить мою душу і я думаю про те і день і ніч. Мої думи більше не можуть залишатись просто в моїй голові, я тепер пишу. Я тобі розповідав, що мої вірші чимось таки сподобались людям, не для того я їх писав, щоб до панів ближче підлізти, ні! Нехай йдуть собі пі три чорти, я ніколи не лицемірив. О! Лицемірство, ця дитина розплодилась по всіх кутках у панства, мені гидко на це дивитись і змовчати я не можу. За моє писання, мені не дадуть спокійно жити. Я відчуваю, що тюремні грати занадто низько останнім часом повисли наді мною. Але ж я не відступлюсь, ти мене знаєш, я не зможу мовчати, побачивши цю несправедливість, я її розмалюю словами в найяскравіших фарбах, за це панство мене зненавиділо. Та до них мені діла немає. Нехай хоч на стіну лізуть. Але ж ти! Хіба ти можеш уявити собі спокійне життя дружини арештанта. Якби ми були разом, тебе така б доля не залишила. Я відчуваю, що свобода віддає останнім часом сирістю острогу, та я не боюсь, хай мене будуть вугіллям годувати, я не розкаюсь, але я не можу допустити твоїх страждань. Тодосю! Щастя моє й моє лихо, серце розривається від того, що я пишу, я не можу змиритись із такою долею, але Господу краще видно. Не гніви його, будь йому слухняною дочкою, він тебе не залишить, тебе, сиротинку, буде оберігати. Я щохвилини молюсь за твоє щастя, якби ти була щасливою, мені і до острогу, мов на ярмарок. Першим часом тобі буде нетерпимо боліти, але серце забуде все погане, і я залишусь лише давньою згадкою в твоєму житті. Якщо хочеш, я буду тобі іноді писати, щоб ти не відчувала себе самотньою, бо ти ніколи такою не будеш. Але чи не буде від тих листів стара рана тільки більше розриватись? Тобі вирішувати… Я завжди буду поряд, навіть на іншому кінці світу, я з тобою. Якщо твоя рідня скаже, що мене більше немає, не вір нікому! Поки з твоїх уст злітають молитви за моє здоров’я – я буду жити. І ти живи, живи цією дниною, не копайся в минулому, воно вже пройшло. Не плач, люба моя, ти ще молода, в тебе життя тільки починається, не губи себе, а я молитимусь за тебе. Я залишаю тобі свій дерев’яний хрестик, він весь цей час оберігав мене від усіх напастей, тепер, нехай він оберігає тебе. Твою червону стрічечку я завжди ношу біля серця, вона нагадує мені наше колишнє щастя. Не сумуй, зоре моя! Ми ще побачимось, ми обов’язково побачимось, я завжди з тобою!

Твій Тарас Шевченко»

Я сиджу над листом, і сльози крапають на слова, розмиваючи їх, я боюсь зіпсувати його, але не можу не дочитати до кінця, він лишив мені два своїх вірша:

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє.

Радіють люде, що одпочинуть,

А я дивлюся... і серцем лину

В темний садочок на Україну.

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває.

Чорніє поле, і гай, і гори,

На синє небо виходить зоря.

Ой зоре! зоре! — і сльози кануть.

Чи ти зійшла вже і на Украйні?

Чи очі карі тебе шукають

На небі синім? Чи забувають?

Коли забули, бодай заснули,

Про мою доленьку щоб і не чули.

Я перечитую цей вірш знову і знову і чим більше я його читаю, тим милішим він для мене стає. Але про що другий?

«І смеркає, і світає,

День Божий минає,
І знову люд потомлений,
І все спочиває.
Тільки я, мовокаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттяхвелелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли, не чують;
Кайданамиміняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,—
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають...
А щовродить? Побачите,
Якібудуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Дітиюродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну!
Полюбітещиримсерцем
Великуруїну!
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не Шукайте, не питайте
ТОГО, ЩОнемає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїйхаті своя й правда,
І сила, і воля.»

Як дивно, два зовсім різні вірші, один для мене, а другий?... Тарас не рідко читав мені подібні вірші, він душею був із нашим народом, але я чомусь не звертала на них уваги, я не підтримувала його високі цілі, я просто не звертала на них увагу, а він же такий талант. Господи, ти нагородив його таким страшним даром, що проти нього самого може повстати. Які слова, як просто й щиро! А я не помічала, як його очі палали, коли він говорить за Україну, а йому, видно, давно вже та рана боліла. Як я могла бути такою неуважною до нього. Я розумію, тепер я все розумію, з таким талантом, людина не може бути щасливою в родині. В нього інше призначення. Так-так, тільки тепер я це зрозуміла, коли він був зі мною він втрачав свій запал, я не могла допомогти йому знайти себе, зі мною він губився. Щось велике має він здійснити, його шлях засіяно будяками, та над його головою розливають пахощі квіти, вкривають його голову пелюстками. Він щось визначне й велике, я не могла би бути його життям, він йде далі, а я залишаюсь, тепер я все розумію. Моє серце болить, але я не буду скаржитись, я щаслива, що змогла йому подарувати щастя. Він велика людина!

З того часу я зовсім змінилась, єдине в мені лишилось без перетворень – я, як і раніше, щохвилини молюсь за його долю. В той же вечір він тайно до мене приїхав, ми цілу ніч розмовляли, а на ранок, коли він поїхав, в моєму серці лишився тільки світлий слід наших почуттів. Я змінилась, я присвятила себе служінню людям: навчала бідних, допомагала всім, кому могла, заміж я так і не вийшла, тому мене й досі вважають трошки не в розумі, але це не важливо. Я щаслива, що моя доля так склалась, я до останнього вірила, що Шевченко -  велика людина, і я впевнена, що про нього ще довго не забудуть.