Жінка-УКРАЇНКА

Коротенька, але незабутня історія 68-літньої киянки Валентини Паюк, яка з перших днів підтримує Майдан і того чорного вівторка (18 лютого) теж взяла участь у мирній ході.

– Коли ми підійшли до Маріїнського парку, де стояли бійці «Беркута», а за ними сотні тітушок, які показували нам усіляку гидоту, то мене дуже вразило ось що, – каже пані Валентина. – Ішли священики й баби, я їх жінками не можу назвати, і кропили цих бійців святою водою. Кажу: «Боже, це ви що, на вбивство їх благословляєте?! Як же так можна?!» І вже за трохи «беркутівці» кинули в мітингувальників гранату, вони перші почали, це я точно знаю! У мене стало текти з носа й очей… Тут чуємо: «Втікайте, біжать тітушки з палками!».

Ми зі знайомою не знали, куди бігти, але, на щастя, якийсь молодий хлопчина, його Саша звати, молитимуся за нього завжди, каже: «Дорогі пані, біжіть сюди!». Ото нас зо два десятки переховувалося у під’їзді… Багатьом телефонували знайомі, ми знали, що в «беркутівців» є автомати Калашникова і що на вулицях стріляють, – жінка раз у раз втирала сльози, згадуючи пережите. – Усі ми тоді плакали, бо до нас постійно приносили поранених… Це кошмар! – відволікається жінка. – Хто за нього голосував, я їх ненавиджу, прости мене Боже, – згадує прихильників Януковича. – Ми години дві сиділи в тому під’їзді. Потім, усі в грязюці, бо через якісь смітники пробиралися, вийшли біля Жовтневої лікарні, там на лавці сидів чоловік, геть у крові. І йшли хлопець із дівчиною… Боже, які тепер діти! Золоті у нас діти! – скрикує. – Дівчина хутко побігла в аптеку, купила якісь медикаменти, прибігла, забинтувала тому чоловікові голову… Той поранений встає, а в нього ноги хитаються. Запитую: «Вас що, по ногах били?». А він: «Ні, я інвалід дитинства», – пані Валентина стала голосно схлипувати. – Уявляєте? Іти не може, а воює за країну… Тоді у Будинку профспілок я знайомого хлопчину зустріла, в одному домі живемо. Він теж весь час на Майдані, вдень читає англійську, а вночі тут. «Чого ти в шапці?» – запитую. А він: «Та мені зашили голову». Отакий вівторок. Метро закрили, додому не знала, як добратися, думала, так і ночуватиму в Будинку профспілок, сяду на підлогу, газетку постелю… Знаєте, не страшно було. Весь час «Отче наш» читала і все «Боженько, поможи» повторювала... А як серед ночі таки доїхала на таксі додому, то просто у вікнах дим стояв, нічого не було видно… Нема йому прощення, тому Януковичу… Такі хлопчики попадали… 
*** 
Зізнаюся, що того вівторка теж потрапила під розгін «беркутівців». І нам, десь приблизно десятьом, на відміну від пані Валентини, домочадці не відчинили двері під’їзду, хоч як ми благали. Скидаючись на купку беззахисних мишенят, яких скажені шакали загнали в пастку і збираються розтерзати, ми не мали куди йти. Почувши за спинами ненависний крик: «Суки! Убивать сейчас будем!», розлетілися хто куди. Але, як зазначила літня киянка, страху не було. Радше невіра, що все це відбувається насправді… 
За мить ми стояли на спорожнілій і розгромленій вулиці Інститутській. Вона вражала чорним кольором. Усе було в сажі, ні тобі прапора синьо-жовтого, ні стрічки, лише змішані з брудом одежі майданівців і «беркутівці» в чорних обладунках. Ліворуч сиділи побиті чоловіки, чиї голови й груди були залиті кров’ю. Долі лежав непритомний. Біля нього – розірвана куртка, розбиті телефони й ріка крові… Не знаю, чому, але я сіла біля цього чоловіка. Отак просто, думаючи, що або ти, чоловіче геть побитий і скривавлений, врятуєш мене, або й мене чекає така участь. Чим могла мені та його кров зарадити? Хтозна. Але якщо досі я страшенно боялася крові, то відтоді ні. Її було так багато на обличчях небайдужих людей-однодумців, і таким близьким було власне кровопролиття, що кров набула іншого значення – значення жертовності ради спільної мети, значення рідності й безстрашності. 
Ми зосталися жити. Кров із побитих облич зітремо, але болю з понівечених душ уже не позбудемося. І вже ніколи не будемо такими, якими були до проводів у вічність героїв Небесної сотні. Ціну героїчної крові встановлено. І колір її назавше перед очима. 
Вічна слава героям! 

Жанна КУЯВА

http://simya.com.ua

Фото зі сторінки в Фейсбуці автора