Жінка-УКРАЇНКА

18 лютого 2014 року на посту літописця Майдану загинув Яків Зайко. Мій старший брат по українському суспільно-політичному життю. Обірвався матеріальний зв’зок з особистістю, з якою я йшов поряд з кінця 1988 року. (Якову не сподобалося б, якби написав «Особистістю»)

Я звик до того, що Зайко є. Він здебільшого був моїм опонентом в пошуку істини. На нього можна було спиратися, бо він прагнув її. Ми дивилися на життя з різних ракурсів, отже дискусії були гострі, інколи нервові, інколи дуже гострі, але глибинна довіра збагачувала мене розумінням життя, думаю, його теж, і давала добрий плід під час Житомирської революції 1988-1991 роки, а деякі дискусії згодом він друкував в своїх книжках. Хоча Яків був людиною дії, а не дискусії. Він не вибирав слів, викриваючи винних у провалах українського державотворення всі 24 роки. Так він робив своє слово – дією. Тепер його нема(є).

Навіщо і кому я це пишу? Тим, які знали його? Його потерті кросівки, пластиковий пакунок на голові від снігу на Майдані, його життя за 1500 гривень в місяць і нехтування матеріальними умовами існування, його енергія, що виводила з ладу компи, його незалежні газети і журнали («Стенограма», «Голос Громадянина») історичні фоліанти про українське державотворення, його щоденний кульок набитий газетами, його насичене, розкуйовджене особисте життя… І його, якась сором’язлива турбота про дітей, внуків. Він наче вибачався перед ними, що так багато своїх сил і часу віддає Україні.

Що я можу сказати тим, хто його не знав особисто? Людина, яка майже 74 роки (2 квітня 1940 року Яків народився) жила повноцінним, оголеним буттям. Він залишився вірним собі при совєтах, не придбав пшонку головного мозку після розвалу СССР. Він білорус, із Західної Білорусі. Приїхав в 1956 році в Житомир. Згодом приїхали і батьки, які тікали від колективізації. Інородне тіло загального совкового одобрямсу і угодовства («моя сім’я з діда-прадіда не була підлеглою»). Хрущовське потепління рано проявило його талант журналіста. За його шкільну стінгазету вже тягали в КГБ… У нього були гарні гени – батько прожив більше ста, а мама під 90 років, але й такі гени не витримали майданної напруги та поганого харчування.

Пишу для себе? Біль втрати вщухає і Яків повертається. Він вимагає дій по творенню української державності. Цьому він присвятив своє життя. Цього він вимагає від нас.

Пишу для нього, живого тепер. Яків – оголений нерв українського суспільно-політичного життя. І він хоче від мене правди про нього. 

Його дратувала не справжність української незалежності, не справжність президентів, депутатів, міністрів. Його цікавили масштабні люди, які змінюють історію, він шукав їх в Україні. Яків не приймав життя монахів. На Землі треба жити повноформатно, вважав він, а не тікати від життя. Тут у нас була з ним жвава дискусія. Мені часто здавалося, що він грає, провокує …

Ось що він каже про себе: «Дванадцять томів у мене є моїх літературних творів. Я видав їх мізерними, по 100 примірників, тиражами. Але є трьохтомник про Ющенка, трьохтомник про Юлю, не як про політиків, а як про особистостей, про людей, просто про наших громадян. Є в мене про моїх жінок, з якими у мене були великі романи… Тільки дякуючи жінкам я зміг вижити і не зламатися в часи протистояння з КГБ.» У нього було величезне інтерв’ю з Єльциним, з Соросом, написав книгу про Сахарова (1991 р.). Він мав чотиригодинну розмову з КГБістським начальником України і Росії п. Голушкою на його прохання…

Найкращий письменник – життя, а я, як той хробак, пропускаю через себе життєву землю-інформацію і здобрюю цим продуктом життя, – приблизно так говорив про своє літературне кредо Богдан Жри-Жуй, як називав себе в своїх книгах Яків Зайко. 

Його називають титаном, Літописцем з великою літери, бо його книги не дозволять т.з. історикам викривити епоху, яку відобразив Яків у своїх багатотомних літературних проектах «Літопис державотворення», «Життєпис часу»…

Я є духовним українцем, – говорив Яків і закликав: «Люди, відчуйте себе українцями, будьте українцями – це головне!»

Яків, я дякую Тобі, що ти є!

Олександр Сугоняко