Жінка-УКРАЇНКА

Народилася 28 квітня 1959 року в Україні, на Львівщині, в місцевості, де ще й досі зберігають гори Карпати свої неповторні перлини краси, в родині службовців – Ганни Федорівни та Йосипа Йосиповича Бурковських. Батьки на той час працювали в селі Карпатському; тато був учителем математики, а мама – фельдшером. До школи пішла в татовому родовому селі Верхнє Висоцьке, куди згодом переїхали батьки, тут і завершила десятирічку. Після отримання атестату зрілості подалась «здобувати» вищі науки, як було прийнято в ті часи; з ранніх літ манив Київ – столиця України. Зупинилась в тітки Катерини, маминої молодшої сестри, неподалік Києва, у Бучі, яка люб’язно погодилась мене квартирувати. Та не одразу вдалося поступити до Київського інституту юній дівчині з віддаленої від центру місцевості. А ще – треба було привикати й до іншого говору, і до не таких як вдома, а інших тутешніх звичаїв, навіть і мови, адже я із Західних областей. На той час в Києві саме ці обставини були для мене майже фізично відчутним, якимсь незрозумілим «табу», яке усвідомила пізніше… То був час закінчення 70-х і початок 80-тих років. Звичайно, до Вузу не потрапила, недобрала «балів» на вступних іспитах.

Працювала, потім вчилась в Торгово-економічному технікумі, після закінчення якого працювала за вже набутою спеціальністю і стала студенткою Київської сільськогосподарської академії, де здобула вищу інженерно-педагогічну освіту. Одружившись, недовго була щасливою в шлюбі, бо 29-річний  чоловік Валентин Булах трагічно загинув, я залишилась з трирічним сином сама, здавалось одна, на весь білий світ, родичі покійного чоловіка не підтримували «западнянку».

Потім – був «Чорнобиль», батьки взялись допомогти доглядати й ростити сина подалі від радіації, спасибі їм велике за це! Друзі запропонували залишитись працювати в Академії, де й залишилась на посаді інженера  відділу охорони праці, аж до переїзду в США(1996р.), зовсім незапланованого й випадкового, ніби «за іронією долі». Насправді – це людська доля зі своїми дорогами й крутими віражами ...

Набуті випробування  в Україні та професійні навики, звісно пригодилися в подальшому моєму емігрантському житті, вони як то кажуть, для «хліба насущного», але справжнє моє покликання , тобто «хліб духовний» - це літературна творчість (поезія, пісня, проза), бо не хлібом єдиним людина живе. Вважаю себе  донькою України й не оминають мене події в Україні, де залишились і проживають сестра Галина з родиною, багато  друзів, рідних і знайомих.

Моя життєва позиція – активна творча праця, добро й самовдосконалення. В США утвердилась й розвивається моя літературна творчісь, яку підтримує й схвалює мій чоловік – Юрій Маковець, який подарував не тільки «руку й серце», але й надійне дружнє плече і прізвище – Маковець,  яке мені дуже імпонує й замінює  творчий псевдонім.

Чоловік – українець, хоч виріс і здобув освіту в Америці. Він – колишній військовий, а тепер – Президент компанії «Мікроботикс», працює в галузі електроніки й новітніх технологій. Має двох дорослих дітей, Тетяну й Михайла, які живуть вже своїми сім’ями, окремо.

Моєму синові Віталієві минуло нещодавно 30 літ, він не забуває українську мову, любить наші звичаї, свята; захоплюється українською музикою, піснею. Живе тепер в Хюстоні, в південному штаті Техас, має гарну дівчину-наречену Анну, яка теж родом з України, що мене дуже радує. На Флориді мешкають сестра і мама мого чоловіка, а в Ню Джерзі – моя наймолодша сестра Любов зі своєю сім’єю, брат і мама. Отже, родина наша чимала і дружня.

Ми з чоловіком живемо у невеликому власному домі у Вірджінії, в місті Сіфорд, яке належить до історичного Йорктавну. Цю місцевість досить детально змалювала письменниця Марґарет Мітчелл, класик американської і світової літератури, в своїм романі «Завіяні вітром». Інколи мені здається, що і я майже на дотик відчуваю ці історичні події, які відтворила славетна Автор. Та все ж  Україна мені ближча і найрідніша, хочеться щось корисне робити для її добробуту, а найважливіше - для української культури, літератури й мови. Тому і сама, і разом з моїм Юрієм та сином відвідуємо Батьківщину, яка в нас лише одна-єдина, і самотужки видаємо й роздаровуємо читачам мої книжки.

За роки перебування в США, я  написала й видала шість збірок поезії й прози, одну збірку пісень. Вже готові до друку дві збірки новел українською і англійською мовами та «Вибране» моїх віршів. Маю на меті окремою книжкою видати нариси «Видатні українці в Америці», з якими  мала нагоду спілкуватися. Серед них науковці і вчені, поети, письменники і журналісти:  Роман В. Кухар, Ростислав М. Василенко, Святослав Й. Караванський, Галина І. Грибінська – літ. псевдо Ганна Черінь, Микола С. Дупляк, Ірина Дибко-Филипчак, Анатолій Г.Гороховський, Вікторія Бабенко-Вудбері, Володимир Ковалик, Лев Хмельковський. Художники Еріка Комоній і Юрій Скорупський.

З липня 2007-го року, з рекомендації письменника Романа В.Кухара, взяла на себе добровільні обов’язки редактора літературного журналу «Верховина», який знайшов своїх читачів як у діаспорі, так і в Україні, хоча завдяки комп’ютеризації – в скорім часі планую продовжити це видання лише в електронному вигляді.

Те ж саме можу сказати й про особисту творчість, яку популяризую не тільки книжками, але й через інтернет і посередництвом журналу «Бористен» в Україні, а також завдяки підтримці шанувальників моєї творчості, моїх шановних Подвижників – письменників і журналістів: Еліни Заржицької, Фіделя Сухоноса з міста Дніпропетровськ, знаної режисерки – Жанни Іванівни Бебешко, поетів -  Станіслава О. Шевченка й Анатолія С.Камінчука, з Києва, моєї землячки-етнографа Віри Олексіївни Бончук, з міста Турка, на Львівщині, де вже двічі мої книги стали переможцями літературно-етнографічного міжнародного конкурсу імені славного нашого етнографа Мирона Утриска.

Належу до Наукового Товариства ім. Т.Г.Шевченка в Америці, до ПЕН Центру, де мої твори поміщено в «Антології ПЕН» за 2010р. Але вважаю найголовнішою подією й відзнакою моєї творчості те, що в травні 2012 року, в Києві, мене прийняли в ряди Національної Спілки письменників України, тим же й підтвердивши мою професійну письменницьку діяльність. Усвідомлюю, що бути письменником  - це не лише признання, але і високе Звання  і, - обов’язок, який намагаюся достойно виконувати.

Оксана Маковець, член НСПУ