Жінка-УКРАЇНКА

Якщо ви любите ясні веселі кольори, ніжні, прозорі акварелі, ваша пора - квітневий ранок.

Кому що до смаку: хтось закоханий у яскраве різнобарв'я осені, комусь до вподоби чітка графіка зимового пейзажу, комусь - шляхетні пастелі літньої днини. А мені наймиліший той весняний час, коли березневе змагання з холодом нарешті скінчилося, зимі вже немає вороття і бурхливий квітень впевнено набирає міць. Сяє незатьмарена небесна блакить, тепле проміння ласкаво огортає землю, пестить соковиті бруньки на вітах дерев. Бадьоро зеленіє молода трава, ще не заквітчана радісними травневими кульбабами, лиш де-не-де по ній фіолетовими калюжками виблискують купки шафрану.

Зворушлива - до сентиментальної сльози - квітка шафран, квітка з дитинства... Повні життя, густо забарвлені пелюстки, гарячі серцевинки - і тендітні беззахисні стебла. Вразлива замкненість від найменшого холоду і беззастережна відкритість назустріч світлу і теплу. Тонкий аромат гіркоти... Все у цій квітці дуже нагадує мені жіночу природу.

Шафран квітне в долині біля річки. Котяться, підстрибуючи на камінні, бистрі хвилі. Оддалік, під квітневим сонцем, червоно горять вимиті недавніми дощами черепичні крівлі чепурних міських будиночків, яскраво виблискують шибки вікон.

За річкою, від підніжжя гори - вище і вище - розкидані поодинокі, майже не помітні здаля, сірі дерев'яні хижки. Рябі гори довкола поцятковані ясно-зеленим - то серед нерозвинутого гілля і суворої хвої закучерявилися буки. Липкі молоденькі букові листочки кислуваті на смак, як заяча капустка.

Ближчу до міста невисоку гору вивершують романтичні руїни старовинного замку, що проглядають між деревами...

Казковий краєвид у розчиненому вікні маленької кімнати нагорі двоповерхового будинку, не привертав уваги вагітної жінки. Вона пильно вдивлялась у той бік вулиці звідки радісно линув святковий дзвін. Вулиця була безлюдна -ще не скінчилася служба у церкві.

Моя мама відчула перші ознаки, що я вже налаштувалась увійти у світ, рано-вранці Великодньої Неділі. Але замість того, щоб поквапитись до пологового будинку мама стала біля вікна і терпляче чекала, коли святково вбраний натовп потече від церкви - з освяченими пасками - до своїх домівок.

Батько - принциповий атеїст, який обрав собі за релігію - раз і назавжди - чесність і справедливість, а дзвони, крашанки і таке інше вважав застарілими забобонами, ніякими вмовляннями не міг зрушити з місця закляклу біля вікна дружину.

- Не піду в лікарню доти, доки не побачу, як люди понесуть із церкви посвячені паски, - рішуче проголосила мама.

Тато мусив поступитися.

На чужині, не маючи власного даху над головою, поряд з чоловіком, якого не завжди розуміла, до якого ще не призвичаїлася, моя молоденька мама шукала - природно й несвідомо - якоїсь підтримки, надійної і відчутної в її тривожному і зворушливому стані. Тож інстинктивно знайшла її у лункому благовісті церковних дзвонів.

До церкви самій піти не можна було, тому прагла хоча б душею приєднатися, відчути благодать Світлого Свята - як запоруку того, що все буде добре.

У дивній, цікавій родині я знайшлася і росла... Два різні, зовсім несхожі світи несли в собі батько й мати - світи, які формували мене, їхню первістку, ще, напевно, до народження.

Мама - віруюча, батько - ні. Мамина рідна мова (від неї не відходила) - українська, батько розмовляв тільки російською. Мама не довчилася у сільській семирічці, тато мав вагому освіту, ще й був удвічі старший за дружину

Що їх єднало? Обоє були не скупі, не заздрісні, доброзичливі. Працьовиті - кожен на свій кшталт. Мама щиро поважала чоловіка, прислухалася і піклувалася. Батько опікувався нею, ніжно кохав.

Найбільшим скарбом родинним були книжки. Коли немовля - спершу мене, а згодом братика і сестричку - вперше приносили з пологового будинку додому, відбувалась урочиста (мабуть, батьком вигадана) церемонія.

Насамперед розвивали ковдру і пелюшки, оглядали дитину з усіх боків, роздивлялись на ручки-ніжки, рахували дрібненькі пальчики, перевертали на животик, чи триматиме голівку. А тоді вкладали у маленькі, безтямні ще рученятакнижку, щоб росло вченим та розумним. Отож і росли, дякувати Богу!

Бездітна домогосподарка, у якої наймали кімнату батьки, зустріла появу нової мешканки у своїх володіння стримано. Не мала заперечень, крім одного: дитину слід охрестити як належить. В противному разі - шукайте іншу оселю.

- Що ж мені робити? - бідкалася молода мама. - Ми ж нікого не знаємо. Чоловік у школі працює. Якщо довідаються, що хрестили, матиме неприємності. Роботу втратить... Я й сама хочу охрестити малу, та не знаю, на кого покластися?

- Коли дозволите, я допоможу, - запропонувала господиня. - Ніхто не дізнається, будьте певні. У нас, мадярів, своя церква, але я піду до вашої, руської. Із попом домовлюся. Христос для всіх один.

Мама з полегшенням довірилася жінці. Так і зробили. Священик охрестив дитя, але ймення, дане дівчинці батькамизаписане у метрику не визнав. Світське ім'я, наперед омріяне батьком для жаданої дівчинки - Світланка, - так світським і залишилося. А в церковну книгу було записане інше.  Піп нарік Марією: на Марію Єгипетську народилася, її ім'я й носитиме.

Імена свої люблю, обидва шаную. Якби сама обирала, інших не бажала б! І пора мого народження – середнина квітня - мені наймиліша. І квіти весняні тішать моє серце - такі, напевно, батько збирав для мами на горі біля замку і приносив їй у лікарню...

Статечна ґаздиня, моя хрещена мати - ми всі у родині любили її відтоді. Мама Юля або Маточка - мала на все власну думку і пораду,  її авторитет був незаперечним не тільки для моєї юної мами, але навіть для вченого тата.

Час від часу не дуже щедра на вияви ласки, вона пригортала мене, гладила по голівці і промовляла:

- Ти на Паску Святу народилася, дитино, пам'ятай: тебе Бог любить!

І додавала:

- Кого Пан Бог любить, тому він посилає випробування. А ти Його люби, і Він тобі завжди допоможе.

Що таке випробування, я, маленька, звичайно, не розуміла. Але мамі Юлі вірила: якщо Хрещена сказала, так воно і є! Маточчині слова глибоко западали у дитячу душу. Таке насіння не може не прорости.

Чую - через роки - спокійний Маточчин голос, її закарпатську говірку... Люблю своєрідну мелодію угорської мови, рідної мені через Хрещену. Згадую присмерк затишної великої кухні, де палають дрова у білій емальованій плиті на високих чорних ніжках.

Деколи мене, після прогулянки в місті, нудить і болить голова. Тоді Хрещена цокає язиком і там-таки, на кухні, заходиться знімати вроки.

З палаючої плити добувають жевріюче вугілля, кидають його у склянку з водою, яка стоїть проти мене на столі. Я зачаровано дивлюся, як вуглинки шиплять, згасають і, одна по одній, падають на спід. Маточка тримає в одній руці ножа, другою - під ножем - обертає склянку, щось примовляє над водою. Дає мені ковтнути з чотирьох сторін. Тоді мочає у склянці пальця і малює на моєму лобі вологі хрестики. Із заплющеними очима я відчуваю, як вона пирскає водою на моє обличчя, потім витирає його подолом моєї ж сорочки. Я позіхаю, дуже хочеться спати... А після недовгого сну голова вже не болить, і я скачу веселим козеням по хаті та на подвір'ї!

Пам'ятаю улюблений смак духмяної сирокопченої домашньої шинки, яку щойно принесли з горища, де вона коптилася у комині - здоровенний рожевий свинячий клуб, що пахне димом. Шинку ріжуть тонкими скибками великим гострим ножем.

Люблю спати у Маточчиному ліжку, в холодній - без грубки - спальні, де треба швидко-швидко роздягатися і пірнати між двома перинами, доки не встигла змерзнути. На голову надягають м'який баєвий каптурик - нічний ковпачок.

Над широким дерев'яним ліжком, у овальній рамі, висить гарна-прегарна - аж дух перехоплює - картина: невимовно вродливі жінки з довгим хвилястим волоссям, діти з голубами в руках, усі в білих одежах, а над головами - сяйво. Мама Юля каже - то Янголи, і вчить, ставши перед ними на коліна, просити, щоб вони берегли мою маму і мого тата. І я, потопаючими коліньми у пухнастій перині, склавши перед грудьми долоньки, з такою безмежною любов'ю дивлюся на прекрасних Янголів, з такою щирою безпосередністю прошу їх за маму, і за тата, і за Хрещену - немає щирішої за дитячу молитву...

У напіврозчинені двері зі спальні видно другу кімнату – у ній збилися докупи дивовижні фігури: кожна має тулуб без  голови і довгу ногу. То манекени, на яких приміряє розкраяний і зметаний на живу нитку одяг чоловік моєї Хрещеної - він кравець.

Вже давно немає на світі ні хрещеної мами, ні невіруючого мого тата. На цвинтарі, де похований батько, поставили типовий радянський пам'ятник з портретом і зіркою. Збоку мама домалювала фарбою, якою підновлює літери, православного хреста. Носить на могилу у поминальні дні паску, крашанки, яких він за життя не визнавав.

Від мами Юлі на згадку залишилась мені старовинна порцелянова статуетка: сидить на білому кріслі молода вродлива панночка у довгій сукні, у пудрованій перуці, із книжкою на колінах. Це Маточка мені подарувала, похресниці своїй.

Пам'ятаю, що на поличці Маточчиної шафи колись стояв  поруч цієї панянки порцеляновий скрипаль - через те, мабуть, панночка не в книжку дивиться, а голівку підвела: музику слухає.

Одного дня мама Юля їх розпарувала. Панночку загорнули  в кілька шарів паперу і поклали в кошик, плетений з кукурудзяних пелюсток, разом з іншими гостинцями, які ми везли додому, погостювавши в Хрещеної.

А скрипаля Маточка подарувала чужому хлопчику, їх похреснику свому. І де він зараз, той скрипаль, хтозна?..

Панночка й досі прислухається, неначе долинає до неї здалека знайома мелодія. Цікаво, що він грав? Я ніколи не мала сумніву, що то певна музика, яку панночка дійсно чула, і нині пам'ятає.

У мами Юлі не було своїх дітей. Але були похресники. були вихованці. В їхньому домі завжди жив хлопчик (пам'ятаю тільки одного, на ім'я Мирон). Брали дитину років шести з сирітського притулку, тримали за свого, виховували як рідного - ходив до школи, допомагав на господарстві, навчався кравецькій справі. Коли виростав, справляли парубку придане, допомагали влаштуватися і розпочати самостійне життя. А в домі з'являвся наступний вихованець.

Коли померла Маточка, ми жили далеко-далеко від того міста, де я народилася, де мене хрестили. Дали знати, коли вже її поховали. Я тоді не дуже тужила - молода була, іншим переймалася, забувала маму Юлю потроху...

Йшов час. Аж сталося зі мною лихо... Так склалося, що завело мене життя у глухий кут, а скрута душевна привела за собою тяжку хворобу. У найтяжчу годину, коли нікого не було біля мене, слабої й безпомічної, причувся мені ласкавий голос, тихі забуті слова:

- Дитино, кого Бог любить, тому посилає випробування. А ти Його люби, Він допоможе...

Уся моя істота відчула незриму присутність: Маточка моя схилилася наді мною, втамувала біль, втішила, відвела смертельну небезпеку.

Хіба ж я знаю, скільки разів до того і по тому рятувала мене хрещена мати від біди і незгод, виводила непомітно на вірний шлях, оберігала від помилок, зігрівала на холодних житейських вітрах - пильнувала свою похресницю, бо давно колись, навесні мого життя, поклала на себе святу відповідальність за мою душу...

Ось сиджу я у кріслі, із книжкою в руках - як та панночка, що слухає скрипаля, - і прислухаюся до далекої мелодії, чутної тільки мені... В ній - гіркуватий запах шафрану, легкий подих весняного вітерцю, що прилетів від кам'яних мурів зруйнованого замку, дрібний тупіт дитячих черевичків на брукованій вуличці закарпатського міста, ранковий передзвін церков, у одній з яких похрестила мене проста уторська жінка Юлія - моя Маточка.

Коли чиню щось недобре, мені соромно, насамперед, перед нею.