Жінка-УКРАЇНКА

Дніпропетровськ мегаполіс на східних теренах України. Я тут народився і живу все життя. Тут моя пуповина , тут мої близькі, друзі й все що творить щоденність для людини. І. по-правді, я ніколи особливо не любив своє місто. Дратувало воно мене не стільки своїм зросійщенням, бо кияни, наприклад, так само не всі україномовні чи у вишиванках ходять. Але на відміну від столиці у нашому краї виразно жив «совок». Він знаходив вираження у підсумках голосувань до парламенту і на президентських перегонах, у байдужості моїх земляків до своєї історії, свого здавалося б власного життя. Вегетативність, здається, була визначальною рисою більшості дніпропетровців.

І дуже хочеться вірити що так вже не є. Що Війна змінила багато чого в свідомості наших людей і вони змогли знайти різницю поміж добром і злом. Хочеться сподіватися що нині мої земляки раз і назавжди розпрощалися зі своєю «совковістю», що у більшості своїй вони зрозуміли – так як жили жити далі не можна.

Сьогодні Дніпропетровськ, можна сказати, проукраїнське місто. Звичайно не можна ідеалізувати картину. Антиукраїнський елемент, очевидно, присутній. У якій кількості важко сказати. Але психологічна перелом відбувся на користь наших цінностей та ідеалів. В останні тижні я не бачив практично жодної автівки під московським триколором. Натомість чимало машин прикрашені нашими національними прапорами і жовто-блакитними стрічками. Не рідкість прапори вивішені на балконах і просто виставлені у вікнах квартир. Чітко простежується закономірність : чим більш респектабельний й освіченіше район міста тим більш жовто-блакитиних кольорів, тим краще люди розуміють наскільки трагічними можуть будуть наслідки втрати держави для кожного з нас.

Ну, а сьогодні я просто був особливо схвильований своїми земляками . Моя доня Дарина попередила що на п’ятницю призначена акцію здачі крові городянами для поранених на Донбасі бійців української армії. Разом з приятелькою вона вирішила долучитися до шляхетної справи. Ну, а я намірився не лише підтримати морально доню, а й переговоривши з одним із моїх знайомих патріотів – бізнесменів та заручившись його обіцянкою про допомогу з’ясувати у медиків що потрібно нашим хворим захисникам Вітчизни ( такий звичний для багатьох зворот «захисники Вітчизни» як це не страшно сьогодні набуває реального змісту).

Та ще вранці зателефонувала доня і сказала, що їй подзвонили з обласної лікарні імені Мечникова та попрохали, перенести здачу крові на понеділок, оскільки на сьогодні записано вже дуже багато людей і медики можуть не впоратися.

І ось я біля центрального входу обласної медичної установи. Просто на сходах стоять столики за якими працівники лікарні заповнюють відповідні папери для реєстрації донарів – патріотів. В очі кидається – що більшість молодь. Атмосфера не пригнічена , однак, далеко й не весела. Напевно, подумки кожний розуміє що сюди люди прийшли, аби віддалити найстрашніше що лише може бути – війну. Знайомлюся із заступником головного лікаря , кремезним, коротко підстриженим, з козацькими вусами Юрієм Скребцем.

- Я ніколи не думав що так люблю Україну, - раптом зізнається лікар. – А тому так важливо що я далеко не одинокий у своїх почуттях…

Клопотів у добродія Юрія нині по самі вінця. І не лише тому що на доброчинну акцію по здаванню крові відгукнулося так багато людей. У лікарні 10 бійців, деякі важко поранені. Повернути їх до повноцінного життя вкрай складна і трудомістка задача.

Нашу розмову з Юрієм Скребцем весь час перебивають. Але то не викликає роздратування , навпаки солодкий щем душі, коли відчуваєш поряд Добро. Ось дві жіночки і чоловік середніх років з Дніпродзержинська цікавляться куди передати продукти, котрі вони привезли пораненим солдатам. Якійсь чоловік, за п’ятдесяту, судячи з вимови, коли б не етнічний росіянин, цікавиться у Скребця:

- Чєм можна памочь раненнім бойцам?

Юрій Юрійович дає йому число телефону координатора волонтерів, котра допоможе доброчинцю зробити шляхетну справу. Попри такий уривчастий стиль спілкування мені вдається все ж таки чимало вияснити. Дякувати Богу, наші люди мають і душу, і серце. До лікарні у справі допомоги пораненим бійцям вже звернулося більше 500 чоловік. Отож, і продуктів, і ліків , ще багато іншого для їх видужання не бракує.

- Було б гарно аби Ви конкретно взяли під опіку, наприклад, Дмитра Афанасьєва , - пояснює заступник головного лікаря. – Він був у найбільш важкому стані, переніс п’ять операцій, попереду ще дві. Повернувся буквального з того світу. Давайте я Вас з ним познайомлю, бо він вже разом з дружиною почав прогулюватися по території…

Я знав про майора Дмитра Афанасьєва з мас-медіа. Він разом зі своїми бійцями повинен був стримати бандитів у Маріуполі. Але наших військовиків, здебільшого з незалежних від них причин, покидьки розстріляли буквально впритул. Цілили навіть під бронежилет. В результаті у Дмитра був пошматований кишковик, одна з операцій врятувала його достеменно за півгодини до смерті таким страшним був абсцес.

Нині майор поки-що на возику – дуже заслабкий. Поряд дружина Руслана. Виснажене обличчя, немічність, слабкий голос – все свідчить про те що у Дмитра справді надзвичайно важке поранення. Однак, із здивування відзначаю що потиск його руки міцний і тривкий. Виходить справді козак! Не хочу зайвий раз нагадувати мужньому чоловікові про пережите. А тому більше говоримо з Русланою.

Ще відносно молода жінка тримається гідно. В очах не має відчаю, а більше рішучість до останнього боротися за життя свого чоловіка.

- На нього чекає ще дві операції, сподіваємося що вони минуть добре, - ділиться наболілим Руслана. – У Львові в нас залишився син, котрий тепер з моєю мамою. Нині нам важливо не просто поставити Дмитра на ноги, а й подумати про побут вдома. На роботу з таким хворим я не можу піти. Отож, жити доведеться лише на зарплату чоловіка, а його ще довго доведеться лікувати. А тому крім хвороби нам ще доведеться боротися з безгрошів’ям….

Я слухаю Руслану і думаю про те що жах який пережило це подружжя , не приведе Боже, лише початок страждань наших людей. Господи допоможи Україні!

Ми обмінюємося з сильною жінкою телефонами. Насамкінець вона розчулено каже:

- Я дуже хочу подякувати і лікарям, і усім дніпропетровцям. Ми щоденно відчуваємо їх допомогу і підтримку. Ви знаєте підходило до нас чимало людей , які знали про Дмитра, і просто плакали. Я коли розповідаю про це знайомим у Львові вони так само не можуть стримати сліз….

Схід і Захід разом! - роками декларували ми це гасло. А змістом виходить змогло наповнити лише горе. Я тисну руку Дмитру, обнімаю за плечі Руслану. На моїх очах не має сліз. Бо душа їх вже давно виплакала….

Фідель Сухоніс