Жінка-УКРАЇНКА

Серед творчих особистостей, як і народних майстрів, багато таких, що тримають власні технологічні та художні надбання в секреті до останнього подиху.Марія Матійчук, член Національної спілки майстрів України, належить саме до щирих душею гуцулів. Вона залюбки ділиться секретами свого ремесла, а останнім часом бідкається: «А хто ж завтра? Хто їх буде так ліпити, як роблю це я?».

Пані Марія вже більше півстоліття займається виготовленням іграшок із сиру. Кілька років своєї праці вона віддала дітям.На перший погляд, в руках майстрині, виготовлення іграшок з сиру видається простою і забавною справою.  За лічені хвилини з-під її рук з кусочка сиру народжуються фантастичні кумедні тваринки. Основна її «фішка» - аксесуари: своєрідні нашийні прикраси, надзвичайно унікальна кінська збруя, що складається з сідла (тарниці), упряжі, вуздечки, в додаток з бочечок, що імітують бочки з бринзою. Всю цю композицію увінчує вершник - гуцул в кептарі та капелюсі, що нібито везе з полонини молочні продукти.

Щоб виготовити забавку із звичайного сиру, потрібний особливий продукт. З будь-якого сиру такі мистецькі витвори зробити не вдасться. В першу чергу, сирні коники — це їстівний продукт. Тож, яку сировину заготуєш, такий матимеш і виріб. З цієї причини починається добір сировини. Сир пані Марія заготовляє з коров’ячого молока (раніше продуктом для іграшок слугував овечий сир). І чим смачніше молоко, тим приємніші на смак «баранці». Молоко мусить бути свіже, від доброї корови, як кажуть гуцули. І «боронь Боже» від корови, що тільки-но отелилася .

Та молока — це ще не все для того, щоб вироб удався. Молоко треба трохи підігріти, вкинути туди «глегу» (порошок, що «глежит» молоко, тобто робить його кислим) і поставити в тепле місце.

Що таке «глег» і з чого його виготовляють?

Сьогодні в молокопереробних технологіях використовують окислювачі, зроблені хімічним способом. Та народний метод приготування такого продукту безперечно цікавіший.

Насамперед беруть «ринзу» - мішечок, зроблений з шлунку молодого теляти, що годувалось тільки материнським молоком і ще не споживало трав’яної їжі. Далі заливають у мішок молоко першого удою (від корови, що отелилася), зав’язують і дають можливість відстоюватись цій суміші десь близько трьох - чотирьох тижнів, щоб молоко побродило і «загусло» завдяки ферментам шлунку.

Але повернемось до приготування сиру. «Заглежене» молоко відстоюється приблизно добу, після чого загустілу суміш виливають у марлю, зав’язують і дають можливість, щоб «дзер» (сироватка) стекла, а в марлі залишився тільки сир.

Власне, на цьому етапі приготування сироватки дуже важливо, як каже пані Марія, щоб молоко не перестояло і сир не перекис, бо ж баранці з такого продукту «уже нічого не варті». Вони швидко киснуть, розсипаються і пліснявіють.

А якщо дотримуватись технології так, як каже Марія Матійчук, то такі вироби, за словами майстрині, можна зберігати до кількох десятків років.

І ось з цього сиру й роблять коней-«баранців». Поряд ставимо посудину з «сировицею» - водою, в якій не менше 1/3 частини розбавленої солі. Під руками на гарячій плиті стоїть посудина з окропом, з інструментів - звичайний ніж.

Сир розрізається на різні по величині шматки, в залежності від того, що саме задумала майстриня. Один шматок кидаємо в окріп, виймаємо дерев’яною ложкою і розминаємо його, як тісто. Сир повинен нагадувати пластилін – такий же пластичний та податливий.

Потягуючи сирну масу то в одну, то в другу сторону, робляться ніжки тулуба, шия та голова коня. Кілька вмілих рухів пальцями - і перед нами кінь в очікуванні завершальної стадії опоряджування.

І найефектніша процедура цього творіння - це одягання коня в упряж. З довгих тоненьких ниточок сиру майстриня виплітає ажурні косички різної товщини, майстерно обв’язує фігуру коня, роблячи різні красиві вузлики.

Для того, щоб придати твору святковості пані Марія підмальовує деталі то легкими крапочками, то вузенькою смужкою в зелений і малиновий кольори, використовуючи харчові фарбники. Правда, коли майстриня певна, що іграшка слугуватиме тільки як сувенір, то застосовує і хімічні фарби.

Марія Юріївна не без гордості хвалиться, що на свята, а особливо на страсний четвер («кукуци», «вогники»), коли діти від хати до хати ходять по селу, сповіщаючи про наближення Великодня, вона дарує їм за гостинець замість галунок «крашанок» сирні іграшки. А вже на іменини, хрестини, весілля чи ювілеї майстриня виготовляє на замовлення великого коня зі всім облаштуванням, вершником, бербеницями з бринзою. Інколи такий виріб важить до двох кілограмів. 

Вона залюбки роздавала свої насправді мистецькі твори не тільки родині, сусідам, а й зовсім незнайомим людям. Особливо цінним і відповідальним для Марії Матійчук було замовлення для музеїв.

Майстриня- учасниця багатьох всеукраїнських виставок в галузі народного мистецтва, вона завжди була бажаним гостем різноманітних фестивалів чи симпозіумів, з великою цікавістю і повагою з нею спілкуються музейні наукові співробітники, мистецтвознавці, журналісти.. 

І хоч Марія Юріївна не має звання «Заслужений майстер», але вона насправді заслуговує його як перед людьми, так і завдяки тому, що впродовж півстоліття таким індивідуальним і водночас унікальним ремеслом прославляла мистецтво краю, яке вже стало загальним народним надбанням і, власне, вироби з сиру видокремилися як вид народного ремесла Гуцульщини в історії етнічної культури краю.

                                                                    Матеріал взято:http://h.ua/story/47381/